Ще два роки тому ця рубрика власне й починалася з нього, перший текст так і називався: «Мовчання Мартіна Скорсезе». Приводом якраз стало чергове невручення йому «Оскара». Написано було з досить максималістських позицій і стосувалося не так причин багаторічного ігнорування одного з найкращих режисерів сучасності, як стану справ у рідній українській культурі. З тих пір цей самий стан не змінився, тож і говорити про нього нецікаво, а ось Кіноакадемія, та й сам Скорсезе — зазнали перемін. Такою, як у його ранніх фільмах, на кшталт «Таксиста» і «Злих вулиць», Америку ніхто не бачив, подібні герої ще ніколи не з’являлися на екрані. То була унікальна епоха бунтівного Голівуду 1970-х — і зробили її такою великі італійці тамтешньої кіноіндустрії, Коппола і Скорсезе. Першому визнання перепало чи не з надміром. Другому — чимало найвищих нагород у Європі і майже нічого — на батьківщині. Можливо, тоді він здавався занадто незалежним, пізніше — занадто причесаним та буржуазним. Останню його радикальну стрічку «Після роботи», 1985 року, котрийсь телеканал показав буквально за кілька годин до початку трансляції церемонії нагородження. То дивний фільм навіть для Скорсезе: молодий клерк майже випадково потрапляє в лабіринт дивовижних обставин і цілісіньку ніч метушиться по Нью-Йорку, наражаючись на геть неадекватних, аби не сказати божевільних, співгромадян. Він мріяв кинути роботу, щоб узятися за літературно-видавничу справу, — от невидимі сили і вивалили на нього силу-силенну справді літературних пригод. Такий собі по-кафкіанськи маленький чоловічок, опинившись у центрі чужого сюжету, вибирається з нього ледве живий.
«Відступники», котрі принесли митцеві чотири довгоочікувані статуетки, зроблені по довгих роках перебування в мейнстрімі, після низки крупнобюджетних картин та мелодрам, і виглядають як спроба повернення до старих сюжетів. То не просто гангстерська драма чи поліційний бойовик. Це свого роду притча про загальну зраду, про збочений світ, де ні на кого не можна покластися, де повністю втрачено будь-які моральні орієнтири, і всі поводяться як пацюки, здатні повбивати один одного; ніякого хеппі-енду. Цей фільм, можливо, не найкращий у Скорсезе, і якимись постановочними параметрами, мабуть, поступається навіть попереднім компромісним стрічкам. Однак у ньому є те, що властиве картині «Після роботи» і фільмам 1970-х: є атмосфера ірраціональної пригоди, є безнадійність борсання людини в тенетах долі і відчутна присутність якогось закадрового ангела-руйнівника, що бавиться смертними наосліп. Тобто є все те, що робить кінематограф Скорсезе видатним, дозволяючи говорити про нього як про трагічного — у найвищому сенсі — автора.
Чи зрозуміла це, нарешті, Кіноакадемія? Може, так, може, й ні. Людей там багато. Але рішення прийняли цілком достойне.
