Жодна країна не може сьогодні ігнорувати такий чинник, як економічна міграція. З одного боку, це явище приносить позитиви, а з іншого — негативи. Чи не найбільше дуалізм наслідків у сфері економічної міграції відчули на собі країни Європейського Союзу, де щорічно затримують бизько 400 тис. нелегалів. Європейська спільнота має досвід економічної міграції як у ролі приймаючої сторони, так і в ролі країн походження мігрантів «від бідності та безробіття». Особливо це стосується південних країн, як то Італія, Іспанія, Греція, Португалія, що в 1950-х та 1960-х постачали шахтарів та інших малокваліфікованих робітників на більш заможну північ. Ще в позаминулому десятилітті в Брюсселі можна було почути застереження проти прогулянок кварталами «чорних» португальців. Сьогодні в столиці Європи роль «чорних» виконують марокканці, а в португальському Ліссабоні — українці.
Саме з названих причин прагматичні європейці розглядають економічну міграцію не як нав’язливу проблему, а радше як характерну реалію світового ринку. Як феномен, що може, за відсутності ефективних інструментів управління, призвести до економічних негод та соціального неспокою, але, при грамотному підході, зможе грати на вирішення тих самих проблем.
Річ у тім, що Європа зараз минає пік економічного зростання, та готується до наслідків економічної розвиненості — катастрофічного старіння та зменшення чисельності населення. Ринкова економіка вимагає нових робочих рук, нових споживачів, свіжих інтелектів тощо, що їх може постачати міграція. Але виключно за умови грамотного управління
ГЛОБАЛЬНИЙ ПІДХІД ЄВРОПИ
Напередодні розширення зони Шенгену, в очікуванні напливу «польських сантехніків», 15 «дідів» ЄС відчули потребу в більш керованій і узгодженій на союзному рівні міграційній політиці. Новим етапом спільного її формування став Глобальний підхід до міграції, прийнятий три роки тому. Його втілення мало розрідити стрімкий потік міграції ззовні, щоб звільнити місце для мігрантів з нових країн-членів. Наплив східноєвропейців не відбувся, натомість новий підхід дійшов аж до України.
Сьогодні політика ЄС щодо міграції ґрунтується на трьох основних принципах:
— боротьба з нелегальною імміграцією, що не платить податки та розвиває кримінальні канали торгівлі людьми;
— заохочення максимально вигідної керованої легальної міграції, спрямованої на залучення висококваліфікованих фахівців;
— «партнерство і діалог» з країнами походження міграції та транзитними країнами.
Останній пункт стосується бідності, економічної недорозвиненості, слабких кордонів країн походження та транзиту, тобто первинних чинників економічної міграції. За турботою ЄС про економічний розвиток третіх країн стоять прагматичні принципи «екстерналізації» проблем з нелегальною міграцією та «фортифікації» власних кордонів.
Головними інструментами втілення Глобального підходу є прийнята в червні цього року Директива про повернення (нелегальних мігрантів) та Пакт про імміграцію та притулок, підписання якого заплановано на жовтневий саміт ЄС.
Директива про повернення виявилася такою контраверсійною, що одразу викликала обурення серед правозахисників. Надто жорсткими називають правила депортації, які, зокрема, передбачають можливість затримання мігрантів на строк до 1,5 року «якщо того вимагає слідство їхньої справи» та заборону на повторний в’їзд на строк до 5 років.
Пакт про імміграцію та притулок не відстає по суперечливості. Серед погоджених положень Пакту є зміцнення Фронтексу (агенції європейської поліції, уповноваженої діяти на зовнішніх кордонах Союзу), введення єдиного статусу біженця для всіх країн ЄС, покарання працедавців, що наймають нелегальних іммігрантів, перебудова візової інформаційної системи (VIS), використання біометрії в документах. Є і пункти, що викликають палкі дебати. Іспанія виступає проти запропонованих Францією положень, що передбачають відмову від масових легалізацій іммігрантів.
Починаючи з 1985 року, іберійська країна шість разів використовувала дану політику, останній раз легалізувавши аж 600 тис. мігрантів з Африки, Латинської Америки та Східної Європи. Велика Британія ще кілька років тому пропонувала обумовлювати допомогу на економічний розвиток покращaнням управління міграцією. Але зменшення допомоги може сприяти економічній відсталості в країнах походження та транзиту і таким чином дати зворотній ефект.
Ще одне джерело розбіжностей — тимчасовий дозвіл на роботу «блакитна картка», що втілює систему селективної легальної трудової міграції і фактично сприятиме відтоку інтелектуального потенціалу з менш розвинених країн, що, знову ж таки, посилить економічну відсталість та зростання міграції.
Прийняття пакту стане одним iз головних досягнень для Франції, яка виділяє політику стосовно міграції, зокрема, нелегальної, як пріоритет свого піврічного головування в Раді ЄС. Очікується, що Франція захищатиме більш жорсткі пункти пакту, адже у французькому суспільстві існують побоювання колапсу потужної соціальної системи від напливу іммігрантів, які претендуватимуть на соціальну допомогу. Цей стереотип спростовує червневе дослідження Департаменту праці й пенсій Великої Британії, згідно з яким відкриття кордонів для східноєвропейських трудових мігрантів не привело до суттєвих змін у кількості соціальних запитів; ні до зниження зарплат, ні до збільшення безробіття серед корінного населення. Натомість, нові робочі руки обумовили зростання компаній та створення нових робочих місць.
