МІСЦЕ СЕЛЯН У ДЕРЖАВІ-КОМУНІ
Ця стаття адресована насамперед не постійним читачам газети «День», а випускникам радянської школи, які за 20 останніх років не встигли замислитися над минулим. Мова йде передусім про тих, хто матиме вирішальний голос у перегляді восени цього року закону про Голодомор.
В радянській школі вчили, що партія будувала соціалізм за планом, заздалегідь накресленим В.Леніним, який спирався на розроблені К.Марксом і Ф.Енгельсом засади наукового комунізму. Насправді вожді більшовиків були капітанами вітрильника, які прокладали курс назустріч вітру й просувалися вперед методом проб і помилок. Безсумнівним для них було тільки одне: необхідність ліквідації приватної власності й переходу до прямого, тобто не опосередкованого грошима, продуктообміну між містом і селом. Заміна грошей так званими тродами (трудовими одиницями) розглядалася як чергове завдання радянської влади. В грудні 1920 року В.Ленін почав підписувати один за одним декрети, які готували ліквідацію товарно-грошових відносин.
У більшовиків не було аж надто серйозних проблем з експропріацією великих власників (за винятком трирічної війни червоних із білими). Зовсім не було проблем із робітничим класом, який власності не мав і активно допомагав владі боротися з буржуазією. Проте надзвичайно серйозною проблемою стала примусова зміна соціального статусу десятків мільйонів дрібних виробників і дрібних землеробів, яких треба було ізолювати від ринку. Після завоювання влади В.Ленін підкреслив: «Головне питання революції полягає тепер у боротьбі проти цих двох останніх класів. Щоб звільнитися від них, треба застосувати інші методи, ніж у боротьбі проти великих землевласників і капіталістів». Для селян-власників у завойованій більшовиками країні не залишилося місця.
У програмі РКП(б) 1919 року підкреслювалося, що партія розглядає організацію радянських господарств (радгоспів) і підтримку всіляких товариств для громадського оброблення землі аж до комуни як єдино можливий шлях до підвищення продуктивності землеробської праці. Насправді радгоспи і комуни розв’язували іншу проблему: налагоджували нетоварну змичку сільського господарства з націоналізованими «командними висотами» економіки. Селянин переставав бути господарем свого хліба.
Щоб заручитися підтримкою російських селян у боротьбі за владу, вожді більшовиків всупереч своїй програмі розподілили між ними поміщицьку землю. У завойованій у 1919 році Україні, де зберігалося велике землеволодіння, вони зробили спробу перетворити значну частину поміщицьких маєтків на радгоспи або комуни. У відповідь селянство повстало, сформована з селянських загонів Червона армія розклалася, й Україною оволоділи білогвардійці. Після їхньої поразки розмови про радгоспи і комуни припинилися. На VIII Всеросійському з’їзді рад у грудні 1920 року Ленін констатував: «Треба спиратися на одноосібного селянина, він такий, і в найближчій час іншим не буде, і мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться».
Та більшовикам треба було годувати місто і 5-мільйонну армію. Потреби у продовольстві вони стали задовольняти шляхом обов’язкових завдань, які ставилися перед сільськими виробниками. Завдання розподілялися по губерніях, сільрадах і дворах. Щоб базарна торгівля хлібом не заважала продрозкладці, уряд її заборонив.
Селяни опиралися реквізиції продовольства як активно (цю форму протесту влада назвала «куркульським бандитизмом»), так і пасивно (такий опір характеризувався як саботаж). Відмова виробляти товарну продукцію, яка не надходила тепер на ринок, а підлягала реквізиції, була особливо небезпечною. Міське населення й армія опинилася під загрозою голоду.
Щоб запобігти катастрофічному скороченню посівних площ, Ленін зробив спробу поєднати продовольчу розкверстку з посівною. В грудні 1920 року виник Головпосівком із мережею підвідомчих установ аж до волосного рівня, який мусив доводити до кожного селянського двору державний «урок» на посів. Такі «уроки» селяни-кріпаки отримували від свого пана до реформи 1861 року. Однак у січні-лютому 1921 року під загрозою народногосподарського колапсу і війни з усім селянством Ленін відступив. Продрозверстка була замінена продподатком, селяни дістали можливість продавати свою продукцію на ринку, в країні запроваджувався НЕП.
