Робота журналістів у наш бурхливий час поєднується з чималим професійним ризиком. Журналістів убивають, б'ють, захоплюють заручниками. Навіть на загальному похмурому тлі ситуація в Україні не виглядає благосною. Уже цього року вбито луганського кореспондента газети "Киевские ведомости" Петра Шевченка, побиття журналістів і розгроми редакцій поступово стають буденними, як природні явища.
Та все ж головна небезпека для української журналістики, здається, не в загрозі фізичної розправи. Проблема в тому, що в нашій країні журналістика все більше перестає бути власне журналістикою - "засобом масової інформації". Це майже однаково стосується як електронних, так і друкованих ЗМІ. Більшість газет і теле- та радіопрограм "страшенно далекі від народу" й не стільки сіють "розумне, добре, вічне", скільки беруть участь у нескінченних "разбірках" різноманітних "кланів", або, як їх прийнято тепер називати, політичних еліт.
Лише лічені видання розраховані на масового читача й комерційний успіх і, ймовірно, саме тому відверто аполітичні - типу "Теленедели" та "Интересной газеты" (остання фактично взагалі не є газетою). Деякі газети намагаються суміщати участь у політичному процесі з імовірними читацькими запитами - головним чином, за рахунок публікації "гострих" і "смажених" матеріалів, однак таке "сумісництво" дається з труднощами й виглядає трохи натягнутим. Більшість же "ЗМІ" стають, у ліпшому випадку засобом комунікації та консолідації еліт, у гіршому (і набагато частіше) - учасником і заручником стосунків політичних діячів.
Газетні "війни" в наш час лише малою мірою ведуться в ім'я ідей, усе частіше - на підтримку або проти тих чи інших політиків. Нещодавно одна з київських газет зробила спробу змайструвати жупел у вигляді "імперії зла", нашвидкуруч зарахувавши до цієї "імперії" видання й програми вельми несхожих, якщо не протилежних напрямків, керуючись, здається, одним критерієм - усяк ворог, хто не друг моєму хазяїнові. З огляду на слабкий професіоналізм авторів нового міфу, єдиним поки що наслідком цієї кампанії став жарт Дмитра Джангирова, котрий запропонував поділити вітчизняні ЗМІ на "імперію зла" та "імперію козла", однак суть проблеми залишається - газети поділено навіть не за політичною приналежністю, а за орієнтацією на ті чи інші політичні постаті, передусім - на тих чи інших діючих представників влади.
Це зумовлено двома тісно пов'язаними між собою чинниками. По-перше, економічна ситуація. У більшості потенційних читачів просто немає коштів на такий "розкішний надмір", як газети. А по-друге, рівень довіри до влади останніми роками впав так низько, що співгромадяни не відчувають особливого інтересу до діяльності влади, що дискредитувала себе, й, як наслідок, падає попит на пресу, для котрої (не рахуючи суто розважальних видань), відстежування політичних процесів - неодмінний обов'язок.
Державу такий стан речей цілком влаштовує. Більш того, у міру сил, державні органи повністю сприяють відрізанню від джерел існування незаангажованих, тобто незалежних ЗМІ. Згідно з Указом Президента "Про державну економічну підтримку вітчизняних друкованих ЗМІ" (17.04), "визнано потрібним здійснювати заходи з державної підтримки українських ЗМІ, засновниками котрих є Верховна Рада, Кабінет Міністрів, центральні та місцеві органи виконавчої влади" тощо, причому перелік ЗМІ, котрі потребують державної економічної підтримки надано визначити Кабміну. У законопроекті "Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів", ухваленому в першому читанні парламентом (2.04), спостерігається та ж картина - пропонуються цілком визначені заходи державної підтримки окремо взятих "правильних" видань. У тому, як підходять до проблеми свободи преси виконавча та законодавча влада, помітно зворушливу одностайність, котрої їм так бракує в усіх інших питаннях.
Що стосується влади судової, то формально вона стоїть на сторожі інтересів громадян - як працівників ЗМІ, так і можливих жертв "розгнузданості преси". Однак на практиці нерідкими є випадки судової сваволі. Яскравий приклад цьому - нещодавнє рішення Радянського районного суду м. Києва про стягнення з газети "Киевские ведомости" 1 млн. грн. на користь столичної держадміністрації - у зв'язку з "іронічною, а не протокольною" подачею інформації про офіційний захід адміністрації. Неюристу неможливо зрозуміти, як таке рішення суду поєднати з "Керуючими роз'ясненнями пленуму Верховного Суду", згідно з котрими (пункт 6.11), "Критична оцінка конкретних фактів, наявних хиб, критичні рецензії, що стосуються не особи автора, а створених ним образів, не можуть бути підставою для відшкодування моральних (майнових) збитків".
Слід віддати належне київській адміністрації - висуваючи свій позов, її представники цілять у саме серце, в основу будь-якої незалежності преси - у матеріальну базу газети. По суті, київська адміністрація прямує за "старшими братами" - вищою державною владою, котра нормативно ставить "позаструктурні" ЗМІ в наперед нерівні умови щодо своїх рідних, по-батьківськи "підгодованих". Азбучною істиною є той факт, що не існує, не придумана ще інша незалежність ЗМІ, крім незалежності фінансової та матеріальної.
У принципі, немає нічого дивного в такому неприязному ставленні влади до незалежної преси. Жодна держава не зацікавлена в існуванні такої преси в принципі. У пост-радянських країнах ця загальна тенденція посилена хворобливими для урядовців спогадами про роки "перебудови", коли протягом декількох років преса, отримавши не свободу навіть, а лише менш задушливий ошийник горбачовської "гласності", підготувала величезну країну до найсправжнісінької революції.
Якщо додати до сказаного фіскальний терор нескінчених перевірок, що звалилися з початку року на цілу низку газет (тільки наш "День" різноманітні служби перевіряли 8 разів), неважко зробити висновок - можновладці цілком готові змиритися з повним знищенням у країні всіх паростків вільної преси - щоб начисто ліквідувати й набридливих журналістів і "народонаселення, котре плутається під ногами ". А потім уже досхочу віддатися келійному вирішенню своїх "внутрішніх" проблем. Так, згадується, Філіпп II посилаючи герцога Альбу приборкувати Нідерланди, наставляв його, запевняючи, що готовий царювати швидше на кладовищі, - аби не над єретиками.
