Пограймося в асоціації. Ось слово — сторож. Очевидно, у багатьох читачів у пам'яті відразу зринає славнозвісний дід Щукар із «Поднятой целины» Шолохова — такий собі добродушно-пришелепкуватий дідуган у кожусі з допотопною берданкою на плечі, пильність котрого (якщо пам'ятаєте) дається взнаки лише тоді, коли до його миски потрапляє замість курячого стегна жаб'яча лапка. Малюючи образ сучасного сільського сторожа, наша уява, либонь, теж не відійде від шаблону: такий собі причмелений звечора добрячою дозою сивухи дядько в картузі, з-під якого стирчить чи то чуб, чи то солома, надзавданням якого, знову ж таки, є те, щоб завчасу прокинутися вранці, коли на колгоспну ферму (комору, тік, тракторний стан) прибуває хтось із начальства. Отож, сторож, можна подумати, як був, так і залишився більше негативним, аніж позитивним персонажем дійства, що зветься нашим життям- буттям.
А от і ні. Смію запевнити шановну публіку, що принаймні сторожі Черкащини цілковито спростовують трафаретні уявлення про людей свого фаху. Обдурені державою, яка роками не платить заробітної плати, кинуті напризволяще корумпованим начальством, приставлені до напівпорожніх і розграбованих заводських цехів, колгоспних ферм, автогаражів, зерносховищ, сторожі-«виробничники» продовжують ревно нести службу й надійно охороняти ввірені їм об'єкти. Не менш завзято дбають про охорону власності приватні сторожі: на городах, дачах, полях. Не сплять, не їдять — аби тільки врожай зберегти, не дати добру опинитися в злодійських руках.
Нещодавно в Жашківському районі Черкаської області стався доволі промовистий інцидент. У герцi зійшлися сторож, а точніше, власник дачі, та його «антагоніст» — сільський злодій. Отже, приїхав такий собі житель Києва на свою сільську фазенду. Глип — а на його городі серед білого дня хтось із мішком та лопатою клопочеться. І вже добрячу латочку вибрав. Не приїхав би власник — крадій увесь город упорав би. Господар діяв рішуче: під дулом мисливської рушниці посадив зловмисника на ланцюг і звелів продовжувати роботу. Майже два дні спокутував провину картопляний злодій. Не ремствував, не гукав на допомогу, не просив помилування. Знав — винен. Тому й трудився мовчки, час від часу отримуючи за те миску супу та шмат хліба. І навіть дільничний, якого погукали сусіди-очевидці, не втрутився в інцидент. «В'язень» сповна відпрацював і компенсував збитки, завдані власникові дачної ділянки.
В іншому районі області — Корсунь-Шевченківському — сторож теж виявився на своєму місці. Застукавши вночі на громадських городах злодія, котрий вибирав чужу цибулю, сторож наказав йому покласти крадене на землю й наблизитися до нього. Нічний гість, не бажаючи коритися, накинувся на сторожа з кулаками. Той мусив захищатися й завдав нападникові удару палицею по голові. Отримавши черепно-мозкову травму, невдаха-злодій потрапив до лікарні й невдовзі помер.
Одна з рис, що характеризує наше сьогоднішнє суспільство, — тотальне злодійство. Крадуть згори донизу: від найвищого керівництва, котре за рахунок великих оборудок (як економічних, так і політичних), спланованих на державному рівні, натоптує свої й без того тугі гамани — до найубогіших верств населення, котре краде переважно заради шматка хліба, щоб не померти з голоду. Іноді трапляються й трагічні випадки, про які було сказано вище. Але від того роль сторожів анітрохи не тьмяніє. Вони потрібні. Особливо в цей непевний час.