З 1925 року Сталін узяв курс на створення в селі колективних господарств, заснованих на відчуженні селянської власності — повному (в комунах), проміжному (в артілях) або початковому (в товариствах спільного обробітку землі). Взимку 1927—1928 рр. держава запровадила надзвичайні заходи силового характеру для стягнення хліба. З 1929 року мережа державної торгівлі почала перетворюватися на розподільчий апарат, який постачав хліб лише тим, кому були видані картки. Постанова ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1929 року «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів» ознаменувалася термінологічною революцією. Товари в ній уже називалися продуктами, а договір контрактації розглядався як «засіб організації планового продуктообміну між містом і селом».
По суті, в країні відроджувалася в іншій оболонці ленінська продрозверстка. Оболонкою мали стати колгоспи. Працюючи в колгоспах, селяни позбавлялися можливості вирішувати, чи варто їм працювати на державу. За них це питання розв’язували керівники району, сільради і колгоспу.
Примусова колективізація була здійснена протягом січня-лютого 1930 року. Вона супроводжувалася розкуркуленням заможних господарств, які чинили найбільший опір. Але під розкуркулення як «підкуркульники» підпадали навіть бідняки, якщо вони не записувалися в колгоспи.
Коли виявилося, що колективізація відбувається не в артільній, а в комунній формі, в країні почалися великі заворушення. В Україні, зокрема, в 1930 році відбулося 4 098 заворушень, тобто істотно більше, ніж у трьох інших регіонах товарного землеробства (Центральна чорноземна область, Північний Кавказ і Нижня Волга) разом узятих. Сталін на півроку припинив колективізацію, а потім відновив її в артільній формі. Для організації колгоспного руху був використаний, поряд із розкуркуленням, інший метод — накладення на одноосібників непідйомних податків при одночасному звільненні колгоспників від податків і податкової заборгованості. До кінця 1931 року розкуркулення у поєднанні з податково-пільговим перепадом загнало в колгоспи основну масу селянства.
Історики нерідко дивляться на минуле з позицій звичної для них реальності. Ця властивість має своє наукове визначення (презентизм) і нерідко спотворює образ минулого. Прикладом такого спотворення є уявлення про тотожність природи радянських колгоспів у роки становлення колгоспного ладу (1930—1932) і в наступні десятиліття.
Сталінська політика «підхльостування», яка у сільському господарстві полягала у вилученні майже всього урожаю зернових, завела країну в глухий кут. У колгоспників та одноосібників зникла мотивація вирощувати врожай, і вони зосередили свої зусилля на власних присадибних ділянках, щоб не померти з голоду. Країну вразила тяжка економічна криза, одним із проявів якої став голод 1932—1933 рр. Долаючи її, РНК СРСР і ЦК ВКП(б) 19 січня 1933 року прийняли постанову «Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспниками та одноосібними господарствами».
Чи могли відносини між «командними висотами» економіки та сільським господарством радикально змінитися після прийняття однієї-єдиної постанови? Могли, і є приклад: постанова Х з’їзду РКП(б) про перехід від продрозверстки до продподатку, якою започатковувалася нова економічна політика. Постановою від 19 січня 1933 року держава визнавала те, що вирощена в колгоспі продукція належить селянам. Визнавалося також, що державі мусить надходити лише частина цієї продукції у вигляді податку, про який колгоспники і селяни-одноосібники мали знати ще до початку сільськогосподарського року. Податковий характер зернопоставок означав, що вирощене понад обсяг цих зобов’язань зерно колгоспники можуть використовувати на власний розсуд. Отже, у січні 1933 року колгоспи набули того вигляду, який нам відомий. Одним обличчям (громадським господарством) вони зверталися до державного сектору економіки, а іншим (присадибним господарством) — до ринку. Завдяки цьому колгоспи зайняли автономну нішу в комуністичній економіці. В Радянському Союзі збереглися товарно-грошові відносини і залишки вільного ринку.
