Мюзікл Боба Фосса «Весь цей джаз» вперше і востаннє на великому екрані я дивився в Будинку вчених, у Дніпропетровську років, може, 15 тому.
Будинок учених стоїть на рідкісному острівці старої, тобто дореволюційної, архітектури у загалом-то індустріально-кубічному місті. До речі, прямо напроти там нещодавно побудували черговий куб зі скла, сталі, червоної цегли. Будинок вчених від того поменшав, але цілком не зник; ніяких орендарів, ніякої трансформації на дороге до безглуздості житло.
А втім, про джаз. У перспективі часу, що проминув, і дитинство, і кіноманська юність зливаються в одне. Ще до фільму Фосса Будинок вчених був місцем справжньої розради серед напружених школярських буднів: там щонеділі об 11.00 показували дитяче кіно, і батьки посилали нас із братом на сеанс. Інколи я ходив і сам. Бо існувала там, зовсім близенько, ще одна найсолодша розвага: обласна дитяча бібліотека. І хоч я знав, що це суворо заборонено, що покара неминуча, — спокуса пройти два квартали, піднятися в читальну залу, взяти грубезний том Герберта Велса і зникнути для всього світу з його домашніми завданнями була непереборною. Ах, ці марсіани з їх триногами і пекучими лазерами! Ці щупальця, цей густий чорний газ, цей напівзруйнований Лондон! Я бачив, бачив усе те на власні очі, і кіптява від уламків Біг-Бена змішувалася з гіркуватим димом осіннього листя, що його палили двірники…
Ще неподалік Учених був водограй. Він так само зберігся до сьогодні. Невеличкий, але цілком пристойний та охайний: круглий басейн викладений шліфованим камінням (зараз, здається, замінили на щебінь), і метровий стовпчик з малозрозумілими прикрасами, з якого, власне, і струменіла вода. Котроїсь чудової неділі я захотів глянути на цю воду ближче. Став на вузенький парапет… що ж мене там привабило, може, рибки? Чи монетки на дні? Чи просто сонце цікаво виблискувало на тих мініатюрних хвилях, увесь той джаз?
Так чи інак, але я зрозумів, що сталося, як побачив те ж саме сонце вже з другого боку водної поверхні, коли та зімкнулася над моїм обличчям. Найприкріше, що свідком пригоди став хлопець, майже мій одноліток, що стояв поблизу. Так і уявляю собі, як він переповідав побачене своїм друзякам! Я виліз і, стікаючи потоками ганьби, на виду цілої вулиці поплентався додому. Жодної бібліотеки. До речі, з бібліотекою я потім посварився, загубивши книжку про генерала, котрий перетворився на крижану брилу.
«Увесь цей джаз» нагадує блискучий, яскравий, небезпечний вихор, що втягує героя, постановника мюзиклів, — по суті, альтер-его самого Боба Фосса — все вужчими й вужчими колами у гру кохання і смерті чи кохання на смерть. Візії спогадів дитинства сусідять із блискучим сюрреалістичним шоу, всі, кого любив, виходять на сцену, граючи самих себе... В моєму вирі все набагато спокійніше. Там дзюркоче маленький водограй, поважними восьминогами розгулюють марсіани, в обшарпаному залі показують старе закордонне кіно, і раз у раз, зібрана з решток велосипедів і вузькопівочних кінопроекторів, помахуючи крилами з картатих сторінок учнівських зошитів, під музику групи «Рожеві фламінго» (яку англійці казна-чому перейменували на «Пінк Флойд») пролітає безпритульна машина часу. А її проводжає поглядом та сама дівчина, за яку я, вдягнувши картату сорочку, віддав колись життя.
Є ще одна досить важлива подробиця, але ніяк не можу згадати. Треба, мабуть, ще раз шубовснути у водограйчик.
Бризки підіймуться повільно, мов у рапіді.
«All that jazz» перекладається ще як «уся ця суєта».
