У Маріуполі спорожнів п’єдестал, над яким возвеличувалась найдавніша статуя вождя світового пролетаріату. Якщо хтось думає, що в місті стане на одного Леніна менше, то глибоко помиляється, скільки їх було — стільки і залишиться. Згідно з розпорядженням міського голови, пам’ятник демонтовано у зв’язку з аварійним станом постаменту і необхідністю реставрації самого пам’ятника. УКС міськвиконкому повинен підготувати дефектний акт і кошторис на реставрацію.
Усе це викликає, щонайменше, подив. З одного боку, реставрувати пам’ятник Леніну, що далеко не є шедевром монументального мистецтва, немає жодного сенсу, з іншого боку, правові акти щодо увіковічення пам’яті В.І. Леніна на державному рівні ніхто не відміняв. У зв’язку з цим викликає обурення той факт, що в нашій країні, як правило, немає грошей на реставрацію унікальних пам’ятників старовини, української культури, які можуть бути безповоротно втрачені, але завжди знаходять гроші на реставрацію монументів Леніна та його соратників. Навколо нас дедалі менше пам’ятників та значно більше їхніх муляжів, а також ідеологічних фішок кривавої практики комунізму.
Більшість статуй вождя світового пролетаріату не тільки не естетичні, але й карикатурні. І хоч образ Леніна різьбили за суворими канонами, точніше, за шаблонами, але не оминали й творчі казуси. Колись біля Палацу культури коксохіміків вождь стояв точно в такій же позі, як герой рекламного ролика, що терміново потребує лікiв від діареї. Одного разу мені довелося спостерігати за досить кумедною сценою, коли маленька дівчинка, показуючи на пам’ятник, запитувала: «Мамо, у дядька черевце болить?» Скульптуру хворобливого Ілліча демонтували, але так і не вилікували. На постаменті, що звільнився, встановили сталевого кучерявого Пушкіна. Плечі у поета випрямлені, руки за спиною, живіт підтягнутий, а хода широка й вільна. Що ж до статуй Леніна, то формується враження, ніби вони призначені не для парків і площ, а для медичних навчальних закладів як наочні посібники. Так, лівобережному пам’ятнику можна привласнити ім’я відомого ансамблю «Ногу свело». Анітрохи не краща й скульптура, яку відправили на реставрацію. У Міському саду вона стояла ніби на одній нозі, впустивши милицю. Аби мати уявлення про цей пам’ятник, досить згадати, що він до 1989 року знаходився в компанії зі статуєю соратника Сталіна — О. Жданова. Однак, 15 років тому, ще в СРСР, постановою ЦК КПРС було відмінено всі правові акти, пов’язані з увічненням пам’яті О. Жданова, тож його пам’ятники було демонтовано. Зараз уже давно набуло актуальності й знову втратило її питання про аналогічне скасування правових актів щодо увічнення пам’яті В.І. Леніна, тим більше, що вони приймалися іншою країною, якої вже немає на карті світу. Комуністи ж люблять Леніна тільки на словах, інакше б вони сплатили реставрацію пам’ятників своєму вождю з партійної каси.
Виникла абсурдна ситуація, коли тисячі пам’ятників політичному діячу, що боровся з незалежною українською державою, в Україні реставрують з державного бюджету. Якщо на реставрацію церков і соборів збирають добровільні пожертвування, то на ленінські монументи просто вилучають гроші з держказни, не отримавши на це згоди в платників податків. Ровесники пам’ятників Іллічу: численні дівчата з веслом, робочі, будівники та колгоспниці канули в Лету. Ніхто й не думав про їхню реставрацію. Інша справа, статуї Леніна — як дзеркало ідеологічної орієнтації, властива представникам нашої влади й опозиції.