ШЕСТЕРО ЗЛОЧИНЦІВ
Кого слід обтяжити виною за нескінченні жертви в добу побудови держави-комуни — доктрину, політичний режим чи одну, окремо взяту особу? Треба підбивати підсумки.
Думка про типологічну схожість ідеології з комуністичною досить поширена. Вона обѓрунтовується тим, що в ході реалізації комуністичної доктрини загинули мільйони радянських громадян. Ці люди гинули через те, що утопічна в своїй основі доктрина реалізовувалася, незважаючи на опір великої частини суспільства. Проте інша частина приймала доктрину як сучасну Біблію. Звинувачувати комуністичну ідеологію в розпалюванні громадянської війни можна з таким же успіхом, як християнське віровчення — в релігійних війнах.
Досвід Радянського Союзу та інших країн, уражених комуністичною ідеологією, показав велику небезпеку реалізації постулатів революційного марксизму. Разом із тим не випадає звинувачувати зрілий, так званий «ревізіоністський» марксизм в трагедіях, пережитих країнами комуністичного табору. Європейські соціал-демократи зробили вагомий внесок у визрівання того ладу, який народжується в найбільш розвинутих країнах світу. Його не назвуть соціалістичним тільки через те, що людство вже пережило гіркий досвід ленінсько-сталінського й гітлерівського соціалізму.
Відповідальність політичного режиму за пережиті радянським народом трагедії є абсолютною хоча б тому, що абсолютною була його влада над суспільством. Проте режим, користуючись комуністичною доктриною як анестезиком, спромігся прищепити суспільству відчуття месіанської жертовності, яке можна проілюструвати рядком із популярної пісні: «Мы за ценой не постоим!» Морально-політична єдність партії й народу була історичним міфом, але в цей міф увірували десятки мільйонів людей. Не можна забувати й про те, що після створення штучного соціально-економічного організму, яким була держава-комуна, масовий терор поступово зійшов нанівець. В останні роки життя Й.Сталін зробив спробу відновити його, виходячи з суто особистих міркувань, але на допомогу паралізованому страхом суспільству прийшла природа, яка поклала край існуванню диктатора. Не змінюючи ні свого внутрішнього змісту, ні навіть персонального складу політичної олігархії, радянська держава після смерті Сталіна засудила масові репресії й перейшла до порівняно цивілізованих форм спілкування з суспільством.
Організатором і натхненником усіх терористичних кампаній, якими супроводжувалося будівництво держави-комуни, була одна людина — Сталін. Внаслідок абсолютної централізації влади та її глибокої закоріненості в народну товщу істотна частина суспільства поділилася на катів і жертв. Жертви обчислювалися мільйонами, але в ту сувору епоху й катів було немало.
Однак в цих терористичних кампаніях Голодомор стоїть осібно. Він був справою рук лише Сталіна і кількох людей з його найближчого оточення: голови РНК СРСР і надзвичайної хлібозаготівельної комісії в УСРР В’ячеслава Молотова, секретаря ЦК ВКП(б) і голови надзвичайної хлібозаготівельної комісії на Північному Кавказі Лазаря Кагановича, секретаря ЦК ВКП(б) і голови надзвичайної хлібозаготівельної комісії в Поволжі Павла Постишева, особливоуповноваженого ОДПУ по УСРР Всеволода Балицького і повноважного представника ОДПУ в Північно-Кавказькому краї Юхима Євдокимова. Мабуть, можна назвати ще кількох людей, утаємничених у задум (наприклад, Менделя Хатаєвича), але вони не володіли надзвичайними повноваженнями. Всі інші посадовці сліпо виконували інструкції й не знали кінцевої мети кремлівських можновладців. Кампанія вилучення їжі у селян — «боржників по хлібу» і «саботажників» — здійснювалася під прикриттям хлібозаготівель. Десятки тисяч голодуючих «хлібозаготівельників-активістів», які вилучали їжу здебільшого у власних сусідів, думали лише про те, як їм вижити.