До речі, про Головного Сторожа. Вочевидь, як людина, приставлена до цілої держави, щоб пильно охороняти багатства всього народу, він не вельми ретельно виконує свої обов'язки. Про це можна судити хоча б з рівня нашого злиденного життя. Адекватно дбають про свої «об'єкти» й ставленики Головного Сторожа. Так, Черкащину нещодавно буквально згойднуло від здивування: вже екс-губернатор Анатолій Даниленко, так би мовити, сторож обласного масштабу №1, ні з того ні з цього серед гарячої жнивної пори пішов у... відпустку. Раніше такого собі не міг дозволити найбезвідповідальніший голова колгоспу. Це однаково, якби пожежник серед пожежі раптом покинув брандспойт і став їсти бутерброда або якби сторож під час нападу на об'єкт раптом покинув рушницю й ліг спати. Черкащина, яка торік зібрала з гектара майже по 40 центнерів зернових і яку той же Анатолій Даниленко заповзявся був зробити базовою моделлю з розвитку АПК в усій Україні, сьогодні не має в середньому навіть 30 центнерів хліба на круг — і губернатор у цей час відпочиває? Дива та й годі. До речі, відсутність міндобрив, брак районованих сортів, приписки, окозамилювання, браві рапорти, опікування скоріше «президентським питанням» (наш Президент — Леонід Кучма), аніж турботою про врожай року наступного — все це неухильно веде до того, що цьогорічна ситуація, коли напровесні внаслідок названих причин Черкащину паралізувала хлібна криза й у крамницях стали шикуватися черги, може «не дочекатися» весни 2000 року, а повторитися вже взимку, буквально через кілька місяців. Але місцевим владним сторожам на це начхати. Головне — вчасно прокинутися зі сну, коли приїде начальник, витягнутися перед ним «в струнку» й хвацько відрапортувати, а там — хоч трава не рости. Це, щоб ви знали, — не справжні сторожі. Це — фальшиві сторожі. І таких — більшість.
Тому й жебраємо ми то в європ, то в америк, тому й розвелося в нашім краю злодюг незліченно, тому й цуплять вони все в різні боки, тому й покладати надію простолюду в цій ситуації доводиться не на владу (бо їі немає), не на інтелігенцію (бо вона безправна), зрештою, не на пролетаріат (бо в нього вкрадено все, навіть класичні ланцюги, що їх хвацькі ділки продали оптом за кордон як брухт), а — на сторожів. Їх небагато — справжніх сторожів. Але вони — чи не останні, хто ще може щось зробити. Вони — чи не останні, хто залишився «при виконанні», хто не боїться стати на заваді остаточному розтягненню держави.
У місті Кам'янка Черкаської області намагалися «наїхати» на райвідділ міліції тільки за те, що правоохоронці відмовилися порушувати кримінальну справу проти людей, які посміли підняти голос проти режиму Кучми. Ініціювало брутальну акцію місцеве відділення фонду «Соціальний захист», відомого своїми симпатіями до нині діючого Президента (детальніше див. «День» №162 від 4 вересня ц.р.). Як посміли? Чому відмовили? Та ви знаєте, хто за нами стоїть?.. Погрози не подіяли. Міліціонери твердо стояли на своїй позиції. І відстояли чесне ім'я правоохоронців.
У принципі, кожен із нас може стати або сторожем, або злодієм. Залежить від вибору. З цього, либонь, усе й починається. Узрів ти, приміром, як на твоєму городі копошиться злодій, вибираючи вирощену твоїм потом і кров'ю картоплю, — можеш скрутити його та ще й заставити відшкодувати збитки. А можеш і пройти мимо. Авжеж. Боком, боком, та й накивати п'ятами від гріха подалі: а раптом у нього ніж, а раптом ще щось? Зрештою, а може, це так і треба — щоб він викопав твою картоплю?
У нас відібрали все: роботу, зарплату, гідність, майбутнє — може, так і треба? Ми живемо майже в цілковито розграбованій країні, і захистити нас нікому, — може, так і треба?
Дідусь із костуром, озброєний берданкою, загін самооборони, окремі мужні люди в міліцейських погонах... Так, їх негусто. Справжніх сторожів. Вочевидь, щось зміниться, коли сторожем стане кожен із нас. Через кілька тижнів доля знову поставить українців перед вибором: або стати охоронцями своєї хати, своєї праці, свого права на повноцінне й повнокровне життя, або й далі животіти та, аби не померти з голоду, красти, красти, красти — в держави, в сусіда, в своїх родичів, близьких і, зрештою, в самого себе.
