16 та 17 жовтня у столичному Будинку художників проходив III з'їзд Національної Спілки письменників України. Його основним результатом, як і личить подібним зібранням, стали вибори нового голови НСПУ. Юрій Мушкетик ще напередодні заявив про твердий намір піти з посади. Спочатку номінувалися чотири кандидати, а у фінал вийшли двоє — Іван Драч та Володимир Яворівський. Зі 159 голосуючих 74 були прихильні до І. Драча, 84 — до В. Яворівського, один бюлетень виявився недійсним. Результат: новим головою НСПУ став Володимир Яворівський. У своїй переможній промові він підкреслив, що нікого не агітував, що згідно зi статутом виходить з ПРП та заявив про своє прагнення бути не гіршим від попередніх голів — П. Загребельного та Ю. Мушкетика. Своє основне завдання новоспечений посадовець окреслив бажанням «підняти статус українського письменника». Але це лише тінь відповіді на ті численні запитання, що стоять перед Спілкою та письменниками загалом.
З'їзд пройшов у майже вакуумній атмосфері незацікавленості й цілковитої апатії з боку суспільства. Тихенько, нишком, якось майже підпільно, не дивлячись на поважний склад та місце проведення. Наразі знову стає актульним обговорення шкільної теми «Роль та місце письменника у сучасному суспільствi» до якої треба обов'язково додати спілчанських фарб. Спілка, як професійне утворення, здійснила повну самодискредитацію структури. Форма й далі залишається без змісту.
Ситуація красномовно відображає ставлення суспільства до літераторів. І якщо колись письменників читали й прислухалися до їхнього вагомого слова, вважаючи не тільки творцями художніх цінностей, а й суспільних ідей, що на них орієнтувалися спраглі споживачі, то сьогоднішня диспозиція претендує хіба на неякісне вiдлуння передчасно померлої попередниці. Передчасно лише для людей, що пережили її кончину. Час мітингів справді позаду, трансформація будь-якого суспільства розхитує його підвалини і це вкрай потребує духовної опори та свіжих незаплямованих і нескомпрометованих ідей. Їх чекали від письменників, а у відповідь — тиша. Точніше, почули — з'їздівські сварки та інформацію про те, що списки делегатів складалися кулуарно, щоб не допустити на з'їзд людей, котрі підтримуюють омолоджувальну, реформаторську лінію.
Письменники у своїй більшості опинилися в тій частині суспільства, що не сприймає ніяких змін. Обмежений консерватизм у ненайкращому значенні цього слова став внутрішнім імперативом їхньої поведінки. Можливо, застарілий вузол легше розрубати, ніж мучитися з його розв'язуванням? Ми спробували розібратися у ситуації, задавши одне питання. Колись письменницька думка мала неабиякий вплив на суспільство. Зараз до письменників не те що не дослухаються — про них майже нічого не знають.
Чому так сталося, що письменники втратили лідируючі позиції в суспільстві, котре трансформується, та яка роль у цьому Спілки?
Андрій КУРКОВ, письменник:
Це досить широке питання. По-перше, спілка письменників, як і будь-яка творча спілка (художників, кінематографістів), обслуговувала ідеологію, і в цьому сенсі вона могла керувати творцями, тобто своїми членами. Зараз ідеологією ніхто не займається, бо зараз є інші проблеми: розподіл грошей, приватизація і подібне. Відповідно спілка позбулася свого статусу і це є інерцією, що вона ще існує в такому вигляді. Вони навіть самі не розуміють, що перетворюють її на центр соціальної допомоги незаможним письменникам, які вже давно не пишуть, чи взагалі — не писали. Інша річ, що відсотків 70—80 цих делегатів — це радянські письменники. З часів радянської української літератури в часи української пострадянської літератури насправді перейшло може 5—6 прізвищ. Всі інші за своєю ментальністю та творчістю залишилися в Радянському союзі. Звичайно, що вони не можуть ні на що впливати. Вони досі гадають, що повинні відігравати велику роль в обслуговуванні ідеології, сьогодні — ідеології патріотизму. Хоча я не розумію, що сталося з цим патріотизмом, тому що його розібрали політичні партії, позмінювали і зараз є багато різних партіотизмів. Єдиного патріотизму вже не існує — тобто це все люди безробітні, яких треба підтримувати фінансово і допомагати з похороном. Я не думаю, що колись відродиться той статус письменника, який був за радянських часів. Якщо він відродиться, то він буде не в Спілки, а в окремих письменників. У кожній країні є якийсь авторитет-письменник — Петер Хантке — в Австрії, Джон Ірвінг — в Америці, в Англії — трошки більше. І в нас буде так. Зараз такий потенційний авторитет — це єдиний живий класик Павло Загребельний, який і досі багато пише, видається в перекладах, добре продається й не звертає на все це уваги. За що його й не люблять. Просто треба пережити це покоління, а потім воно якось «устаканиться». Нове покоління вестиме себе по-іншому: це буде або профспілка, або гільдія літераторів. Але воно не матиме ніякого політично-державницького забарвлення.
