У моєму житті було три барони Мюнхгаузени. Кожен у певному віці.
Перший — віртуозний скоробреха з дитячої книжки, рясно ілюстрованої чорно-білими малюнками про знамениті звершення барона: запам’яталося витягування самого себе за волосся, політ на гарматному ядрі, а також водопій верхи на половині коня.
Другий — це романтичний герой підліткових поривань, бездоганний мачо і невиправний мрійник Янковський з фільму Марка Захарова. Фільм переглянуто не злічити скільки разів, а фраза про те, що всі дурниці на Землі робляться із серйозним виразом обличчя, є чудовим аргументом у суперечках із надто похмурими панами.
А нещодавно справдилася мрія: подивитися кінематографічні «Пригоди барона Мюнхгаузена» на широкому екрані. Зафільмована британцем Террі Гільямом рівно 20 років тому, 1988 року, стрічка вийшла обмеженим накладом через те, що продюсери тоді не повірили в успіх. Тож прибутку вона не дала, широковідомою не стала — а дарма.
Бо цей Мюнхгаузен виклично різниться від образу, до якого ми звикли, але практично з перших кадрів про все бачене раніше забуваєш. Уява режисера — колишнього учасника легендарного комік-гурту «Монті Пайтон», творця фільмів-феєрій, — буяє, живлячись зразками пізньоренесансного та модерністського живопису, від Рафаеля до Ешера, спадком літератури, філософії і навіть точних наук, а також якимись внутрішніми химерами самого автора і як наслідок продукує потік образів, океанічно невичерпний.
Усі баронові пригоди, за Гільямом, були насправжки. Але всій історії він надає драматизму і метафізичної глибини — якостей, не дуже помітних у першоджерелі, не кажучи вже про надзвичайну, відчутно театральну видовищність. Власне, пригоди й починаються як сценічна вистава, однак поступово спектакль виходить за стіни зруйнованого від постійних обстрілів (адже йде війна) міського театру, захоплює не тільки земний світ, а й Місяць, космос, далекі моря і навіть підземний Аїд, де царює бог війни Вулкан. Кожний кадр наповнений масою вишуканих зображувальних подробиць, які, так чи інакше пов’язані з різночасовими епохами у живопису чи архітектурі, працюють на сюжет. Тобто сам простір кадру є додатковим персонажем, що на свій лад «промовляє» до глядача.
Що ж до акторських робіт, то непомітних серед них, здається, нема, хочеться відзначити і Джона Невілла, який грає барона в абсолютно різних вікових і психологічних станах, і Робіна Вільямса у ролі літаючої голови Короля Місяця, і юну прекрасну Уму Турман — втілення богині Венери, від якої неможливо відвести очей, і її чоловіка Вулкана у виконанні колоритного Олівера Ріда, і маленьку задираку Саллі — Сару Поллі, яка надихає барона творити нові дива, і почет барона — чарівливих диваків з надлюдськими можливостями, зіграних Еріком Ідлом, Чарльзом МакКеном, Вінстоном Деннісом, Джеком Парвісом...
Одне слово, у Гільямовому «Мюнхгаузені» є все. Він надмайстерно знятий і зіграний, він і легкий, і глибокий, і сумний, і смішний, і яскравий, і чіткий формою, зрозумілий і дорослим, і дітям. Ідеальне кіно.
Головне ж те, що для мене віднині Мюнхгаузен не просто винахідливий вигадник, шукач пригод або хоробрий лицар із шаблею — фінал, коли він перетворюється на сонячний промінь, стверджує інше: Ієронімус Карл Фредерік — то є вільний дух фантазії, позачасовий геній поезії і мистецтва, непідвладний навіть самій смерті, бо вона — лише маска з його пригод.
Він обіцяв повернутися, і я знаю: як справді буде треба — він повернеться.
