Кінець ХХ — початок ХХІ століття — це час радикальних змін, які відбулися, на щастя, для нашої країни мирно: імперія під назвою «СРСР» зникла з лиця землі, а на її місці утворилися нові держави, серед яких і Україна. Розвивається вона важко і болісно, однак розвивається і мислячі люди вірять, що процес цей незворотній. І роблять все для того, аби були — і розвиток, і незворотність.
Цей вступ не варто сприймати, як загальні міркування. Сказане безпосередньо стосується одного з таких — мислячих і діяльних — людей. Богдан Миколайович Козак — провідний актор Львівського національного українського драматичного театрі ім. Марії Заньковецької, народний артист України, декан театрального факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка, професор, академік АМУ, лауреат Шевченківської премії — у кожній зі своїх іпостасей може пишатися своїм ужинком. Не часто ж бо зустрінеш успішного актора, який став би ще й не менш успішним організатором освіти, дослідником історії українського театру, педагогом і наставником молоді.
Акторська професія, як добре відомо, залежна, що спонукає до пасивності, а сьогодні — й до втрати мистецьких орієнтирів. Тому так радісно усвідомлювати, що є винятки, і є одержимі, які переборюють об’єктивні перешкоди й освоюють нові сфери діяльності, досягаючи успіхів.
Старт творчої кар’єри актора Богдана Козака випав на час «відлиги» (в театрі він працює з 1963 року), а якщо талановитій і порядній людині випадає формуватися в часи, нехай і не повної, та все-таки свободи, тоді живе вона і трудиться без страху і на совість. Богдан Миколайович прийшов у театральну студію Театру ім. М. Заньковецької із завершеною філологічною університетською освітою (і донині вдячний своїм педагогам у студії, серед яких Борис Тягно та Олекса Ріпко). Олекса Миколайович чітко планував вистави, не визнавав імпровізацій і тим самим дисциплінував молодь. Йому завдячує вмінням відчувати зал, орієнтуватися в часі і просторі. Він прищепив відчуття ансамблевої гри, яка взагалі притаманна рідному театру ім. Заньковецької. Завдяки доброму вишколу і професійній сумлінності, молодий актор не тільки влився в колектив, а й став одним із тих, на кому тримається театр. І нині Богдан Миколайович свідомий того, що настав час їхньому поколінню передати молоді культуру творчого спілкування.
Акторська доля Богдана Козака успішна, зіграних ролей давно перевалило за сотню — це персонажі класичної зарубіжної (Тартюф в однойменній п’єсі Мольєра, Тесман у «Гедді Габлер» Ібсена, шекспірівські персонажі — Кларенс у «Річарді ІІІ», Яго в «Отелло», Макбет в однойменній трагедії, Полоній у «Гамлеті») та української драматургії (Микола Задорожний в «Украденому щасті» Франка, Петро І у виставі «Павло Полуботок» К. Буревія, Возний у «Наталці-Полтавці» Котляревського) драматургії. Як бачимо, серед образів чимало протилежних його людській суті: окрім названих королів і російського царя, грав так само далеко не світлих персонажів — Леніна (до речі, місцева влада після цієї ролі хотіла заборонити йому грати Яго, та йому вдалося їх переконати, що для актора замикатися тільки на однопланових ролях — це творча загибель), Миколу ІІ, Сальєрі. Цікаво й те, що свого часу в спектаклі «Моцарт і Сальєрі» за О. Пушкіним він грав Моцарта, а 2006 року у виставі «Амадей» за Пітером Шеффером в постановці Вадима Сікорського зіграв Сальєрі. У виставі показано протистояння між майстерним ремісником і генієм. Чому Антоніо Сальєрі, успішний італійський музикант, так не терпів Моцарта? Є в ній непрозорий натяк на міжнаціональні тертя між обома композиторами, на протистояння різних шкіл музики. Моцарт творив музику австрійську, відмінну від панівної італійської. Йшлося про те, що італійська музика невисокої якості (її представляв Сальєрі) не повинна витісняти музику іншого народу. Моцарт знав собі ціну. Знав її і Сальєрі, тому й прагнув усунути суперника. Богдан Козак вклав у свого статечного, впевненого в собі, раціонального Сальєрі певну чарівність зла. Актор не засуджує його, а розкриває, показує дію елементарних заздрощів. Це універсальний мотив у світовому мистецтві, і завжди актуальний.