Юрій МУШКЕТИК , письменник, екс-голова НСПУ:
— На мій погляд, ви зовсім неправильно поставили питання — ви вже стверджуєте, що вони втратили авторитет. Далі нам нема про що говорити. Я не підтримую цієї думки, хоча б виходячи з тих відгуків, тих листів, які ми отримуємо у Спілці. Вони піднімають глобальні, хоча й деякі з них можуть видатися смішними, питання: чому ви не поміняєте уряд, Верховну Раду, чому зносять конкретний пам’ятник і т. д. Я не згоден, що письменники втратили авторитет. Якоюсь певною мірою цей авторитет у суспільстві знизився в зв’язку з цілим рядом подій і самим становищем письменників. Письменники загнані у глухий кут — їхня книжка загнана у глухий кут податком, митом, матом... Їм доводиться витрачати багато зусиль на те, щоб вижити. Це одна з найупослідженіших, принаймні у матеріальному плані, категорій. Ну а потім, я вважав і вважаю, що верхнім ешелонам письменники не дуже потрібні, перш за все, не дуже потрібні книжки письменників. Бо вони пишуть серйозні книжки, які не потрібні нашим олігархам та зверхникам, бо такі книжки примушують думати і народ може до чогось додуматися. Тому, вибачайте, як казав Гітлер: «Хай співають».
От після закриття з’їзду їду додому, слухаю радіо, а там розказують про письменників виключно в такому плані, що це сталінська структура (НСПУ). Наші мас-медіа весь час формують таку думку. Оці ведучі з порожніми головами формують таку думку. Але назвіть мені хоча б одну категорію людей — лікарі, юристи, інші — хто більше боровся за якісь демократичні засади, за Україну, за її мову, як письменники. Недарма їх найбільше репресували.
В’ячеслав МЕДВІДЬ , письменник, член приймальної комісії та член Президії НСПУ:
— На моє глибоке переконання, найбільшою поразкою НСПУ і письменників загалом, було те що вони не розрізнили, що є професійна честь і інтерес письменника, так звана громадсько-політична діяльність. Така нерозрізненість призвела до краху, кризи й поразки. Я вважаю, що Спілка не мала бути всенародним штабом у боротьбі за незалежність. Сьогодні моє гасло «Геть патріотів зі Спілки!». Я з числа тих реформаторів, що воліють творення філософських підстав літературного буття, а не патріотично-громадянських. Бо нарешті за 10 років незалежності багато письменників у снах і мареннях досі виборюють Україну, але не мають стандарної видавничої угоди між автором і видавництвом, не мають поняття ставок оплати письменницької праці: за речення, за рядок, за текст. На з’їзді замість того, щоб говорити про авторське право, про те скільки він має заробляти, говорять, хто і яким чином боровся за незалежність України. Але я оптиміст настільки, що завжди стверджував: ми завжди маємо ситуацію з втраченими можливостями. Це моя майже філософська позиція. Втрачені можливості… Сьогодні ми вкотре повертаємося до тих самих проблем і ситуацій, які були на початку 90-х і знову не хочемо їх вирішувати. Ці всі поняття — громадянське покликання письменника — це плутанина, вона вигідна лише якійсь певній категорії письменників, які не можуть ставати перед очі читача і світу винятково з текстів. Це свідчить про страх таких письменників оголювати себе як людину-текст перед людством, літературою, культурою. Створюються захисні обереги, письменник вміє гарно сказати про те, скільки він написав паперів на адресу влади, щоб відстояти мову, приміщення Спілки…У вузькому колі я виголосив ще одне гасло: «На посаду голови Спілки письменників треба рекомендувати жінку». Це було б дуже цікаво і відповідало б духу всесвітніх