Можна навести чимало фактів, які допомагають зрозуміти, що Сталін здійснив цю каральну акцію тільки для того, щоб утриматися на вершині влади. Адже сталінський «сокрушительный удар» співпав у часі з переходом Кремля від продрозверстки до обов’язкових закупок хліба, що розв’язувало проблему економічних взаємовідносин міста і села в загальносоюзному масштабі. Однак мотиви диктатора — це другорядна справа. Головним є те, що вже створена картина злочину — тих дій влади, які призвели до Голодомору. Мова йде про заздалегідь розраховане, добре підготовлене й чудово замасковане вбивство голодом мільйонів селян. Вбивство заради вбивства.
ЧИ МІГ БУТИ ГЕНОЦИДОМ ТЕРОР ГОЛОДОМ?
Щоб поєднати ці поняття чи, навпаки, поставити між ними непрохідну стіну, треба мати уявлення про те, що вони означають. На жаль, політики і політологи, які найчастіше об’єднують або роз’єднують їх, мають про це нечітке уявлення. Думаю, що один з авторитетних в Україні політологів, директор Київського інституту проблем управління ім. Горшеніна Кость Бондаренко не матиме до мене претензій, якщо я проілюструю цю тезу на його висловлюваннях — надзвичайно виразних і щирих. У листопаді 2007 року він писав у журналі «Грані плюс»: «Моя семья потеряла как минимум шестерых человек — это тех, о которых мне известно — во времена голода. Трое братьев и сестер моего отца умерли в Голод. В моем родном селе до сих пор — не только на кладбищах, но рядом с домами — стоят могилки умерших в 1932—1933 годах. Об ужасах той поры мне рассказывали старшие родственники. У меня есть свои основания ненавидеть тех, кто организовал Голодомор. У меня есть свои счета с советской властью. Но!..»
Далі К.Бондаренко формулює своє розуміння геноциду: «Геноцид — это когда один народ массово, под корень, истребляет народ другой». Його свідомість відмовлялася прийняти такий висновок, адже він стосувався українців і росіян! Весь його життєвий досвід повставав проти цього, і він знайшов для трагедії українського народу таке пояснення: «Голод стал следствием желания местных властей выслужиться перед высоким московским начальством. И голод организовали сами украинцы, сидящие в Харькове и спускающие инструкции относительно сбора зерна».
Я розумію, про що думав Кость, коли писав це. Він згадував, мабуть, популярний у 1930-х рр. афоризм: коли в Москві стрижуть нігті, у Харкові (тодішній столиці радянської України) відрубують пальці. Та він навіть не задумувався над тим, що бажання вислужитися у чиновників існувало завжди, а голод, який частково знищив його рідних, був унікальним явищем в історії українського народу. Проте не в цьому навіть суть: людина просто не знає нюансів, які стосуються проблеми Голодомору. Справді, в Україні у 1932 році був голод, а не голодомор — такий же, як в інших регіонах СРСР. Щоправда, сильніший, ніж в інших регіонах, за винятком Казахстану, де він якраз тоді досяг максимуму. Цей голод мав своєю причиною в селах — вилучення хліба, а в містах — скорочення постачання хліба за картками або взагалі зняття деяких категорій населення з централізованого постачання. В Україні він був тяжкий (загинуло близько 150 тис. селян і жителів невеликих кустарно-ремісничих містечок), але не йшов у будь-яке порівняння з казахським. Та ні в Україні, ні в Казахстані голод 1932 року не мав у собі терористичної складової (за винятком двох останніх місяців, коли в Україні почали ставити села на «чорну дошку»). В обох випадках влада старалася пом’якшити наслідки голоду, допомагаючи постраждалому населенню продовольством, щоби забезпечити новий урожай. Терор голодом, який розпочався по всій Україні у січні 1933 року, не мав прямого відношення до хлібозаготівель. До цієї акції «инструкции относительно сбора зерна» непричетні.
Відгукуючись на цьогорічну резолюцію ПАРЕ про увічнення пам’яті жертв Великого голоду в СРСР, К.Бондаренко зауважив: «В Европе и Украине в слово «геноцид» вкладывается разное значение. По европейским меркам геноцид — это процесс, когда один народ истребляет другой народ. В Украине значение геноцида гораздо шире, и истребление советской властью целых народов тоже попадает под это определение» («Газета по-киевски» № 81, 2010).
