«Можливо, іноді краще бути таким ось робітником, — несподівано
каже гравець основного складу найкращої команди України. — Звичайною людиною,
котра просто виконує свої обов’язки. Іноді хочеться стати таким же, як
і всі, а не постійно бути предметом загального оглядання». Так, це дійсно
Каха Каладзе, 7-й номер київської команди-мрії. У столиці України він з’явився
в грудні 97-го. Разом із мамою Медіко, батьком Карлом і молодшим братом
Леваном він привіз сюди й свою скромність, вихованість та абсолютно невластиву
чемпіонам м’якість і толерантність. Навіть не будучи футбольним статистиком,
нескладно помітити, що на рахунку Кахи майже не значаться жовті чи, тим
паче, червоні карточки. Жорсткість він замінює відточеною майстерністю,
грубість — професіоналізмом, що заслуговує на захоплення. «Не думаю, що
захисник обов’язково повинен бути цербером і костоламом. Суперників треба
поважати», — він-таки справді джентльмен. І не тільки на футбольному полі.
— Кахо, якщо не помиляюся, твоїм першим футбольним університетом
була команда «Локомотив-Самтредія»...
— Абсолютно вірно. Вже в одинадцять я виступав за її дитячу
команду, а через три роки дебютував у тбіліському «Динамо». Вважаю, для
будь-якого футболіста є великою честю грати за славний тбіліський клуб
у 14-річному віці. У своєму першому матчі я вийшов на заміну й навіть устиг
забити переможний гол. Таке не забувається!
— У 18 ти вперше вдягнув футболку національної збірної
Грузії. Дуже хвилювався?
— Ще б пак! Навіть незважаючи на те, що виїзний матч із
кіпріотами ми виграли 2:0, коліна тремтіли. Виступи за збірну країни дуже
важливі, відповідальні й почесні, тож переживання цілком природні. Збірна
Грузії — монолітний колектив, тому завжди трепетно ставлюся до виступів
за рідну країну.
— Осібно в твоїй кар’єрі стоїть матч із італійською дружиною...
— Уже на дев’ятій хвилині матчу я замінив Кахабера Цхададзе,
котрий отримав травму, і зайняв позицію заднього захисника, на якій виступав
наш капітан. Вдало зігравши проти італійського нападаючого Крістіана Вієрі,
отримав запрошення від київського «Динамо».
— У серпні минулого року тобі довелося виступати проти
збірної України. Чи не відчував якісь суперечливі почуття?
— Не хотілося б займатися самозахвалюванням, але я — професіонал,
і мені не так важливо, проти кого грати. Як говориться, дружба — дружбою,
а служба службою. Інша справа, що грузинська команда виглядала не найкращим
чином і в результаті, цілком закономірно, програла. Але 21 березня на моїй
батьківщині відбудеться матч у відповідь і ми обов’язково відіграємося
(сміється).
— Як тебе зараз зустрічають у рідному Тбілісі?
— Чудово. Мої друзі, колишні одноклубники й наставники
кажуть, що я гідно представляю грузинський футбол в Україні.
— А коли відчув себе «стовідсотковим динамівцем»?
— Із того моменту, коли підписав із клубом контракт (усміхається).
А взагалі — це довгий і перманентний процес, що вимагає не один сезон.
Хоч у принципі я почуваюся на своєму місці, бо наша команда — одна велика
сім’я, одне нероздільне ціле.
— Що ти думаєш про Валерія Лобановського, в чому полягає
його феномен?
— Мені здається, що феномен цього без перебільшення геніального
тренера ще має бути розгаданий.
— Ти також грав і тренувався під керівництвом таких фахівців,
як Давид Кіпіані та Олександр Чівадзе. У чому полягають головні відмінності
українського метра від шановних грузинських наставників?
— У Грузії традиційно приділялася велика увага техніці,
в той час як кияни завжди сповідували й зараз додержуються атлетичного
футболу. Утім, перше не виключає другого.
— 10 лютого відбувся товариський матч із італійським «Міланом».
Спеціально до нього не готувалися?
— Ні, йде цілеспрямована підготовка до гри з «Реалом».
Справа в тому, що на тренувальному зборі в Руйті у нас не було гідних спаринг-партнерів
і ми були вимушені задовольнятися двосторонніми матчами. Зустріч із «Міланом»
— це було не стільки черговою перевіркою наших сил, скільки можливістю
отримати неоціненний досвід. Подивіться — у складі «міланців» часто-густо
самі зірки: Бірхофф, Веа, Костакурта, Мальдіні. До речі, останній є моїм
кумиром. Я радий, що мій гол виявився переможним.
— Уже на початку березня динамівцям доведеться змагатися
з чемпіоном Іспанії — мадридським «Реалом». Доля могла бути прихильнішою,
чи не так?
— Не зовсім: навряд чи має велике значення, з ким грати
— будь то хоч «Реал», «Ювентус» чи «Манчестер Юнайтед». Усе вирішується
безпосередньо на полі, а якісь попередні розрахунки в більшості своїй так
і залишаються пустими розмовами. Треба просто виходити на поле й доводити
свою перевагу.
— Кого вважаєш найнебезпечнішим гравцем «Королівського»
клубу?