феміністичних тенденцій. Таким чином, рейтинг спілки й держави підвищився б. Здається, мене не зовсім зрозуміли. Крім того, вже 10 років я вважаю себе цілком приватною особою і як людина, і як письменник. Чому? Тому що від Спілки ніколи не мав ніяких пільг: ні квартири, ні телефону, ні авто. Я завжди заробляв сам. Для мене навіть не так важливо, хто буде головою Спілки. Протягом п’яти років, мені, членові приймальної комісії НСПУ та членові Президії НСПУ, жодного разу не потелефонував жоден керівник Спілки і не поцікавився, як моє здоров’я, чи як мої творчі справи. Тим більше, віднині я є приватна особа і ніяких своїх інтересів не збираюсь узгоджувати зі спілкою, асоціацією, жодним літературним угрупованням. Цю заяву можна вважати неформальним розривом з такими творчими структурами. Щодо формального розриву — потрібен деякий час.
Сергій КРИМСЬКИЙ , доктор філософських наук, дійсний член Нью-Йоркської академії наук:
— Відомо, що українські письменники зіграли істотну роль у формуванні незалежної України. Йдеться не тільки про створену політично активними літераторами альтернативу тоталітарному суспільству з його антиінтелектуалізмом, боротьбою з інакомисленням і деформацією етнонаціональних потреб. Мається на увазі актуалізація української національної самосвідомості, включаючи його мовно-комунікативний аспект. І якщо сьогодні спостерігається деяке ослаблення активних соціальних позицій українських письменників, то на це є декілька причин.
1. Завдання, які спочатку ставили українські літератори, стали метою широкого кола свідомих громадян України, а не тільки метою членів Союзу письменників.
2. По мірі конституювання незалежної України висуваються і нові завдання, пов’язані як з економікою, так і з розширенням загальнолюдського сектора національної самосвідомості, висуненням тих вічних проблем, без яких в історії ніколи не здійснювалися великі діяння. На жаль, ці проблеми зараз у деяких літераторів затьмарює політична кон’юнктура.
3. Політика не може бути довгостроковою діяльністю літератора. І не тільки тому, що заважає його покликанню митця. Політика все більш вимагає професіоналізації. Крім того, існують такі ситуації, коли політик успішно діє не внаслідок присутності чогось, а завдяки відсутності чогось (скажемо, гідності). А інтелігентний літератор не може, наприклад, користуватися лозунгами, які принесли на перших президентських виборах пострадянської Росії немало голосів виборців політикам, що проголошували: кожній жінці — по чоловіку, кожному чоловіку — по пляшці горілки.
4. І нарешті, в самому середовищі літераторів з’явилися молоді радикали, які під лозунгом погано зрозумілого постмодернізму почали заперечувати доцільність інтелігенції, намагаючись замінити її західним жаргоном на манер «інтелектуал» або «фахівець». Тим часом уявлення про інтелігента, що сформувалося в Східній Європі, висуває на перший план людину високої духовності, здатну переступити грань, за якою життя перестає бути тривіальним, людину, що не зводиться до білкового церебрального комп’ютера.
P.S. За напівлегендою у 1947 році Сталін мав розмову з письменником №1 в СРСР Олександром Фадєєвим щодо нагородження митців Сталінськими преміями. Диктатору сподобався якийсь роман і він запропонував дати саме за нього першу премію. Але Фадєєв несподівано став сперечатися й лобіювати іншого письменника. На що Сталін відповів: «У меня для вас, товарищ Фадеев, других писателей нет!» Цей яскравий епізод пояснює саму природу взаємовідносин між митцями та владою.
