Щоправда, все ще росте кількість підписів у інтернет-зверненні журналістів, та й касету із записом так і не повернули, але вибачення вже принесені — перший раз усно і не по-справжньому, другий вже… до речі, як же його, автора вибачень, назвати? По імені якось не хочеться, бо то завелика честь для нього… а можна цілком обмежитися лагідним «наш півник», він же називає ображену ним, хоча і цілковито йому незнайому журналістку «моя зайка», тож треба відповісти взаємністю на такі прояви ніжних почуттів… Так ось, другий раз наш круглопикий задерикуватий півник вибачився вже як слід, але письмово. І чомусь і перший, і другий рази сильно перепрошував перед своєю синьою- пресиньою партією. Що, між іншим, ще раз доводить, що слово мовлене і слово писане — то різні речі. Бо мовиш сам, а писати доручаєш секретареві. Проте справжні, щирі емоції не сховаєш навіть за офіційним стилем. Але то таке, то дрібниці.
Головне — інцидент, як було сказано вище… А втім, як він міг бути не вичерпаним, коли бейсбольних биток не було? Ну, зрозуміло, в нашого півника кулаки достатньо міцні, це ж головна якість для депутата, надто ж синього, але одними кулаками справу не вирішиш. У регіоні, де володарює синя партія, це знають добре. Якщо й знайдеться який-небудь перодряп, то достатньо лише добрати добрий спортивний інвентар, вчасно зайти в під’їзд та провести точкову операцію. І все. Перодряпа нема, комедії, чи б пак статті або телепрограми, в яку б він міг вставити достойних синіх людей, теж нема… Стабільність, та й годі!
Так що схибив наш півник, безумовно, тому, до речі, і перед партією так настійливо вибачається. Ну хіба важко було б — прихопив би пару биток, відвели б знахабнілих телевізійників за ріг, кілька легких помахів — і касети нема, камери нема, оператора теж нема, і журналістки нема. І вибачатися ні перед ким не треба. І честь партії не заплямована.
Так, схибив наш півник, ой, схибив. Не вміє ще в калачному ряді працювати. Та нічого, нічого — старші колеги, напевно, швидко навчать.
Тут інше цікаве.
Вони ж іще владою не стали. Ще тільки примірюють головні і найм’якші крісла. А з пресою вже працюють активно. На свій синій, а також червоний (о-о-о, червоні — то відомі борці за свободу!) розсуд. При тому, ще трохи стримуються. «Суворі догани» півнику оголошують, якісь інструкції у місцеві філії розсилають (от насмішили!) А що далі? Коли вже на всі крісла сядуть?
Тоді вже і битки не знадобляться.