Співставлення двох цитат зі статей 2007 і 2010 рр. показує, що К.Бондаренко, як і переважна більшість людей, ставить знак рівності між геноцидом і Голокостом. Це автоматично веде до ототожнення Голодомору з Голокостом. Тим більше, що немало зарубіжних та вітчизняних дослідників Голодомору (Стівен Роузфілд, Юрій Мицик та ін.) постійно користуються словосполученням «український Голокост», маючи на увазі саме Голодомор. Накладаючись на звинувачення екстремістськи налаштованих українських націоналістів, які розглядають Росію як організатора геноциду української нації, таке розуміння Голодомору перетворює цю історичну проблему в міну, закладену під українсько-російські взаємини. Адже в Україні немає людей (взяти хоча б К.Бондаренка), які ставляться до Голодомору без емоцій. А росіян, більшість яких взагалі не вважає українців окремою нацією, такі несправедливі звинувачення обурюють до глибини душі.
В газеті «День» я друкую статті на різні теми, і не раз зустрічався з полемічними зауваженнями. Найбільше матеріалів за останнє десятиліття вийшло по Голодомору, але якраз на цю тему заперечень не було. Хотілося б почути їх щодо тез, наведених у цій статті. Адже в ній взагалі не ставиться проблема відповідальності тієї або іншої нації за репресії ленінсько-сталінської доби. А не ставиться з тієї простої причини, що такої проблеми не існувало. У створеному радянською владою державосуспільстві не могло бути інших відносин між людьми різних національностей, окрім побутових. Навпаки, контролюючи все і вся, кремлівські можновладці могли собі дозволити здійснювати будь-яку національну політику, і в тому числі формувати національну складову в політиці репресій. Тут вони мали вільну руку і враховували всі обставини, включаючи національні передсуди населення.
Сучасні російські політики і політологи уперто не визнають очевидного: сталінські репресії в різних формах, у тому числі в формі терору голодом, здійснювалися за всіма обліковими даними, інформація про національність аж ніяк не ігнорувалася. Згадаємо, що в анкетах існувала знаменита «п’ята графа» з указівкою на національність. Коли з’явилися внутрішні паспорти (з 1933 року), в них теж не забули про цю графу (в паспортах — четверту). Згадаємо вирази з доповідних записок чекістів початку 1930-х рр. щодо депортованих жителів національних районів на західному кордоні СРСР — «німці-фашисти» (Пулінський район), поляки-пілсудчики (Мархлевський район). Згадаємо, нарешті, долю депортованих малих народів під час Великої Вітчизняної війни.
Щоб з’явився ѓрунт для діалогу між українцями та росіянами щодо Голодомору, потрібно подивитися на висхідні позиції сторін очима опонентів. Російська позиція висловлена в заяві Державної Думи «Пам’яті жертв голоду 1930-х років на території СРСР» від 2 квітня 2008 року: «Немає жодних історичних свідчень того, що голод організовувався за етнічною ознакою. Його жертвами стали мільйони громадян СРСР, представники різних національностей, що проживали переважно в сільськогосподарських районах країни. Ця трагедія не має і не може мати міжнародно встановлених ознак геноциду і не повинна бути предметом сучасних політичних спекуляцій».
Розгадка ігнорування очевидних фактів російською стороною міститься в останньому реченні процитованої заяви. В Конвенції ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року цей злочин визначається як «дії, здійснювані з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». Зусиллями сталінських дипломатів з Конвенції ООН була вилучена «соціальна група». Причина очевидна: в Радянському Союзі щоденно лунали прокльони на адресу класових ворогів, але так само щоденно проголошувалися ритуальні здравиці на честь дружби народів. Кат російських селян і німецьких колоністів у Поволжі П.Постишев після переїзду в Україну організував масштабну продовольчу допомогу тим голодуючим, які зберігали здатність працювати на колгоспному полі, одягнув українську вишиванку і повернув Києву столичний статус — як тут засумніватися в щирості «ленінської національної політики»? Спробуй довести, що в СРСР здійснювався геноцид за національною ознакою! А геноцид за соціальною ознакою лежав на поверхні: «ліквідація куркульства як класу», рубрика «колишні люди» в чекістських донесеннях тощо.