Для Козака перевтілення в історичні постаті звичне, але актор ніколи не педалює значимості видатної постаті й не применшує її — всіх «сильних світу цього» показує не схематичними, а повноцінними людьми, які свідомі свого становища. Як же ми пізнаємо їхню суть? Акторська дистанція, відстороненість від персонажів відбувається незбагненним чином. А напруга психологічного протистояння створюється скупими, практично непомітними засобами. «Дякуючи театру, — говорить Богдан Козак, — доля дала мені змогу проникнути в сутність чогось такого, чого я не можу сформулювати, а, може, й не хочеться його до кінця пізнавати». Колись Осип Мандельштам дуже влучно сказав про українського актора: «В жилах його тече розсудлива, але сонячна мольєрівська кров». Це і про Богдана Козака, бо справді, кого б він не грав, навіть таких викінчених негідників, як Яго, все одно ота його «сонячна мольєрівська кров» дає про себе знати, не дозволяючи глядачеві впасти у відчай від пізнання зла.
Богдан Миколайович переконаний, що сучасний актор повинен мати грунтовну освіту, в ідеалі — закінчити університет, а тоді вже театральний вуз. Втім, це в ідеалі, й таке бажання непросто реалізувати. Ось тому й вирішив звернутися до альма-матер, і в 90-х роках заснував кафедру театрознавства та аналітичний журнал «Просценіум». Кафедра за підтримки ректора університету Івана Вакарчука переросла в театральний факультет, де готують професіоналів для різних видів театральної діяльності. Для цього факультету було виділено кам’яницю в старій частині Львова, й усі справи, пов’язані не тільки з налагодженням навчального процесу, а й з ремонтом лягли на плечі декана. І все це без відриву від сцени і ролей, від викладання й наукових досліджень. Не ремствуючи і не вихваляючись здобутками, Богдан Миколайович спокійно і впевнено (немов би все життя займався ремонтами стародавніх споруд) здійснив цю непросту справу. Йому під силу виявилась конкретна розбудова культури в умовах, коли влада культурі не толерувала. Він довів, що можна досягти бажаного. Звичайно, допоміг йому в цьому вольовий характер і його високий авторитет. І людські якості: наполегливість, інтелігентність, висока культура у спілкуванні з людьми — якості цінні й рідкісні. Благородна праця для рідної культури, передача традицій видатних попередників, думаю, підтримує бойових дух і в його колег та соратників.
Звичайно, для того, щоб виписати портрет Богдана Козака, потрібна не коротка газетна стаття, а монографія. Але стислий начерк до портрета буде неповний, якщо не згадати любов Богдана Миколайовича до української поезії. Свого часу він створив телевізійну Шевченкіану: «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Великий льох». Багато поезій українського генія записав на диски. Близьке йому і Франкове слово, причому для виконання актор обирає не хрестоматійні твори, а складні, глибокі. Якщо це просвітницька робота, то дуже високого гатунку. Але, насамперед — це потреба власної душі, й слухати в живому виконанні його улюблених Тараса Шевченка, Івана Франка, Богдана-Ігоря Антонича, Максима Рильського — це долучатися то найтонших барв і нюансів художнього слова. Це та ступінь майстерності, якої вже не помічаєш, і виникає відчуття, що витончена поезія народжується сама собою.
...Відшуміли оплески, опущена завіса. Ще одна прем’єра, ще одна роль. До речі, цього разу заньківчани подивували публіку, звернувшись до незвичайного сценарію Івана Миколайчука «Небилиці про Івана». Вперше твір, писаний для кіно, в якому Миколайчук висловив свою любов до рідної Буковини, її пісень і небилиць, перенесено на сцену. Серед тих, хто творив це сценічне диво, був і наш герой. Вітаємо, Богдане Миколайовичу! Зичимо й надалі творчої снаги дивувати, вражати, чарувати.
КОМЕНТАРІ
Федір СТРИГУН, художній керівник Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької:
— У кожної людини є свій шлях до професії: один іде від природи, другий — від знань, третій — від якихось захоплень, ще хтось вибирає певну професію, а те, що йому дано Богом, стає хобі... Для мене Богдан Миколайович — це людина, яка має багато якихось внутрішніх резервів, відтак він міг би займатися багатьма речами, але чомусь доля привела його до театру. Він є актором-аналітиком, актором від розуму. Й аналітичний розум Козака не дав йому спокою — через те він закінчив філологічний факультет, згодом пішов у педагогіку, почав займатися самоосвітою. Він ніколи не стояв на місці — і в цьому його досконалість. Козак — чіткий виразник акторства ХХ століття.
