У інтерв’ю з поетом, перекладачем, кіносценаристом, драматургом, державним і громадським діячем Іваном Драчем ми, здається, говорили про все — літературу, культуру, історію, політику — колишню та нинішню, геополітику. Зважаючи на масштабність біографії Івана Федоровича, це цілком природно. Зокрема, він як безпосередній учасник доленосних процесів кінця 80-х — початку 90-х років добре знається на хронічних проблемах українського націонал-демократичного руху. Вкрай актуальна тема — сьогодні й завжди: конфлікт чи діалог поколінь? Одна з потреб — постійний сутнісний контакт із російськими інтелектуалами.
Про невивчені уроки історії говоримо із, крім іншого, колишнім шкільним учителем Іваном ДРАЧЕМ.
— Вацлав Гавел, якого зараз згадує весь світ, незадовго до свого відходу сказав, що російське суспільство веде боротьбу з найбільш жорсткою з усіх відомих форм посткомунізму — з особливою комбінацією старих стереотипів і нового бізнес-мафіозного середовища. Здається, що це стосується й ситуації в Україні. Чи були ви знайомі з Вацлавом Гавелом і що можете сказати про цю особистість?
— На жаль, я особисто не був знайомий із Гавелом. Він мені цікавий у комбінації політика, письменника та людини. Гавел був рідкісним, нехарактерним типом людини, якої не могло бути в Росії й тим паче в Україні.
Нетиповою для України є й чеська ситуація. Все-таки чехи — це «європейські німці» або, як їх ще називали, «європейські слов’яни». Вони в нутровині самої Європи.
Російська й українська ситуації — також різні. Що зробив Путін як КДБіст? Він «осідлав» олігархів, які стали працювати на владу. А що в нас? Усюди й скрізь олігархи — від опозиції до теперішнього, так би мовити, істеблішменту.
— Якщо говорити про подолання посткомунізму, то шляхи в Україні та Росії також різняться?
— Авжеж. Гадаю, слід проаналізувати, хто й яким чином прийшов до влади в Україні та Росії. Леоніда Кравчука важко порівнювати з Борисом Єльциним. Останній вибивався з провінційного середовища — так називали Єкатеринбург. Кравчук же виріс із нутровини ідеологічної системи. Особисто я допомагав йому в усьому, в чому тільки міг, що стосувалося української державності. Для мене було ясним і зрозумілим: українські дисиденти й так звані ліберальні письменники, до яких і я належу, не мають сили та можливостей побудувати державу, Українська держава може бути побудована лише за умови спільних дій тих різних сил, які існували в 1991 році.
— Чи можна зараз говорити про діалог української опозиції з російською, який був певною мірою присутній на рівні вашого покоління? Чому цей діалог не було продовжено і хто має контактувати, адже здається, коли йдеться про таких особистостей, як Юрій Афанасьєв, — це один рівень спілкування, а якщо подивитися зараз на українську опозицію, то там немає масштабних особистостей?
— Це глибоке, складне і всеоб’ємне запитання, яке можна по-різному тлумачити. Наприклад, я щойно надіслав листа Віталію Коротичу, який живе під Москвою й часто буває в Києві. Й коли він як колишній шістдесятник і людина, яка багато зробила для ліквідації радянської системи, як редактор журналу «Огонёк» повертається до Києва, то я очікую, що тут буде принаймні якесь замирення між ним та іншими українськими інтелектуалами. Але, крім мене та Бориса Олійника, тут мало хто приймає Коротича. Мене колись Дмитро Павличко та Юрій Мушкетик навіть лаяли за те, що я написав передмову до його українських віршів.