Випадіння «соціальної» ознаки з визначення змісту геноциду зробило це поняття синонімом Голокосту з усіма подальшими наслідками. Після цього будь-які спроби пострадянських країн знайти в кривавій практиці сталінщини ознаки геноциду стали сприйматися як звинувачення російського народу в геноциді національних меншин. Не слід забувати, що на Заході мало хто називав цю країну Радянським Союзом. Її називали Росією.
Парадокс полягає в тому, що Російська Федерація не мала тих конституційних повноважень, якими володіли інші союзні республіки, перш за все — компартійного субцентру й сильного радянського субцентру. Загальносоюзний партійно-радянський центр не міг допустити існування в Москві конкурентного з ним субцентру радянської влади.
Інший парадокс полягає в тому, що українські націоналісти почали звинувачувати в організації Голодомору Російську Федерацію як правонаступницю СРСР. Вони забули, що сучасна Російська Федерація може бути реальною правонаступницею СРСР тільки за деякими позиціями (перш за все — ракетно-ядерним потенціалом, міжнародними договорами, боргами перед іншими країнами і майном в інших країнах). Навіщо їй успадковувати сталінщину? Вони забувають також, хто почав розвалювати Радянський Союз з 12 червня 1990 року. Постгеноцидна Україна не мала сил, щоб зламати наддержаву навіть в ситуації її політико-економічного колапсу.
Український Голодомор підпадає під визначення Конвенції ООН про геноцид. Свій «сокрушительный удар» Сталін завдав не тільки по селянству, а й по інших верствах українського суспільства. Репресії 1933 року в республіці були майже такими ж масштабними, як у 1937 році.
Голодомор 1933 року за межами УСРР у нас, як правило, старалися представити як полювання влади на етнічних українців в місцях їхнього проживання. Це неправильна позиція, хоч її хибність замаскована політизацією етнічності. Щоб відновити імперію у своїй оболонці, компартійні вожді надали її основним народам конституційну державність, навіть з правом виходу з радянської федерації. Сталінський «сокрушительный удар» проти УСРР і Кубанського округу Північно-Кавказького краю, українське населення якого бажало возз’єднатися з УСРР, прямо пов’язані з цією політизацією етнічності. Однак було б безглуздо звинувачувати Сталіна в тому, що він постійно полював на українців, знищуючи їх там, де вони потрапляли йому на очі. Український Голодомор кардинально відрізнявся від єврейського Голокосту.
Чи можна виявити в сталінській практиці ознаки геноциду росіян, які були в СРСР державоутворюючою нацією? Не можна, якщо керуватися буквою Конвенції ООН. Але російський народ постраждав від комуністичного експерименту не менше, ніж інші.
Ми повинні говорити про геноцид кожного разу, коли зустрінемося з фактами нищення людей заради нищення. Мотиви, якими керувалися вожді, знищуючи своїх громадян, не мають жодного значення.
ПІСЛЯМОВА
Багато десятиліть ми були закритим суспільством із дозованим доступом до інформації, яка визначала світогляд і впливала на вчинки людей. Інколи обмеження в інформації ставали ірраціональними. Найбільш вражаючий приклад — це голод початку 30-х рр. Я й досі не розумію до кінця, чому з преси впродовж 55 років усувалися будь-які згадки про нього, хоч майже всі громадяни мали рідних і близьких, які тоді загинули.
Тепер ми маємо вдосталь інформації про Голодомор. Вона генералізована законом, який характеризує цю трагедію українського народу як геноцид. Чи можна повернути час назад і зробити вигляд, що у 1933 році не відбулося нічого екстраординарного?
Створилася певна ситуація, маємо перед собою виклик. Хай на цей виклик відповість Президент України Віктор Янукович. Йому тільки 60, він житиме, слід сподіватися, ще багато років. Він житиме з цією відповіддю.