Алла БАБЕНКО, режисер Театру ім. М.Заньковецької:
— Найбільше ролей у нашому театрі Козак зіграв саме в мене — двадцять дві! Зокрема, геніальним був його Кнуров у «Безприданниці». Але мені здається, що вершиною творчості актора стала роль Тарєлкіна у виставі «Смерть Тарєлкіна», яку поставив режисер Володимир Опанасенко. Нічого кращого я у своєму житті не бачила! Богдан Козак — артист гострої форми. Одного разу Марк Захаров (московський театр «Ленком») подивився в нашого «Отелло» і сказав про Богдана Миколайовича, котрий виконував роль Яго: «Це актор європейського класу»! І це справді так.
Тадей ЕДЕР, генеральний директор Львівського національного театру опери і балету ім. С. Крушельницької:
— Дуже тішуся тим, що ми з Богданом вчилися в одній школі — на Рогатці, а це дуже складний район. І в дитинстві ми пройшли через все — бруд, приниження... Але сила волі і сім’я зробили Козака правильним і цілеспрямованим. Богдан Миколайович — гордість української культури. Козак вміє зробити образ на сцені. Бо можна на автоматі, формально вивчити роль — але чи зворушить це публіку? Це величезна майстерність, Божий дар, який не приходить сам. Це, звичайно, досвід і важка праця. Ми всі любимо Козака — незалежно від того, в яких ролях він виходить на сцену. Також люблю його як конферансьє — це дуже велика майстерність. Хоч би яку роботу Богдан Миколайович виконував, він неповторний і незамінний! З нагоди 70-річчя хочу побажати Козаку якомога довше залишатися на сцені і якомога більше випустити учнів — йому подібних, бо йдеться не лише про акторську майстерність, а й про людські якості — ставлення до суспільства, матері, дітей, товаришів, а це є дуже велика школа життя.
Андрій МАЦЯК, директор Театру ім. М.Заньковецької:
— Коли людина у поважному віці кидається, і не без успіху, у такі важливі речі, як заснування факультету культури і мистецтв, це свідчить про величезну потребу людини реалізувати себе на користь суспільству і справі, який ти служиш. Украй рідко буває, щоби блискучий артист мав риси організатора — хоча б тому, що це є два різні способи мислення. А Богдан Козак їх має. Як результат — десятки талановитих, цікавих, дуже добре навчених дітей, які поповнили не тільки театри Галичини, а й Києва. Як йому це вдається, звідки він бере таке море енергії? По-перше, він є дуже родинний чоловік. Сім’я — основне джерело, звідки він бере свою неймовірну енергію. По-друге, він дуже любить театр. Богдан Миколайович — діяч культури у найширшому сенсі цього слова. Він надзвичайно високоосвічений, надзвичайно комунікабельний, надзвичайно розумний і мудрий і водночас абсолютно спроможний на розмаїті хохми, жарти щодо колег і себе особисто. І вміння іронізувати над собою — теж прекрасна риса Богдана Миколайовича.
Юрій ХВОСТЕНКО, актор Театру ім. М. Заньковецької, учень Богдана Козака:
— Богдан Миколайович — це інтелектуал із вправністю акробата і тверезим розумом, який контролює і зал, і своє тіло, і розум, і свої дії, як пілот у літаку. А як мій учитель — це, звичайно, професіонал. Він є дуже жорсткий у роботі, але жорсткий справедливо. Слабким людям з ним важко, але якщо ти цієї жорсткості не приймеш, то нічого не вийде, бо так має бути. Наприклад, у мене був такий епізод — я дуже впирався, коли ми працювали над «Норою» Ібсена. Там був персонаж, який зовсім не схожий на мене, на цьому ѓрунті у нас із Богданом Миколайовичем виникла суперечка. Я навіть дозволив собі неправильно висловитися... І цей чоловік, мій учитель (який, погодьтеся, міг будь-що зробити), прийняв це, а я прийняв його позицію. А в результаті вийшла добра робота, і я знайшов у собі якісь нові фарби. От у цьому, мабуть, і є найбільша майстерність Козака. Як із партнером на сцені з ним важко і добре працювати, бо він до тебе ставиться вже не як до учня — як до колеги. Він на сцені — не народний, не професор — він твій партнер, і ти можеш вступати з ним у конфлікти, щось вирішувати. Він так само цінує твою думку, як ти цінуєш його. Крім того, під час роботи Богдан Миколайович робить зауваження, дає пропозиції, відтак відбувається обмін думками, і ці нюанси в подальшому дуже допомагають у роботі. Та й узагалі, я багато чим завдячую йому у житті. Він зробив мене актором.
