З усіх сусідніх держав найбільш активно й безпроблемно розвиваються відносини України з Польщею. Польські політики постійно говорять про підтримку євроінтеграційних прагнень Києва, а найулюбленіший вислів більшості посадовців у цій державі: «Без незалежної України неможлива незалежна Польща». Хоча, звісно, трапляються в двосторонньому діалозі й непорозуміння, які, переважно, виникають на історичному ґрунті. Історичне примирення на сьогодні — це одне з головних завдань, над яким працюють дві країни. Варшава й Київ при цьому керуються принципом: стратегічне партнерство за рахунок історичної правди. У Польщі фактично шість років діє Інститут національної пам'яті, який займається дослідженням минулого (зокрема й українсько-польського). Труднощі, здебільшого, пов'язані з тим, що не всі пересічні українці й поляки готові подивитися на історію по-новому — аби колишні кривди не заважали розвивати співпрацю. Що для цього робиться? Чи готові в Польщі співпрацювати з українським Інститутом національної пам'яті, про створення якого нещодавно оголосив Віктор Ющенко? Про це в інтерв'ю з доктором Янушем КУРТИКОЮ, головою Інституту національної пам'яті Польщі.
— Чи має намір Інститут національної пам'яті Польщі співпрацювати з аналогічною структурою в Україні?
— Я хочу підтвердити, що Інститут національної пам'яті Польщі має волю й бажання співпрацювати з українським інститутом у такому обсязі, в якому буде зацікавлений Ігор Юхновський.
— Після візиту до Києва ви отримали уявлення про те, яким буде Інститут національної пам'яті України?
— Ігор Юхновський лише нещодавно призначений на посаду директора інституту, тому, вважаю, якраз найближчим часом він займеться розробкою концепції цієї структури, також буде визначено, як саме працюватиме інститут. Більше, напевно, з цього приводу може розповісти українська сторона.
— Що могли б запозичити українці в поляків, створюючи власний інститут?
— Гадаю, найбільш цікавою для Інституту національної пам'яті України була б інформація про юридичне підґрунтя діяльності аналогічного польського закладу, про його структуру, а також ще про деякі деталі його роботи.
— Яку роль сьогодні відіграє Інститут національної пам'яті в польському політичному житті?
— Інститут національної пам'яті в Польщі — політично нейтральна установа, тому вона не бере участі в політичному житті. Але через те, що ми займаємося проблематикою новітньої історії, то це, звичайно, викликає деякі дискусії, емоції. Хотів би зазначити, що наш інститут складається з трьох відділів. Перший відділ — прокураторський — займається розслідуванням злочинів, скоєних під час гітлерівської окупації й у комуністичний період. Другий відділ — архівний — створений для збереження документів спецслужб, для опрацювання інформації, якою потім можуть користуватися історики, інші спеціалісти. Слід підкреслити, що в Польщі Інститут національної пам'яті має доступ до всіх архівів спецслужб. Третій відділ називається Бюро загальної освіти, він займається навчанням. На сьогодні вже надруковано біля 200 книжок, які з'явилися протягом п'яти років роботи інституту. Також було видано кілька сотень наукових праць, тисячі науково-популярних. Зараз у Польщі тривають гарячі дискусії (передусім у парламенті) з приводу того, щоб Інститут національної пам'яті був залучений до процесу люстрації. Наш інститут, звичайно, виконуватиме волю парламенту у визначеному обсязі.
— Чи можна на сьогодні говорити, що Інститут національної пам'яті повністю справляється з тими завданнями, які на нього були покладені?
— Головна мета створення інституту полягала в тому, щоб громадськість дізналася про злочини, скоєні в комуністичний час. Задля досягнення цієї мети законом передбачено, що всі архівні документи будуть доступні особам, проти родичів яких були скоєні злочини.
Кожна особа має доступ до тих матеріалів, які її стосуються. Дуже важливо для Інституту національної пам'яті також те, що доступ до документів мають не лише працівники нашого закладу, але й спеціалісти, які працюють у відповідних установах, наприклад в університетах. Перед нами стояла наукова й суспільна мета. Суспільна мета виявилася дуже важливою, тому що особи, скривджені апаратом безпеки ПНР, яких стосувалися архівні документи, почали масово відкривати інформацію з цих документів. Звичайно, Інститут національної пам'яті зобов'язаний співпрацювати також із різними державними установами.
— Інститут національної пам'яті давно співпрацює з урядом України. Чи відбувається така ж співпраця вашої установи з російським урядом? Наскільки російські архіви відкриті для ваших співробітників?
— Звичайно, така робота ведеться, ми співпрацюємо також із Росією. Ця співпраця відбувається за посередництвом польського міністерства внутрішніх справ. А реалізує цю співпрацю Інститут національної пам'яті Польщі. Дуже хотілося б, щоб результати співробітництва були б такими ж плідними й широкими, як у випадку з Україною.
— Скільки польському бюджету обходиться діяльність Інституту національної пам'яті?
— Протягом останніх п'яти років польський парламент дуже багато дискутував із приводу бюджету Інституту національної пам'яті. Таке обговорення було важливим, коли ми з нуля створювали інститут 2000 року без кадрів, без грошей, без приміщень. Зараз установа складається з центрального відділу у Варшаві та 11 регіональних підрозділів. На сьогодні в нашій організації працюють майже 1300 співробітників. Протягом останніх років бюджет інституту становив близько 90 млн. злотих (майже млн. — Ред. ). Цього року він становить 130 млн. злотих (майже млн. — Ред.).
