Премії імені Бориса Лятошинського і Михайла Вериківського вручають від імені Міністерства культури та Національної спілки композиторів України, які є співзасновниками цих престижних музичних відзнак. Нагородження відбувалося за традицією у квартирі Бориса Лятошинського, де й досі витає його дух і де завжди відчуваєш себе бажаним гостем. У колі колег і запрошених церемонію, що радше нагадувала домашню гостину, проводили заступник міністра культури Тимофій Кохан та голови журі обох конкурсів — композитор Мирослав Скорик і музикознавець Марина Черкашина-Губаренко.
Цьогоріч звання лауреата Премії імені Бориса Лятошинського здобули львів’янин Олександр Козаренко і Володимир Зубицький, який вже понад 15 років живе і працює в Італії. У галузі театрально-сценічної музики Премією імені Михайла Вериківського (її надають раз на два роки) нагороджено київського композитора Івана Небесного за мюзикл «Тарас Бульба». Адже Михайло Вериківський відомий насамперед як автор опер «Наймичка», «Сотник», «Вій», «Втікачі» й першого українського балету «Пан Каньовський». Нині ж ім’я Михайла Вериківського відоме хіба що тим, хто цікавиться історією української культури.
Засновник української професійної музики й національної композиторської школи ХХ століття Борис Лятошинський мав би стати тим, ким є для світової музики угорець Бела Барток чи поляк Кароль Шимановський. Але, на відміну від їхньої творчості, музика Бориса Лятошинського майже невідома навіть на його Батьківщині, яка завинила мистецтву замовчуванням шедеврів українського композитора, хоч і намагаються наші музиканти розкрити багатющий світ його творчості. Маю на увазі насамперед Національний симфонічний оркестр під орудою Володимира Сіренка, який нещодавно приголомшив виконанням усіх симфоній Лятошинського. (На цю мистецьку подію відгукнулася лише газета «День», див. №198, №233 за 2011 р.) Проте це тільки поодинокі приклади. І справа тут не в так званому комплексі меншовартості, а, на жаль, в уже традиційній відсутності формування державного попиту на українську культуру, у небажанні усвідомити її унікальність і художню цінність.
«Іменем Лятошинського ми вже прописалися в історії світової музики ХХ століття», — зауважив Олександр Козаренко під час нагородження, додавши: — Для мене символічно, що я отримую премію імені геніального українського композитора рівно через 30 років після того, як почав заповнювати нотні аркуші своїми творами. І маю сьогодні велику честь прийняти її з рук мого вчителя Мирослава Скорика». Як музичне приношення, Олександр Козаренко зіграв на роялі, за яким працював Борис Лятошинський, його прелюдії. Адже Олександр закінчив Київську консерваторію як композитор і як піаніст і є справжнім майстром фортепіанної гри.
Усі троє лауреатів — особистості надзвичайно яскраві й абсолютно різні. Пошуки нових звукових світів ліричної музики Івана Небесного, глибока філософія і пристрасний вислів Олександра Козаренка, вибухова енергетика й високовольтні музичні образи Володимира Зубицького захоплюють і викликають подив силою таланту і професійною майстерністю. От тільки б лунала їхня музика частіше і скрізь! Усі троє виявилися учнями Мирослава Скорика, який, безсумнівно, теж відчував себе причетним до свята новонароджених лауреатів.