Ярослав ФЕДОРИШИН, художній керівник Львівського духовного театру «Воскресіння»:
— Я дуже поважаю Богдана Козака як прекрасного актора, дуже гарного організатора і викладача, бо співпрацював із ним, вів курс. Вважаю, що він досі не використав до кінця свої можливості, суто акторські, тому що він надзвичайно нетиповий артист. Завжди хочу з ним мати співпрацю. Особливо Богдан Миколайович подобається мені в ролях характерних та іронічних. Козак має все — величезні успіхи, славу, визнання. Тому бажаю йому передовсім здоров’я і творчого довголіття. Тоді точно вистачить часу на ролі, які він ще не зіграв, але, маю надію, зіграє.
Олексій КРАВЧУК, директор Львівського театру ім. Леся Курбаса:
— Богдан Миколайович — один із перших моїх учителів, який викладав разом із Ларисою Миколаївною Кадировою у заньківчанській студії. Козак — не лише прекрасний актор, який грає на емоціях, а й потужний технар, і це дуже добре, бо він завжди знає, як і що треба робити. Крім того, ми всі схиляємо перед Богданом Миколайовичем голову за те, що він започаткував у Львові академічну театральну освіту. Бажаю йому здоров’я, аби гідно тримати всі ці речі, не йти на компроміси. В усі часи він дуже точний на сцені. Але найбільше Козак мені подобається у ролі Абеля Знорко — у виставі «Загадкові варіації» за Шміттом.
Андрій БОКОТЕЙ, ректор Львівської національної академії мистецтв, глядач:
— Це непересічна особистість! Як актор він один із найпотужніших у Львові, а може, і в Україні. Дуже поважаю його як педагога. Ролей Козака зараз не перераховуватиму — вони всі блискучі. Дуже люблю, коли Богдан Миколайович декламує: не переборщує, не форсує, і це виглядає по-європейськи.
Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою НУ «Львівська політехніка»:
— Козак як актор унікальний тим, що має два врівноважені крила — емоційне й інтелектуальне. Це дуже аналітичний актор, чим, власне, мені й подобається. Така тенденція відслідковується у всіх його ролях. Але про Козака-актора, поза сумнівом, говоритимуть усі. Я ж хочу сказати про зовсім іншу грань цього чоловіка — педагога. Я з ним зустрілася, ще коли була дуже юна, школяркою. Він на той час вів Студію художнього слова, і я мала щастя бути його ученицею. Це не просто були уроки художнього слова, де ми вчилися всяких театральних речей, це були уроки пізнання світу. Він нас завжди запрошував до Картинної галереї, на виставки. І ми не просто дивилися — мусили на наступному занятті аналізувати це, пояснити, що нам подобається, а що не подобається. Уроки Козака також були певним спрямуванням у виборі літератури. Тобто я можу з упевненістю сказати, що він нас, ще зовсім юних, формував як особистостей. А ще вчив нас гарно ходити, гарно себе поводити. Тобто Козак є естетом у всьому — у способі розмовляти, у світосприйнятті, в оцінці речей... І коли мене запитують «Яких учителів ти у житті маєш?», я обов’язково називаю Богдана Миколайовича. Я говорю це тому, що серед нас, його учнів, були різні діти, наприклад, дівчинка, котра виховувалася в інтернаті. І те, що заклав нам тоді Козак, їй дуже допомогло у житті. Крім того, хочу сказати про людські риси Козака. Попри те, що він добре знаний не лише в Україні, а й далеко за її межами, він спромігся залишитися простою і гарною людиною. Для мене Козак — це також блискучий майстер художнього слова, і його «Шевченкіана» — це великий здобуток для українського мистецтва.