— Я би не став виділяти когось одного, адже склад переможця
торішньої Ліги Чемпіонів говорить сам за себе: Зеєдорф, Міятович, Редондо,
Морієнтес, Йєрро, Рауль. Словом, можна сміливо переписати весь склад іспанців.
— Чи можемо ми розраховувати на перемогу в Лізі Чемпіонів?
— Звісно. У кожному турнірі, де ми беремо участь, перед
командою ставляться максимальні цілі. Інакше який сенс взагалі грати в
футбол?
— Спершу в Лансі, а потім і на Кубку Співдружності ми побачили
твою нову грань — у першому випадку ти забив надважливий гол, а в Москві
з’явився в якості відмінного пасувальника...
— Звичайно, насамперед необхідна надійність у захисті,
але я завжди люблю підключатися до атаки, допомагати партнерам по команді
не тільки в своїй зоні. Власне, футбол рухається в бік універсалізації
й тактичні схеми певною мірою умовні. Амплуа футболістів нівелюється: будь-який
із нас повинен грати на будь-якій позиції (хіба що крім воротарської).
Валерій Лобановський нам постійно нагадує про це, так що перераховані епізоди
— аж ніяк не щасливий збіг обставин.
— Останній московський турнір був не таким вдалим, як два
попередні...
— Тут, мені здається, не варто особливо дивуватися — у
нас були відсутні Гусин, Лужний, Косовський, Хацкевич, Дмитрулін. До даного
турніру варто підходити з часткою скепсису та іронії, адже матчі в манежі
докорінно відрізняються від поєдинків на зеленому полі.
— Якщо динамівські «зірки» не поспішають нікуди виїжджати,
у них мусить бути висока мотивація. І не тільки спортивного характеру...
— Так воно й є. Але питання не тільки в грошах — я приїхав
до Києва не стільки за довгим карбованцем, скільки через можливість тренуватися
під керівництвом Валерія Васильовича. Я й у тбіліському «Динамо» отримував
чимало, але футбол для мене — це не тільки пристойні гроші. Є ще високі
цілі, які обов’язково треба підкоряти. Бажано в складі мого нинішнього
клубу.
— Тепер, якщо дозволиш, від справ футбольних перейдемо
до суто «людських» запитань. Багато чув про твою колекцію зброї...
— Так, я справді колекціоную карабіни й гвинтівки, але,
чесно кажучи, всі примірники зберігаю в Тбілісі. Зброю суто практично я
не застосовував, вона для мене немов твір мистецтва — подивився й отримав
естетичне задоволення.
— А ще яке-небудь хобі в тебе є?
— Машини люблю. Найпершою у мене була «дев’ятка», яку я
успішно розбив. Потім президент тбіліського «Динамо» подарував мені джип
«Ford Explorer». У Києві я придбав «Мерседес», який недавно змінив на спортивний
«Ніссан».
— Подумуєш про «Феррарі»?
— Хто б відмовився від такого автомобіля?! Але мені здається,
що київські дороги не пристосовані до машин такого класу.
— Швидку їзду полюбляєш?
— Ясна річ. Але все-таки з даішниками намагаюся не сваритися:
автограф майже завжди діє заспокійливо.
— Ти якось згадував про свого любимчика — щеня Енея.
— Я з дитинства мріяв про англійського бульдога й ось нарешті
моя мрія здійснилася. У мене мало вільного часу, але коли він випадає,
левову його частку віддаю нашому улюбленцеві — Енею.
— До речі, цікаве в нього ім’я. Прямо як у героя Івана
Котляревського.
— Якщо ти маєш на увазі «Енеїду», то її я не читав. Українською
не володію.
— А в принципі книгами захоплюєшся?
— Так, коли з’являється вільна хвилинка, то із задоволенням
беру в руки цікавий роман.
— Спортивною пресою теж, напевно, не гребуєш...
— Зрозуміло. Хоча до надрукованого, особливо до звітів
про матчі, ставлюся критично. Не те щоб мені було нецікаво, просто погляди
журналістів рідко коли збігаються з точкою зору футболістів.
— З ким із динамівців у тебе склалися найтепліші відносини?
— З Андрієм Шевченком. Можу зарахувати до когорти своїх
друзів і Владислава Ващука з Андрієм Гусиним. Але це аж ніяк не означає,
що я уникаю спілкування з іншими хлопцями — ні про які угруповання в нашому
колективі й мови бути не може.
— Серед новачків «Динамо» є твій співвітчизник Леван Гвазава.
Вже встигли познайомитися?
— Так, він дуже приємна людина. Сподіваюся, клуб підпише
з ним контракт і, цілком можливо, ми з ним гратимемо разом. У кожному разі,
він талановитий і обдарований.
— Крім вас із Леваном, у першості України досить широко
представлено грузинську діаспору: за ЦСКА грає Віталій Дараселія, за тернопільську
«Ниву» — брати Капанадзе. Якось підтримуєш із ними стосунки?
— Добре знайомий тільки з Дараселією, з котрим я грав ще
в тбіліському «Динамо». З іншими я б радо познайомився, але графік професійних
спортсменів настільки завантажений...
— Чи стежиш за музичними новинками?
— У міру сил і можливостей. Віддаю перевагу сучасній поп-музиці,
головним чином російській.
— А як складаються стосунки з протилежною статтю?
— Нормально. Але ні про що серйозне в цьому відношенні
я поки що не думаю...
