На фото — одна із столичних аптек, у якій громадянам пропонують (за їхні гроші) вибір: вітчизняний або імпортний інсулін. Загалом ця проблема має двi сторони. З однiєї — ринок місткістю до $40 мільйонів і, звичайно, необхідність підтримки вітчизняних компаній. З іншої — право кожного хворого вибирати (зрозуміло, під контролем лікаря) «свій» інсулін. Рішення цієї дилеми поки не знайдене
Схоже, що скандал навколо вітчизняного й імпортного інсуліну досягає апогею. Зустріч компетентних у цьому питанні осіб у віце-прем’єра України з гуманітарних питань Володимира Семиноженка швидше нагадувала словесну дуель, ніж конструктивну робочу нараду, як було заявлено раніше. Нагадаємо, що історія почалася з благої ідеї забезпечення 123 тисяч інсулінозалежних діабетиків вітчизняним стимулятором життя. Мовляв, по-перше, це вигідно (під час будівництва заводу і деякий час опісля говорилося про те, що український продукт буде у декілька разів дешевшим ніж імпортний), а по-друге, випуск вітчизняних інсулінів — яскраве підтвердження ренесансу вітчизняного фармвиробництва, оскільки таку розкіш може дозволити собі всього лише декілька країн у світі. А тепер заводам «Індар» та «Фармак», які займаються випуском інсуліну, доводиться з піною навколо рота доводити, що їхня продукція відповідає всім стандартам якості, і що будь-який виробничий дефект одразу ж фіксується та контролюється. Щоправда, як з’ясувалося, клінічні дослідження інсуліну проводилися тільки на 180 хворих, а питанням якості й сертифікації як технологічних процесів, так і стандартних операційних процедур випуску інсуліну займаються лабораторії заводу, тобто про статус незацікавленої третьої сторони говорити не випадає.
Президенту міжнародної діабетичної асоціації України (МДАУ) Людмилі Петренко, яка відстоює інтереси хворих на цукровий діабет, на нараді весь час нагадували про чинний регламент і натякали на неправдивість поданої нею інформації. Вона ж продовжувала стверджувати, що вітчизняний виробник, заручившись підтримкою адмінресурсу без урахування такого «нюансу», як сприйняття того чи іншого вигляду інсуліну хворим, лобіює свої інтереси. Тим часом, вже з 1999 року 80 тисяч хворих були змушені перейти на інсулін заводiв «Індар» і «Фармак». Змушені, оскільки наша держава сама, як у всіх цивілізованих країнах, оплачує підтримку життя діабетиків, а ендокринолог виписує хворому конкретний вид інсуліну, який він може отримати в аптеці лише за рецептом. Як розповіла «Дню» Людмила Петренко, лікарі можуть говорити про неспроможність українського продукту тільки в кулуарах, оскільки в іншому випадку їм доведеться розпрощатися з місцем роботи.
Можна, звичайно, передбачити і те, що МДАУ також відстоює свої інтереси. Дехто навіть висловлює припущення, що асоціація є неофіційним агентом в Україні датського виробника інсулінів Ново Нордиськ (Данія). Але одночасно люди, які переслідують тільки інтереси власного здоров’я та здоров’я своїх дітей, розповідають, що при вживанні вітчизняного інсуліну у них починає різко погіршуватись зір чи з’являються алергічні реакції. Вадим Дишкант, чия восьмирічна дитина страждає на цукровий діабет, вважає, що неможливо до ліків застосовувати такі слова, як «вітчизняний» чи «імпортний», оскільки в цьому випадку йдеться про формулу білка, яка або підходить організму, або ні. Поза зоною конфлікту виявилися лише діти, вагітні жінки та люди, які страждають на алергію, оскільки для таких категорій вітчизняний інсулін з самого початку протипоказаний. Щоправда, і тут зустрічаються «незначні» неточності, як скажімо, згідно з бюджетом, імпортним інсуліном забезпечуються тільки діти до 16 років, хоч за медичними показниками «дитячий» статус зберігається у осіб до 18 років.
Голова правління «Індар» Олексій Лазарєв упевнено заявляє, що продукція його заводу практично повністю може замінити імпортну (незважаючи на те, що на імпортний інсулін введено 30% мито, ціна на нього залишається практично такою ж, як на вітчизняний. — Авт. ), а крім того, забезпечити всіх інсулінозалежних діабетиків ліками. Відповідаючи на запитання, чи визнано український інсулін на заході як продукт, який може виступати нарівні з компаніями, які займаються його виробництвом не менше 50 років, голова правління «Індар» говорить, що це стане можливим тільки після того, як його визнають на батьківщині. Головний позаштатний ендокринолог МОЗ Микола Тронько вказує також і на те, що нам необхідно подумати про створення нових робочих місць, а також про те, що, крім випуску інсуліну, треба відкривати в регіонах школи з навчання самоконтролю цукрового діабету, забезпечити населення літературою на цю тему та організувати «гарячу» лінію для діабетиків.
А поки кожен доводить свою правду, хворі зі сльозами на очах кажуть про те, що після переходу на вітчизняний інсулін їм стає гірше, а крім цього, знижується їхня соціальна активність, оскільки шприци-ручки, які дозволяють робити ін’єкцію в будь-який час у будь- якому місці, в Україні не випускаються. Парадоксально, але тоді, як із кожним роком бюджетні асигнування на діабет збільшуються (за три останні роки фінансування збільшилося з 40,5 до 132 млн. грн.), збільшується і соціальний протест. Спливає так звана якісно- кількісна проблема. Наприклад, у місті Олександрія Кіровоградської області не врахували, що препарати бувають як пролонгованої, так і короткої дії, і що кожен хворий звик до «свого» інсуліну. Тут внаслідок не зовсім раціональної закупівлі хворим із трьох ін’єкцій на день довелося перейти на п’ять.
Таким чином, хоч у проблемі цукрового діабету ми не єдині, в Україні вона має своє специфічне забарвлення. Підтримка вітчизняного виробника перетворила хворих на діабет у заручників, коли вперше під час вибору ліків вони змушені керуватися їхньою «національністю», а не якістю.
