«Вам, напевно, доводилося чути десь шум віддаленого водограю... Чи не правда, ті самі відчуття охоплять вас у вихорі сільського ярмарку... Гомін, лайка, бекання, рев — усе зливається в один нестрункий говір.... Весь народ зростається в одне величезне чудовисько і рухається всім своїм тілом... Воли, мішки, сіно, цигани, горщики, баби, пряники, шапки... — усе мигтить перед очима». Щоразу, коли відвідуєш ярмарок у селі Великі Сорочинці Полтавської області (цього року всеукраїнське дійство зі статусом національного відбувається з 20 по 24 серпня), слова пасічника Рудого Панька з гоголівських «Вечорів...» викликають новий спектр асоціацій. Цього разу склалося враження, що у випадку з українською державою зовсім не все втратили, як це іноді здається її громадянам. Ні, заморський луна-парк, кілометрові ряди розкладок із турецькою косметикою, китайськими кедами і піснями «Тату», на нещастя, знову виявилися невід’ємною складовою національної ретроспективи. Чи сучасної культури? Чи то економіки? Однак...
НАЦІОНАЛЬНИЙ РОЗМАХ
Цього року ярмарок у Сорочинцях ледве розмістився на площі в 16 гектарів. У заході взяли участь понад 1000 експонентів, третину яких становили промислові підприємства. Ковбаси і сільськогосподарська техніка, горщики і міцні напої, кошики ручної роботи й автомобілі, молочні продукти, кавуни, «шинкарські послуги» і бозна-що ще — все буквально потопало в українських піснях, театральних виставах, іграх, конкурсах, жартах і по-справжньому базарній торгівлі. Організаційний колорит, усупереч очікуванням або, швидше, легко пояснюваному звичаю, не випарувався після від’їзду представників уряду (інтерв’ю з віце-прем’єром Іваном Кириленком читайте в найближчих номерах «Дня»), Полтавської обласної адміністрації та делегацій з іноземних посольств (усього в Сорочинцах цього року їх було тринадцять). Сам Микола Васильович Гоголь (природно — професійний актор) ще години дві після відкриття ярмарку радував його відвідувачів своєю присутністю.
Не впевнений, чи поб’ють у 2003-му рекорд 1845-го, коли на ярмарки до Сорочинців (на ті часи їх було п’ять: Василівський — під Різдво, Великоднiй — на п’ятому тижні Великого Поста, Троїцький — з 31 травня по 1 червня за старим стилем, Святодухівський — у вересні та Пилипівський — у листопаді) тільки купці привезли і продали товару на нечувані на той час гроші — 10 тисяч рублів сріблом. Але лише той факт, що учасник нинішнього ярмарку, який побажав залишитися невідомим та який знімає торгову площу за ціною $20 тис. за 120 кв. м, стверджує, що Сорочинці — справа вигідна не тільки для організаторів, — свідчить про багато чого. Але правда й те, що не всі поділяють подібний оптимізм: то «торгівля не йде на лад», то «купівельна спроможність місцевого населення низька»... Проте, як вдалося з’ясувати кореспонденту «Дня», далеко не всі і торгують на ярмарку на вищезазначених умовах. Переважно розцінки на участь базуються на принципі «як домовишся». Дитячі інтернати і місцеве населення, офіційно та не зовсім, з доброти організаторів та на свій страх і ризик не платять, до речі, абсолютно нічого.
Резюмуючи меркантильні враження, зазначимо, що минулого року ярмарок у Сорочинцях відвідали близько 2 млн. гостей-покупців. Підприємства всіх регіонів України знайшли на ньому попит для своєї пропозиції. А «обрадуваний і приємно вражений» віце- прем’єр Іван Кириленко (який, до речі, вперше особисто дотикнувся до сорочинських традицій) припустив, що такі торги є не тільки безумовним свідченням духовності українців, а й відправною точкою у пошуках інвесторів для підприємств АПК.