Тим не менше, безкомпромісна позиція президента Ніколя Саркозі стосовно питань імміграції відома з часів його керівництва МВД країни. Підтримуватиме позицію Франції Італія, яка також проводила масові легалізації в 1980-х та 1990-х роках. Але із завершенням економічного буму Рим усе більше відчуває соціальне напруження, пов’язане з міграцією. Нещодавно прийнятий закон про криміналізацію нелегальної імміграції та ініціатива перепису населення циганів яскраво ілюструють новий рішучий підхід італійського уряду до питання.
УКРАЇНСЬКІ МІГРАЦІЙНІ РЕАЛІЇ
Європейський Союз веде міграційний діалог з Україною у рамках Седеркопінського процесу, зосередженого навколо нової східної «буферної зони» Шенгену. Керуючий принцип європейської позиції — уже знайома екстерналізація проблеми нелегальної міграції. Тому, ратифікувавши в січні поточного року угоду про реадмісію з ЄС, підписану в обмін на спрощення візового режиму, Україна взяла на себе зобов’язання з 2010 року за свій рахунок повертати нелегальних мігрантів, що в’їхали в ЄС через українську територію.
Геополітичне розташування і відсутність ретельно регульованих кордонів з іншими пострадянськими державами робить транзит через Україну природнім вибором для нелегалів. За неофіційними оцінками, з 4 мільйонів, що в’їжджають на територію України за рік, 50—100 тис. нелегально продовжують шлях у Європу. Деякі з близько 200 тис. щорічно депортованих Євросоюзом мігрантів обов’язково депортуватимуться саме в Україну.
Утримування одного мігранта коштує державному бюджету приблизно 100 доларів США на місяць, у той час як депортація коштує 1 тис. доларів США. ЄС виділив одноразову допомогу в 30 млн. євро (47 млн. доларів США) на підготовку України до ймовірного напливу депортованих з Європи мігрантів.
Цю суму вже скоротить побудова чотирьох пунктів для утримання нелегалів, перший з яких було урочисто відкрито в липні на Чернігівщині. Частину коштів отримано з фондів ЄС, але і український бюджет відвів 20 млн. грн. на проект. Утім, кожен iз нових пунктів розрахований на утримання до 500 осіб, тоді як уже сьогодні в Україні затримується близько 14 тис. нелегалів щорічно.
Беручи до уваги задіяні кошти, цілком логічно, що Європа змушує країн-винуватиць замислитись нарешті над якістю власного прикордонного контролю. А от Україна не квапиться заключати угоди про реадмісію зі своїми двома головними постачальниками нелегалів — Росією та Білоруссю. 91% нелегалів потрапляють в Україну через кордони однієї з зазначених держав, у тому числі 80% iз Росії та 11% iз Білорусі. Необхідність складання двосторонньої угоди про реадмісію Україна з Білоруссю встигли тільки обговорити в жовтні 2007 року. Угода між Кабінетом Міністрів України та урядом Російської Федерації про реадмісію була підписана у грудні 2006 року, втім Верховна Рада не спішить ратифікувати, чим подає російській Думі зайвий привід не розглядати невигідну для РФ угоду. Гостроту питанню додають нові жорсткі обмеження щодо трудової міграції в Росії, що погрожують збільшенням потоку трудової міграції в Україну. Це і обмеження сфер діяльності мігрантів (у дрібній торгівлі тощо), і радикальне скорочення квот на залучення праці іноземців, настільки радикальне (на дві третини), що вже всередині цього року квоти були вичерпані в 26 регіонах.
Парадоксально, але наразі головним інструментом по боротьбі з каналами нелегальної міграції в Україні є сама перспектива реадмісії і довгострокового утримання в Україні. Мігранти радше обиратимуть шляхи через країни, що не мають угоди про реадмісію з ЄС, зокрема, такі як Білорусь.
ПРО БРАК ІНСТРУМЕНТІВ
Інших інструментів бракує. За оцінкою європейських інституцій та міжнародних організацій, в Україні передусім не вистачає цілісної концепції міграційної політики та єдиного централізованого органу виконавчої влади, що її б втілював. Також відсутня координована співпраця між відомствами, відповідальними за міграційні питання. Останнім часом держава намагається зрушити з місця в цьому питанні, Мінюст займається концепцією державної міграційної політики (проект закону оприлюднено наприкінці липня), уряд та Президент втілюють свої бачення організації державної політики в сфері міграційних питань. Але — як показує досвід iз постановою Кабміну №558 — часто-густо ми крокуємо вперед-назад.
Втім, налагоджувати ситуацію треба, адже процес репатріації нелегальних мігрантів і так досить складний та повний обструкцій, починаючи від відмови мігрантів співпрацювати з прикордонними органами на стадії ідентифікації і закінчуючи прихованим опором з боку посольств країн походження, що не зацікавлені в поверненні на батьківщину економічних мігрантів, коли ті можуть працювати в заможних країнах, надсилаючи гроші додому (Україна сама торік отримала «інвестицію» величиною 8,4 млрд. доларів США від своїх заробітчан) та згодом можуть утворити потужне лобі на захист інтересів старої батьківщини в новій.
Отож, ми приречені озиратися на досвід європейської спільноти. Адже, згідно з оцінками Міжнародної організації з міграції, у наступні 10 років Україна перетворюватиметься з країни транзиту на країну кінцевого призначення економічних мігрантів. Такі зміни спричиняють типові для індустріалізованих країн демографічні тенденції, зокрема, старіння працездатного населення та відтік робочої сили за кордон. Міграційні процеси, якщо вони проходять крізь призму ефективного управління, можуть сприяти вирішенню цих проблем. Європейці вже навчились використовувати економічну міграцію для власного економічного та культурного збагачення, чого радять і нам. Світ глобалізується, треба пристосовуватись.
