Бурхлива й стихійна реакція громадськості якнайкраще засвідчила той факт, що Володимир Путін справді тяжко образив український народ своєю реплікою про те, що, мовляв, Росія виграла б свого часу війну з нацистами і без України. З цього приводу сказано і написано вже чимало. Я ж хочу звернути увагу на те, що Путін образив далеко не тільки самих українців чи, скажімо, білорусів, грузинів та жителів інших республік тодішнього СРСР.
Згадаймо, що ж саме сказав 16 грудня 2010 року колишній (і майбутній?) президент, а нині прем’єр Російської Федерації Путін, відповідаючи у прямому телеефірі на запитання одного із глядачів: «Тепер з приводу наших відносин з Україною. Я дозволю з вами не погодитися, коли ви зараз сказали, що якби ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одно перемогли б, тому що ми — країна переможців... Найбільших втрат зазнала саме РРФСР — понад 70%. Це означає, що війна виграна, не хочу нікого кривдити, за рахунок індустріальних ресурсів РФ. Це історичний факт, це все в документах».
Так от, про «індустріальні ресурси», про «країну переможців» і про те, що ж насправді містять документи.
Почнімо з того, що у 1941—1942 роках з УРСР на схід (до Росії та Казахстану) було вивезено обладнання близько 700 промислових підприємств — разом із їхніми працівниками. Лише з Донбасу було евакуйовано до Росії 13 тисяч кваліфікованих працівників, котрі працювали у чорній металургії. Академік Євген Патон упровадив розроблене ним автоматичне зварювання корпусів танків Т-34, що дозволило знизити трудоємність цієї операції у вісім разів і застосовувати на ній малокваліфіковану робочу силу. Тож індустріальний потенціал Уралу та Сибіру був немалою мірою створений за рахунок саме українських ресурсів — людських та техніко-технологічних.
Але головне інше: чи й справді Росія, ба, навіть весь СРСР здатні були самотужки, за рахунок своїх власних індустріальних ресурсів виграти війну з Німеччиною та її союзниками? Володимир Путін прямо заявив — так. А от маршал Георгій Жуков вважав зовсім інакше.
1963 року голова КДБ Володимир Семичасний подав тодішньому керівникові КПРС Микиті Хрущову донесення, в якому містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати, підслуханих) розмов Жукова зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав таке: «Зараз говорять, що союзники ніколи нам не допомагали... Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви и не могли б продовжувати війну... Одержали 350 тисяч автомашин, і яких машин!.. У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим споряджати патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі! Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю. А зараз представляють справу так, наче у нас все це було своє в достатку».
У ретельно відшліфованих, дописаних і переписаних ідеологічним відділом ЦК КПРС «мемуарах» Жукова міститься чимало неправди; але у розмовах за чаркою з людьми, котрим він довіряв, маршал говорив те, що думав і знав. А знав він достатньо. І що головне: його слова підтверджені документами, які в 1990-х Кремль і Луб’янка мали необережність бодай частково розсекретити. Західна, переважно американська, допомога включала приблизно половину використаного алюмінію (виробництво літаків і танкових двигунів), основну частину легуючих добавок, без яких не виробиш якісну броню, майже весь високооктановий авіабензин, третину (кращу — згадаймо лише «студебекери» й «віліси») автопарку Червоної армії, основну частину паровозів, вагонів, рейок, засобів зв’язку тощо. Про танки, літаки, зенітки, кораблі (включно навіть із лінкором) промовчимо. Так само, як і про постачання продовольства, без якого в СРСР неминуче запанував би страшний голод. А ще були й воєнні технології (скажімо, танковий перископ польського інженера Гундляха, переданий британцями, після чого радянські броньовані машини стали вповні «зрячими» на полі бою).
Зрозуміло, щоб без цієї допомоги Червона армія перетворилася б на пішо-кінну юрбу, озброєну хіба що трьохлінійками і шестидюймівками, з яких не було б чим стріляти. Ще раз повторю слова маршала Жукова: без американської допомоги «ми б не могли формувати свої резерви и не могли б продовжувати війну». Останнє означає сепаратний мир, перемир’я (на кшталт того, яке підписала з Німеччиною Франція в особі маршала Петена) або навіть капітуляцію «країни переможців».
