Останнім часом сусiди — російські ЗМІ — все частіше звертаються до чорного гумору і гірких життєвих анекдотів. Одна з газет, наприклад, барвисто описала історію москвички, яка після терактів стала боятися підходити до телефону. Хоча ніхто з її близьких у них і не постраждав, жінці весь час здається, що коли вона візьме слухавку, голос поінформує про чергову трагедію. Ті, хто пережив теракти на власному досвіді, поводяться подібним чином. Провівши назавжди старшого сина на «Норд-Ост», матір півтора року не випускала молодшого одного з дому. Відпустила лише 14 лютого — дуже вже ж він хотів відвідати «Трансвааль-парк»...
Днями Соціологічний центр під керівництвом Юрія Левади оприлюднив ієрархію страхів, які відчувають росіяни. Щоправда, це дослідження проводилося до трагедій у аквапарку і метро, що, в принципі, могло б відбитися на результатах. Однак і без цього зрозуміло, що в порівнянні з 1993 роком, російські фобії істотно видозмінилися. Як повідомляють Vesti.ru, на питання, «чи здається вам, що за останні 4 роки в Росії стало більше страху» ствердно відповіли 56% респондентів. У той же час, хоч як це дивно, за цей же період подвоїлося і число «безстрашних людей» — їх тепер у Росії не 4%, а 8%. Окрім того, поступово закінчується «термін придатності» лідерів ієрархії страху 90-х — боязні масового безладдя, голоду і втрати близьких. Їх усе активніше витісняють страхи фізичного насильства, злиднів, хвороб і старості. Мабуть, єдине, до чого у росіян за 11 років не змінилося ставлення, — це Божий гнів. Його, як і раніше, бояться, згідно з дослідженням, 9% респондентів.
Чи стали в зв’язку з останніми подіями в світі боятися більше в Україні? «З одного боку, звичайно, так, — міркує 63-річний пенсіонер Ігор Зарудний. — Я, наприклад, уже некомфортно себе почуваю в метро; побоююся, що не сьогодні-завтра у мене, як у мешканця Іванківського району, виявлять рак; боюся хуліганів, які можуть відібрати в мене на вулиці останні гроші. З іншого ж боку, якщо пригадати, з яким страхом свого часу ми придивлялися до «чутливих» стін і шарахалися від кожного міліціонера, — нинішні страхи просто нікчемні».
Психологи твердять, що різноманітні фобії для будь-якого суспільства — явище цілком закономірне. У кожній країні знайдеться як мінімум 2% людей, які відчувають патологічні страхи. Останніх на даний момент нараховується аж 500 видів, і деякі з них часто виконують досить корисну функцію стоп-сигналу. Хіба що порівнювати страхи, які відчувають, скажімо, в Європі з нашими дещо проблематично. Наприклад, француз просто розсміється, якщо в нього спитати, чи боїться він невиплати зарплатні. А українець у 64,7% випадків якраз відповідає — так, боюся. За словами доктора філософських наук, головного наукового працівника Інституту соціології НАНУ Євгена Головахи, «рейтинг страхів», який було виведено під час дослідження, цілком може слугувати діагнозом українському суспільству. Як і 12 років тому, ми більше за все боїмося зростання цін (71,3%), безробіття (73%) і голоду (51%). Навіть помітне останнім часом економічне зростання не в силах переконати більшість у безпідставності цих страхів. Зате в Україні набагато менше стали здригатися при думці, що держава розпадеться, що повернуться застійні часи й знову встановиться диктатура. Непокоїти більше стали речі більш особисті, як, наприклад, інфекції і холод у помешканні. До речі, боятися його українці, в порівнянні з 1992 роком, стали вдвічі більше.
Саме через надлишок «своїх» страхів українці спостерігають за світовими фобіями дещо відсторонено. Хоч як цинічно це звучить, але соціологи твердять, що для нас події в світі — черговий привід гідно оцінити спокій і безпеку в країні. Суто ж українські страхи, вважає Є. Головаха, і багаторічна їхня стійкість говорить про те, що населення досі не може пристосуватися до нинішніх реалій. Є і статистичне підтвердження цього: згідно з соцдослідженням 40% опитаних бракує вміння жити за нових соціально-економічних умов. Допомогти подолати страхи могла б рішучість, але в той же час її вистачає лише 25% українців.
Проте існує ще одна «страхітлива» обставина — так звана історична пам’ять. Як вважає головний редактор часопису «Практична психологія і соціальна робота» Олександр Губенко, покоління, яке пережило Голодомор і розповіді про нього з перших вуст, по волі чи по неволі схильне до синдрому «сухарів під подушкою». З історичних причин, на його думку, не можуть спати спокійно й підприємці. Багато хто ще пам’ятає періоди, коли конфісковувалася власність, знецінювалися гроші, й сьогодні неусвідомлено виникає страх того, що подібне може повторитися. Плюс непрозорість ринкових стосунків і «регулююча» роль держави — і підприємці (та й не лише вони) бояться кожного нового указу, ухвали чи закону.
Що ж до фобій, які в основному залежать виключно від вдачі людини, то в цьому випадкові також виникає чимало питань. Наприклад, останнім часом молодь стала все більше скаржитися психологам на те, що відчуває страх перед майбутнім. З одного боку, в цьому нічого дивного немає, на порозі «дорослого» життя це трапляється часто. З іншого — молоді пояснюють причину своїх страхів цілком об’єктивними чинниками: «як я вступлю до ВНЗ, якщо в мене немає грошей», «чи зможу я забезпечити безробітним батькам «сите» життя», «чи зможу вчитися і працювати одночасно». Але більше за все дивують практикуючого психолога Ірину Галушкіну інші симптоми — 32% студентів і 37% школярів боятися захворіти. За її словами, в юному віці звичайно про це навіть не задумуються. Аргумент же, чому молоді люди побоюються за власне здоров’я, також цілком об’єктивний: «невідомо, як ще «відгукнеться» Чорнобиль».
Експерти твердять, що лікування страхів — одна з найскладніших і найтриваліших терапій. Психологія впевненості в завтрашньому дні формується в суспільстві десятиріччями. Момент поліпшення, скажімо, економічної ситуації може додати лише рішучості, але не впевненості. А для її появи, як підказує досвід інших країн, необхідно, щоб змінилося покоління — тобто не менше 20—30 років стабільного розвитку країни.
