Шановна Ларисо Олексіївно!
Хочу від імені моєї сім’ї висловити вам вдячність і захоплення. Вдячність за те, що ви робите таку газету, і захоплення тим, як ви це робите.
Уже минув певний час, і мені легше розповісти вам історію однієї фотографії, яка була на виставці, присвяченій 15-річному ювілею вашої газети.
Останнім часом моя мама практично вже не вставала, але зберігала ясність розуму, читала і з вашої газети дізналася про конкурс фотографій. Ми, намагаючись її підтримати, показували їй фото і відео наших подій. Їй дуже сподобалась фотографія соняшника, зроблена моїм старшим сином Єгором під час нашої поїздки до Чернігівської області. Мама запропонувала подати фотографію на конкурс у вашу газету зі словами: «Просувайте дитину — можливо, це його майбутнє». А ми, у повсякденній метушні, напевно, і не зробили б цього. Застосувавши останній аргумент — «може, це моє останнє бажання», — мама фактично змусила мене подати фотографію на конкурс.
21 жовтня, в день відкриття виставки, о шостій годині ранку мама померла. Ясна річ, що йти на нагородження не хотілось, але ми вирішили, що це було її бажанням, і прийшли всією сім’єю.
Все набуло символічного значення — фотографію було оцінено, розміщена вона була в центрі експозиції, ви особисто сказали кілька слів моєму синові, коли він повертався зі сцени, у нього взяли перше в житті інтерв’ю.
Ось так, для когось незначна подія може викликати резонанс емоцій окремої людини, окремої сім’ї. Про це варто пам’ятати багатьом журналістам, і не лише їм. Добитися цього можна, роблячи свою справу чесно і добре.
Останніми роками мама займалась історією сім’ї, а наступного року минає 100 років, як її дід і троє братів у Сумах почали випускати газету «Сумський вісник». Люди, які вийшли із села, організували в Сумах не розважальні заклади або казино, а книжковий магазин, друкарню та газету. Непросто склалась їхня доля після революції. Можливо, вас зацікавить ідея з маминими матеріалами підготувати таку статтю у вашій газеті.
З найкращими побажаннями,
Микола ДИЧЕНКО, Київ