Проте США та Велика Британія не тільки забезпечували Радянський Союз тим, без чого він не міг воювати; армії та флоти цих держав вели активні бойові дії. І, скажімо, якщо на європейському театрі втрати вермахту на Східному фронті становили 2/3 від його загальних втрат, то втрати Люфтваффе — 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були мізерними (між тим броньової сталі потоплених британцями німецьких лінкорів «Бісмарк» і «Тірпіц» вистачило б на спорядження бойовими машинами двох танкових армій).
Іншими словами, образи з вуст Путіна на адресу інших країн та народів набули нині не лише, так би мовити, локально-євразійського, а глобально-всесвітнього характеру.
І не тільки інші народи образив російський прем’єр, котрого улесливо звуть у певних колах «національним лідером». Чимало спостерігачів звернуло увагу на те, що заява Володимира Путіна практично є перифразом відомого тосту Сталіна, виголошеного на прийомі у Кремлі 24 травня 1945 року на честь командування Червоної армії. Чітко думку про це провів, скажімо, Костянтин Затулін у ток-шоу Савіка Шустера 17 грудня. У Затуліна навіть вирвалося: «Тост Сталіна ніхто не відміняв!»
І справді, основна ідея цього тосту не тільки не скасована, а й наполегливо втовкмачується останніми роками владою у масову свідомість росіян попри всі розмови про якусь там «десталінізацію». Отож згадаймо цей тост (цитую його майже повністю не за виправленим «кремлівським горцем» офіційним текстом, а за реально виголошеною й зафіксованою тоді ж першоосновою):
«Я п’ю, передусім, за здоров’я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу.
Я п’ю за здоров’я російського народу тому, що він заслужив у цій війні й раніше заслужив звання, якщо хочете, керівної сили нашого Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни.
Я п’ю за здоров’я російського народу не тільки тому, що він — керівний народ, а й тому, що у нього є здоровий глузд, загальнополітичний здоровий глузд і терпіння.
У нашого уряду було чимало помилок, були в нас моменти розпачливого становища у 1941—1942 рр., коли наша армія відступала, залишала рідні нам села та міста України, Білорусії, Молдавії, Ленінградської області, Карело-Фінської республіки, залишала, тому що не було іншого виходу. Який-небудь інший народ міг сказати: «Ну вас до біса! Ви не виправдали наших сподівань, ми поставимо інший уряд, що укладе мир із Німеччиною і забезпечить нам спокій». Це могло трапитися, майте на увазі.
Але російський народ на це не пішов, російський народ не пішов на компроміс, він виразив безмежну довіру нашому уряду. Повторюю, у нас були помилки, перші два роки наша армія змушена була відступати, виходило так, що не оволоділи подіями, не впоралися зі становищем. Проте російський народ вірив, терпів, вичікував і сподівався, що ми все-таки з подіями впораємося.
Ось за цю довіру нашому уряду, яку російський народ нам надав, спасибі йому велике!»
Як бачимо, ключовою тезою сталінського тосту є твердження про незмірне терпіння росіян, їхню безмежну довіру до людиноненависницької тиранії та політичну пасивність, нездатність до самостійних дій. Ну, а в обмін на це росіянам дозволялося вважати себе керівною нацією, хоча насправді все було в руках радянського номенклатурного класу. Визначний філософ Мераб Мамардашвілі з цього приводу влучно казав, що СРСР є не імперією російської нації, а «імперією за допомогою російської нації». Слід сказати, що ідеологічна спецоперація «імперська пиха в обмін на рабську покірність» виявилася вдалою: значна частина росіян з часів Сталіна і до часів Путіна саме так і ставиться до інших народів та країн — і готова виправдати будь-який злочин чинної влади, якщо ця влада «мочить у сортирі» реальних, а значно частіше уявних ворогів.
