У Європі пильно стежать за головними виборами року — президентськими виборами у США. Для України — якщо, звісно, не брати до уваги наші власні вибори, — ця подія також матиме важливе значення. У вітчизняній експертній спільноті прийнято вважати, що республіканські адміністрації більше схильні цінувати конкретні послуги і розглядати Київ крізь призму відносин із північно-східним сусідом. Демократи ж, схоже, надають більшого значення цінностям і здатні до більш фокусованого бачення України. Вважаємо, представлений нижче європейський погляд на американські вибори буде цікавим і українському читачеві.
Боги виконують бажання тих, кого хочуть погубити. Тим жителям Європи і решти світу, які бажають перемоги Джона Керрі на президентських виборах у США, не треба випускати з уваги цю давньогрецьку мудрість.
Впродовж «холодної війни» Америка була природним лідером Північноатлантичного союзу. Але за це лідерство доводилося платити тим, що США мали погоджуватися з автономним статусом і впливом своїх європейських союзників. Після терактів 11 вересня 2001 року президент Буш почав проводити односторонню зовнішню політику. Традиційний Північноатлантичний союз замінило те, що США назвали «коаліціями бажаючих» — коаліції, в яких «склад визначається виконуваною місією», а не союзами, що історично виникли.
Така політика призвела до розколу Європи. Вона також послугувала джерелом серйозних розбіжностей між кандидатами у президенти США. При цьому як один із найсильніших аргументів Керрі використовує заяву про те, що він відновить довіру між Америкою та її союзниками і тим, що у разі обрання його президентом він організує міжнародну допомогу Іраку.
Безумовно, Америці потрібні додаткові союзники для того, щоб навести лад в іракському хаосі та створити в цій країні державну владу, яку визнавали б як іракці, так і світова спільнота. Допомога союзників сприймається як розв’язання проблеми чимдалі меншої довіри до США і недостатньої легітимності американської окупації Іраку. Але чи зможуть США під керівництвом Керрі розпочати «з чистого аркуша» в Європі? Чи зможе президент Керрі справді залучити союзників на бік Америки?
Жорстоке поводження з полоненими в Іраку зміцнило антагонізм таких країн, як Франція й Німеччина, які від самого початку очолювали противників війни. Навіть країни, які відгукнулися на заклик Буша про допомогу, — наприклад, моя батьківщина, Польща, — зараз iз обережністю підходять до своєї участі в цій справі.
Подивіться, як ставляться до цього питання лідери Франції та Німеччини. Вони ледве утримуються від того, щоб відкрито побажати перемоги Керрі, настільки вони хочуть, щоб він переміг. Але вони не мають наміру міняти для цього свою політику, і вони її не змінять, навіть якщо він переможе. Міністр оборони Німеччини Петер Струк, прагнучи підвищити шанси Керрі на перемогу, натякнув, що його країна може переглянути свою позицію щодо військ в Іраку. Але канцлер Герхард Шредер негайно збив цю «пробна кулю», заявивши: «Для ясності зазначимо, що ми ніяких військ до Іраку не надсилатимемо».
Насправді Німеччина, як і більшість європейських країн, і з політичних, і з технічних міркувань не в змозі відправити до Іраку значні військові сили. Позиція Франції, яка насправді замислювалася про відправку 15000 солдат до Іраку в тому разі, якщо ООН санкціонує цю війну, так само ясна, як і позиція Шредера. За словами Мішеля Барньє, міністра закордонних справ Франції, французькі війська не відправлять «ані сьогодні, ані завтра». Обидві країни твердо впевнені в тому, що досягти воєнного успіху в Іраку неможливо.
То що ж, у разі перемоги Керрі відносини між Європою й Америкою, як і раніше, залишаться отруєними? І техаську чванливість просто змінить витончене презирство «бостонського браміна»? (Цим терміном у США іменують інтелектуалів Бостона й Кембриджа, серед яких багато демократів. — Ред. )
Це, мабуть, надто песимістичний прогноз. Європа не може відкрито відповісти відмовою на прохання Керрі про допомогу, оскільки це був би ляпас найбільш проєвропейськи налаштованому американському президенту з усіх, кого можуть обрати найближчим часом. Така відмова поставила б під загрозу (ще більшою мірою, ніж сьогодні) не лише американо-європейські відносини, а й відносини між європейськими країнами.
Тож у разі перемоги Керрі треба знайти якийсь компроміс. На щастя, це можливо. Перша його частина — це просто порятунок репутації: обидві сторони повинні лише оголосити про свою добру волю. Сьогодні лідери Європи навряд чи дадуть Бушу вхопитися навіть за таку тонку соломинку. Реально подібна декларація означає, що Європа надасть невелику військову й економічну допомогу в Іраку.
Більшість лідерів Європи розуміє, що Керрі в разі його перемоги не матиме великого простору для маневру. Майже стовідсоткова імовірність того, що Палата представників, а можливо й Сенат, опиняться в руках республіканців, означає, що Конгрес буде люто атакувати будь-яку можливу спробу Керрі «зрадити» війну Буша. Тож Керрі, можливо, чинитиме на Європу ще більший тиск з метою досягти допомоги, ніж прихильник односторонніх дій Буш.
Але у будь-якого життєздатного компромісу має бути і друга, фундаментальніша частина: надання нового сенсу американсько- європейським відносинам. Ключовим моментом є взаємне визнання того, що між сторонами існує фундаментальна спільнота, що грунтується на спільності цінностей, і що обидві сторони мають потребу одна в одній. Ця трансатлантична спільнота має усвідомлювати спільну відповідальність за підтримку миру і стабільності в усьому світі.
США повинні прийняти цей принцип і визнати, що Європа — партнер, а не просто служниця, яка вільно або мимоволі виконує накази Америки. Якщо обов’язки будуть спільними, то й рішення слід буде приймати спільно.
Для цього потрібно, щоб США визнали обгрунтованість позиції Європи в питанні ізраїльсько-палестинського конфлікту, який розглядається як основна перешкода на шляху до миру на Близькому Сході. Європа в свою чергу повинна демонструвати не лише почуття відповідальності за весь світ, а й свою готовність та згоду на відповідні дії, роблячи істотний внесок у відновлення Іраку. Військові ресурси Європи, можливо, і є обмеженими, але вона має важливий досвід у проведенні миротворчих операцій і «розбудові держави», який можна використати.
Чи готова Європа зробити таке зусилля, якщо її побажання здійсниться і Керрі переможе?
Олександр СМОЛАР — президент Фонду Стефана Баторія (Варшава) і старший науковий співробітник Центру наукових досліджень Centre National de la Recherche Scientifique (Париж).
