Коли Маріо Драѓі, президент Європейського центрального банку, публічно заявив, що ЄЦБ зробить «все можливе» для забезпечення майбутньої стабільності євро, це мало жваві та вагомі наслідки. Для урядів Італії й Іспанії вартість позик різко впала; фондові ринки об’єдналися, а нещодавнє зниження вартості євро на зовнішніх ринках раптово було зупинено.
Залишається незрозумілим, наскільки тривалими виявляться наслідки втручання Драѓі — чи суспільної підтримки, що надається йому канцлером Німеччини Ангелою Меркель, президентом Франції Франсуа Олландом й італійським прем’єром Маріо Монті. Що ми можемо сказати з упевненістю — це те, що заяви Драѓі та реакція, яку вони викликали, демонструють, що глибокі проблеми єврозони не є, в першу чергу, фінансовими чи економічними; вони мають політичний, психологічний та інституційний характер.
Міжнародні спостерігачі так відреагували на заяву про зобов’язання Драѓі: зробити «все можливе» для збереження євро, тому що багато хто з них став сумніватися щодо прихильності інших провідних європейських гравців зробити те ж саме. (Деякі з цих сумнівів, звичайно, політично або фінансово корисливі; певні моделі фінансового капіталізму сприймають євро як загрозу, і їх прибічники зроблять все можливе, аби зумовити його загибель).
Але неспроможність лідерів єврозони розвіяти сумніви щодо їх прихильності до євро після двох з половиною років кризи свідчить, що проблема має глибоке коріння. На свій захист міністри єврозони вказують на безліч реформ, які впровадили протягом останніх 30 місяців, що сприятимуть модернізації економіки, відновленню здорового управління фінансами та тіснішій економічній координації.
На жаль, ці реформи дуже часто працювали на так звану «зміщену активність», яка тримається самій по собі, але не в змозі однозначно відповісти на питання, яке стає все більш актуальним на міжнародних ринках: чи мають абсолютну зацікавленість найбільші та найбільш процвітаючі в даний час члени єврозони до продовження її існування?
Ніхто не сумнівається, що Німеччина і більшість інших членів єврозони вважають за краще зберегти єдину валюту. Сьогоднішня заклопотаність пов’язана з невизначеністю, чи може ця перевага змінитися під тиском міркувань національних політик або невдоволення повільними темпами реформ у деяких країнах єврозони.
Німецьке прислів’я про те, що «довіра — це добре, але контроль — краще», стало основою політики лідерів єврозони з часу, коли боргова криза розвинених країн світу охопила систему управління єдиною валютою. Сенс зрозумілий: довірливі стосунки між членами єврозони не можуть просто так скластися, їх потрібно заслужити і зберегти.
Сьогодні обмеженість цього підходу очевидна. Тоді як багатші країни єврозони справді зробили багато, щоб допомогти своїм проблемним сусідам, вони зробили це в умовно нав’язливій, перехідній та інкрементній манері.
З одного боку, цілком зрозуміло, що Німеччина й інші країни єврозони повинні вимагати гарантій того, що їхні ресурси не будуть витрачені даремно. Але ця постійна потреба в упевненості, для обмеження ризиків, а також надання лише мінімально необхідного, викликають побоювання, що в якийсь момент Німеччина та інші країни вважатимуть гарантії своїх партнерів недостатніми, а ризики, пов’язані з наданням їм допомоги, неприйнятними. Якщо це станеться, смерть євро буде не за горами.
Римська угода, підписана 1957 року, була благородною й амбітною відправною точкою в історії Європи. Солідарність і передбачення в міжнародних відносинах, заснованих на спільних інституціях і спільних інтересах, забезпечать процвітання та стабільність у Європі набагато ефективніше, ніж це здійснювалося за допомогою традиційного балансування дипломатії смертельного номера, учасники якого дуже часто падали на землю.
Євро був заснований на засадах солідарності, і його внесок в обмеження економічної та фінансової нестабільності в Європі за останні п’ять років не варто недооцінювати. Досвід 1930-х років нагадує про те, наскільки ситуація могла б бути гіршою. Спокуса лідерів єврозони повернутися до попередніх, дискредитованих моделей європейських стосунків можна було терпіти деякий час, але зараз терпимість досягла своєї межі.
У мене склалося враження, що німецька громадськість і політики починають усвідомлювати економічну руїну в Європі та Німеччині, яка може спричинити розпад євро. На німецьких політиках лежить важлива демократична відповідальність щодо зміцнення цього розуміння та пропаганди заходів, необхідних для запобігання катастрофі.
Приховання лідерами небажаної істини від своїх виборців не може бути частиною добре функціонуючої демократії. Було б помилкою думати, що єврозоні необхідно йти лише на сьогодні обраним шляхом, щоб забезпечити майбутнє єдиної валюти. Принаймні, нинішній шлях неприйнятно підкреслює відмінності між державами-членами, які політично й економічно нестійкі в довгостроковій перспективі.
Філософію управління та взаємодії, яка до цих пір характеризувала підхід єврозони до її кризи управління, потрібно замінити філософією солідарності та всього того, що витікає з цього. Це означає збалансованішу економічну політику в єврозоні, зміцнення ролі ЄЦБ, реальний банківський і фінансовий союз, а також дорожню карту для часткового й умовного перетворення на кампанію взаємного страхування успадкованих боргів.
Лідери єврозони говорили про все це, але прийшов час брати однозначні зобов’язання з зазначенням реальних строків уживання заходів. Зараз ми стоїмо перед небезпекою, коли «безлад» може відкрити двері новій кризі. Таким чином, самовдоволене завзяття Бундесбанка в твердженні того, що його відповідальність дещо серйозніша (і більш обов’язкова), ніж інших центральних банків — хибне і небезпечне. «Ні» просто наближає лихо.
Жодна фінансова проблема в Європі сьогодні не виглядала б так само серйозно, як зараз, якби сумніви з приводу майбутнього єврозони були б розвіяні два роки тому, а репутаційні та фінансові витрати були б значно менші, ніж вони були протягом останніх 30 місяців. Врешті-решт, солідарність обійдеться дешевше для всіх учасників, а її відсутність може стати руйнівно дорогою в недалекому майбутньому.
Проект Синдикат для «Дня»
Пітер САЗЕРЛЕНД — колишній комісар ЄС з питань конкурентної політики.