— Як би ви оцінили процес історичного примирення українського й польського народів?
— Найбільш важливим є те, щоб процес примирення еліт відбувався одночасно iз примиренням пересічних громадян. На мою думку, українці й поляки дуже схожі. Мабуть, така схожість пов'язана з парадоксальною спадщиною першої Речі Посполитої, яку наприкінці XVII століття поділили три держави. Я хотів би звернути увагу на роль свободи, яка займає значне місце як у польській, так і в українській свідомості. Дуже важливою була помаранчева революція, тому що тоді пересічний поляк побачив у пересічному українцеві себе. Вони могли згадати й про свою участь у подіях «Солідарності» 20 років тому. Наші народи дуже схожі. Обидві держави нині зацікавлені в розвитку стратегічного партнерства. Але задля того, щоб таке співробітництво було тривалим, воно мусить спиратися на правду. Я впевнений, що в наукових контактах та у взаємодії в цілому ми не повинні нічого приховувати. Тут я маю на увазі дві, так би мовити, символічні проблеми. Перша — Волинська різня (1943 р.), вона також мала наслідки на Тернопільщині й Львівщині. Жертвами цих трагічних подій були звичайні люди — близько 100 тис. поляків. Інша проблема, яка викликає у нас муки совісті, це операція «Вісла» (1947 р.), під час якої відбувалося примусове переселення українців, які проживали на території Польщі. Тут важко шукати обставини, які б зменшували вину або виправдовували когось. Обидві трагедії — це злочини. Ми можемо говорити про те, що Польщею керували радянські генерали, але ж ми також знаємо, що більшість поляків підтримували акцію «Вісла». У Волинській різні так само брали масову участь звичайні українці. Тобто ми маємо справу з вирішенням проблем, яке залежить, передусім, від розуміння ступеню цих трагедій пересічними громадянами. Багато молодих поляків та українців відчувають взаємну симпатію. Тому є можливість для того, щоб ми з'ясували всю правду.
— Які спільні акції в контексті історичного примирення мають намір провести Україна й Польща найближчим часом?
— Ми будемо продовжувати роботу над виданням книжок із серії, яка має назву «Польща й Україна у 30 — 40-х роках XX століття». Я вважаю, що варто зацікавитися знищенням польського підпілля силами НКВС на теренах Волині, Львівщини, Покуття... Так само варто зацікавитися долею римсько-католицької й греко-католицької церков на території наших країн. Це була героїчна історія. Також важливим є встановлення співробітництва з науковими організаціями, інститутами в Україні. Я сподіваюся, що наш задум здійсниться, тому що я провів уже деякі переговори на цю тему. Крім того, Інститут національної пам'яті планує видання збірки статей «Поляки й українці в часи Другої світової війни». Це поки що робоча назва, оскільки в книзі також говоритиметься про історію наших народів 30-х років, а також 40 — 50-х років минулого століття.
— Запитання до вас як до історика. Чому, на вашу думку, на пострадянському просторі (в Україні й особливо, здається, в Росії) дуже повільно відбувається усвідомлення злочинів комуністичного режиму в порівнянні з Польщею?
— Гадаю, причина полягає в тому, що комуністична імперія приділяла велике значення ідеологічній роботі. Усі зусилля були спрямовані на те, щоб зробити сильнішою владу, аби народ безапеляційно їй вірив. І тут я не говорю про засоби терору, а лише про ідеологічну роботу. У зв'язку з цим важко говорити про свободу історичної науки, про свободу суджень у цілому в комуністичних державах. У результаті держави отримали спадщину, з якою дуже важко боротися. Тому що весь час є спокуса, аби історія «обслуговувала» політику. У Польщі саме зараз точиться дискусія з приводу історичної політики держави. Кожна держава Європи має свою історичну політику. Місце в історії — це елемент престижу держави. На мою думку (гадаю, так само вважають у всій Європі), ми всі повинні керуватися правилом свободи наукових досліджень. Влада має право обирати з усіх проведених досліджень саме ті, які є для неї найбільш важливими. Але пріоритетом має бути правило свободи наукових досліджень. Ми добре знаємо, що це правило мусить боротися за своє існування. На жаль, часто трапляється, що історія стає рабинею політики. Така ситуація не є доброю ані для історії, ані для політики. На щастя, це не стосується Польщі.
ДОВІДКА «Дня»
Януш Куртика народився 13 серпня 1960 року в Кракові. Випускник історично-філософського факультету Ягейлонського університету. Закінчив аспірантуру в Інституті історії Польської академії наук (ПАН), де 1995 року захистив докторську дисертацію з гуманітарних наук. 2000 року отримав звання доктора наук. Із 1979 року співпрацював із демократичною опозицією в Кракові. 2000 — 2005 років був директором та організатором Краківського відділу Інституту національної пам'яті. Януш Куртика є автором приблизно 130 наукових публікацій із середньовічної та ранньої новітньої історії Польщі, також історії антикомуністичного опору в Польщі після 1944 року. 9 грудня 2005 року був обраний сеймом Республіки Польща на посаду голови Інституту національної пам'яті.