СВЯТО БЕЗ «АРЕШТІВ»
Фермери, які вриваються до будівлі столичної адміністрації з гранатами, підказують, що притік інвестицій і не тільки в АПК залежить, насамперед, не від духовності. Але щоб не тільки про сумне, скажемо про приємне. А до приємного, що цікаво, можна прирахувати не тільки витвори народних умільців, а й представників правоохоронних органів. Ті, хто неодноразово відвідував сорочинський ярмарок, знають, що свято там, як і у відомому фільмі, частенько поєднують з «арештами». Точніше — спочатку задумують свято, а потім приїжджають високі чини з Києва, яких починають, м’яко кажучи, оберігати від місцевого населення і журналістів. Подібні речі (абсолютно абсурдні для Європи, куди прагне Україна) нерідко і сильно обтяжують, святковий настрій псується, торгуватися не хочеться, дух ярмарку наповнює звична для нації самосвідомість.
Цього року (незважаючи, повторимося, на досить велику кількість офіційних відвідувачів і, відповідно, густину лав міліції) співробітники МВС абсолютно нікому не заважали. Чи то позначилося те, що візит на ярмарок Президентів України і Росії не відбувся, чи то у нашого суспільства справді з’являються демократичні ознаки. У будь-якому випадку було, признатися, приємно спостерігати, як приїжджі та жителі околиць могли цілком вільно йти у фарватері офіційного ходу. Або, що вельми здивувало, як син фермера цілковито зі своєї ініціативи, безперешкодно пригостив пана Кириленка, який уже збирався від’їжджати, власноруч вирощеним кавуном. Чорнильну ручку, подаровану вдячним міністром у відповідь, хлопчина згадуватиме, напевно, довго...
«ІНФРАСТАБІЛЬНІСТЬ»
А ось підходи в організації ярмаркової інфраструктури ще довго відлякуватимуть потенційних інвесторів. Якщо відсутність достатньої кількості готельних місць ще можна спробувати пояснити рекламою «зеленого туризму», то черги до туалетів, місця паркування (автомобілі звичайних візитерів і цього року стояли у полі під палючим сонцем), за які невідомо ким уповноважені хлопчиська стягували плату, вказували, що «бразильським фестивалем» ярмарок у Сорочинцях стане ще не скоро. На прес-конференції було сказано, що місцевий голова невимовно радий і вже готовий підраховувати чималу вигоду, яку отримав від проведення ярмарку регіон. Проте рано чи пізно, але тим, хто охрестив ярмарок національним, хто вже сьогодні вважає його міжнародним і хто хоче, щоб українські традиції і виробник (а не «китайські кеди» та «корейські кавуни») жили і процвітали, доведеться вирішити це, поки що «інфрастабільне» питання. Інакше розіграний на ярмарку бренд «Полтавське — найкраще!» ніхто і ніколи всерйоз не сприйматиме. Більше того, за межами України про нього просто ніхто не дізнається. А якщо і дізнається, то здивується. Або засміється.
Поки що можна тільки стверджувати, що переможці в сорочинській номінації «Українська якість вищої проби» отримають пріоритетне право участі в Національнiй експозиції України на Всесвітній виставці «ЕКСПО-2005» у місті Айчі (Японія). Плюс ще організатори пишаються тим, що українська «збірна» розкинула яскраве «Містечко майстрів» у Вітебську. Зважаючи на глибину сорочинської традиції, «рекламу», яку зробив ярмарку Микола Васильович Гоголь, увагу зарубіжних ЗМІ (принаймні російських), на подібних маркетингових досягненнях зупинятися, відверто кажучи, не варто. У іншому випадку — Сорочинці будуть приречені залишитися, по суті, тією «товкучкою», яка рядами починається там, де закінчуються палатки вітчизняного виробника. Останнього вже точно не помітять за межами України, а сорочинський ринок показуватиме споживачам свій другий, не кращий бік.