Проте насправді далеко не весь російський народ такий, як його описав Сталін і яким його хотів би бачити Путін. І на війні він виявляв далеко не тільки покірливість (згадаймо лише слова маршала Рокосовського, сказані ним журналістам незадовго до смерті: «Коли ми, командувачі фронтами, навчилися дурити того кремлівського мудака, от тоді й почали бити німця та пішли вперед»), і по війні, і сьогодні. Але сталося так, як сталося: Сталіну та ВКП(б) справді вдалося утриматися при владі. Інакше розвивалися події у Франції: 1940 року нездари-політикани довели її до катастрофи, новий уряд підписав ганебне перемир’я з нацистами, проте негайно розгорнувся Рух Опору, який висунув плеяду визначних національних лідерів — і не лише генерала де Голля, а й чимало інших дієвих політиків — як лівих, так і правих поглядів. Серед них — Жорж Помпіду, Франсуа Міттеран, Жак Шабан-Дельмас, Андре Мальро, котрі зробили значний внесок у розбудову Французької республіки у другій половині ХХ століття. Рух Опору порятував честь Франції, відтягнув значні сили нацистів із фронту, а її відновлена армія стала серйозною бойовою силою у завершальні роки Другої світової війни. Тож покора тиранічному режиму, навіть під час смертельних битв — це далеко не найвища народна чеснота, як це намагався довести Сталін і як це прагнуть сьогодні стверджувати певні владні кола Росії.
Утім оцінка всього цього — передусім проблема самих росіян. А спроба привласнення перемоги над нацизмом — це те, що вимагає оцінки з боку американців (котрі створили справжній «арсенал демократії»), поляків (які почали війну з Гітлером ще 1 вересня 1939 року), британців (які рік протрималися фактично сам-на-сам у боротьбі проти європейських тиранів) та інших вільнолюбних народів. Українці оцінку цьому висловлюванню вже дали. Не дала такої оцінки тільки влада — і тим поставила оцінку сама собі.
...А світову війну виграли, як загальновідомо, Об’єднані Нації, членом-співзасновником організації яких була й Українська РСР.
КОМЕНТАРI
Павло МОРОЗ, ветеран Великої Вітчизняної війни, Дніпропетровськ:
— Заява В. Путіна про те, що Росія перемогла б нацистську Німеччину й без України, прозвучала дещо образливо, хоча російський прем’єр і сказав, що нікого не хоче образити. Адже в радянській армії воювали мільйони українців, наші підприємства в евакуації давали військову продукцію, а на окупованій території воювали партизани й підпільники. Треба враховувати й те, що з України на схід відправляли хліб і худобу, стратегічні матеріали й сировину. В тилу працювали тисячі фахівців — металурги, машинобудівельники, конструктори, гірники — всі вони зробили свій внесок в перемогу. Вимірювати все це у відсотках важко, адже була одна країна, один тил і одна армія. Хоча варто визнати, що переважна більшість танків і літаків, інших видів озброєнь були виготовлені на російських заводах — в Поволжі, на Уралі, в Сибірі. Не секрет, що Москву відстояли свіжі дивізії з Далекого Сходу. Сибіряки й уральці витримали сильний натиск ворога під Сталінградом і Курськом. Вочевидь, не випадково на банкеті в честь Перемоги Сталін виголосив перший тост за російський народ. Проте, хочу нагадати, що історія не має умовного способу, і безглуздо тепер ворожити, чий внесок у перемогу більший. Важливо інше — щоб на цій трагічній темі не будували псевдоісторичних спекуляцій із метою посварити два братні народи, адже тих, хто бажає піддати жару, зараз вистачає.
Гаврило БАБИЧ, ветеран Великої Вітчизняної війни, селище Маневичі, Волинська область:
— Я на фронт пішов 13 березня 1944 року і своїми ногами пройшов усю Прибалтику. Увесь час воював на передній лінії вогню, проте Господь вберіг, щоб я міг розказувати новим поколінням, яку страшну війну ми пережили. Про заяву Путіна ветерани у нашому селищі чули, але багато з них уже мають дуже погане здоров’я і не можуть висловити свою образу з цього приводу. Коли ми проливали кров, то нас не ділили на нації, ми тоді були «єдиний радянський народ». До цього тепер можна ставитися по-різному, але так було. Ми боролися разом проти фашистської чуми. І якщо вже починати з’ясовувати, хто якої національності, то про те свідчить внесок України і кількість Українських фронтів, які воювали, і те, що половина радянських генералів, що очолювали фронти, були українцями, як і наш генерал Черняховський. Вважаю, що в російському прем’єрові заграла «великорусская идея», що не личить керівнику такої держави. Та вся Західна Україна, з якої у Другій Світовій брали участь сотні тисяч людей, — практично всі були українці за національністю. Судити, хто якої був крові, коли треба було зупинити ворога, — це некоректно ні з історичної, ні з політичної точки зору. На щастя, історія не має зворотньої дії, тому ніякі заяви навіть найвищих політиків не можуть применшити вкладу України у велику Перемогу.
