Козаки рідко заводили сім’ї, оскільки майже постійно були у воєнних походах. Їх ріднею була шабля і вірний кінь. Щоправда, бідні козаки коней не мали, бо вже тоді утримувати їх було задоволенням не з дешевих. Вишкіл, природний розум та витривалість коней нерідко рятували життя їхніх господарів, за що вони отримали статус символу козацтва.
Нині конярство в Україні переживає не найкращі часи. Як і в багатьох інших галузях, дається взнаки брак коштів. Проте страшніше — це дефіцит любові та турботи до живого з боку людини. Ми ніби втрачаємо зв’язок із тим, що було притаманне українцям з незапам’ятних часів — свою прив’язаність до коней, закладену в генетичному коді. Здавалося б, козацьке захоплення мало перерости в український національний спорт, проте спортивне конярство так і залишилось прерогативою незначної матеріально забезпеченої верстви населення.
Наш інтерв’юер спілкується з кіньми з дитинства. Через все життя професор кафедри конярства Національного університету біоресурсів та природокористування України Борис Максимович Гопка проніс любов до цих мудрих тварин. І от вже майже п’ять десятиріч прищеплює її молодому поколінню.
— Конярство — це не лише виведення та догляд за кіньми, це стиль життя. Максиме Борисовичу, як почалося ваше захоплення кіньми?
— Вся моя рідня працювала на Дніпропетровському кінному заводі. І мене з дитинства вчили любити цих тварин.
Навчання у технікумі, інститут, робота на Державній заводській стайні. Далі вступ до аспірантури в Українську сільськогосподарську академію, де після навчання мені запропонували місце викладача на кафедрі конярства. З того дня, вже 47 років я працюю тут.
Для мене важливо, щоб навчання було максимально наочним і кожного дня виховувало все більшу повагу до коней.
Ще в 1967 році домігся відкриття стайні при кафедрі. Нині маємо 45 коней різних порід. Ми — єдина кафедра конярства в Україні, яка має в своєму розпорядженні власну стайню. Але проблема в тому, що крім мене ці коні більше нікому не потрібні. Складно, але тримаємося, бо ж маємо благородні цілі.
— Один із розділів психології вивчає вплив коней на лікування психічних розладів у людей (зоотерапія). Люди, що працюють з кіньми, говорять про їх характер, настрій та здатність розуміти людину. Розкажіть про ваше спілкування з кіньми і чи залежить їх характер від породи та масті?
— З кіньми спілкуватися просто. Як кожна людина має свій характер, особливості психіки, поведінки, так і кінь. Щоб налагодити контакт з конем, найперша якість, якою має володіти людина, — терпіння. У роботі з кіньми вже давно помітили, що лагідніші та більш слухняні коні виростають на тих господарствах, де їх доглядають жінки. Чоловікам складніше бути психічно витривалішими.
Не лише людина намагається пізнати коня, але й він її. Тварині потрібен час, щоб розпізнати й відчути людину. Коні дуже чутливі до деяких продуктів харчування і особливо спиртного. Не переносять нетверезих людей, і про це слід пам’ятати, ідучи до коня. Доброта, ласка, маленький гостинець у вигляді шматочка цукру, моркви чи яблука, безперечно, сприятиме спілкуванню. Я не один раз переконався в тому, що коні мають неабиякий розум, і на це слід зважати. Спробуйте, сівши верхи, переїхати струмочок. Кінь ніколи не помчить як у фільмах. Він спочатку обережно підійде, спробує копитом грунт, і дуже повільно буде пересуватися. Тварина піклується і про себе, і про вершника, який може впасти.
Люди з розладами психіки, вродженими чи набутими, при спілкуванні з кіньми виконують зовсім інші психоемоційні дії. Дуже корисно, наприклад, хвору дитину возити на коні, ці коливання під час ходьби є специфічною фізкультурою, відмінною від традиційної. Ця людина більше налаштовується на відчуття і емоції, а вони, як відомо, дуже важливі для відновлення адекватності, заспокоєння, позитивного настрою.
— Як кожна галузь — конярство має свої напрямки, один більш популярний, інший — менше, але є і такі, які просто можуть зникнути взагалі. За яким сценарієм розвивається галузь в Україні?
— Головним напрямком повинно стати удосконалення племінної справи, бо без цього ми з мертвої точки не зрушимо.
Найбільше використовуються коні як робочі тварини в зоні Полісся, північної України — Житомирська, Чернігівська області та й далі до Волині. Чому? Тому що дорого коштує пальне. В особистому господарстві без коника не обійтися: і врожай перевезти, і землю обробити. В приватному утриманні перебуває нині близько 90% усіх коней, що є в Україні.
На третьому місці за розвитком перебуває спортивний.
Далі — продуктивне конярство. Хоча для України воно є нетрадиційним. У недалекому майбутньому ми будемо використовувати коней як джерело м’яса та молока. Сьогодні не є новиною, що кобиляче молоко використовується для вигодовування немовлят, бо воно за хімічним складом дуже близьке до людського. Також воно входить до складу дитячих молочних сумішей.
Цілком зрозуміло, що скільки існуватиме людство, стільки людині допомагатиме й кінь. Будуть змінюватися форми використання коней, у зв’язку із науково-технічним прогресом, тим не менше, така галузь як конярство існуватиме.
У 1882 році була видана фантастична книга «Яким буде людське суспільство у 4338 році» Володимира Одоєвського. В цій праці є згадка і про коней. Автор вважає, що «до цього часу кінь втратить своє попереднє значення і перетвориться на кімнатну або навіть кишенькову тварину». На той час це здавалось абсолютно нереальним явищем. Нині — це майже буденність. Наприклад, у Південній Америці, Штатах, Англії і багатьох країнах Сходу вже є коники доволі невисокого зросту. В 11 років дорослий кінь має зріс 35 см, вагу 9 кг, а це набагато менше за зріст і вагу великої собаки.
Крім того, сьогодні пішла мода на інтелектуальне конярство. Коня вчать виконувати команди. Це не є чимось екстрановим, адже відомий такий спосіб управління кіньми був ще до Нової Ери. Ним користувалися народи Північної Африки — бербери. Їхнім єдиним інструментом була тонка 50-сантиметрова різочка. Вершник торкався певних точок для виконання конем потрібних дій. Спосіб спілкування з конем був дуже гуманним, хоча й вимагав більше часу для того, щоб навчити тварину виконувати команди.
В Сполучених Штатах Америки та Канаді дуже поширене декоративне конярство. Великою популярністю користуються коні незвичних, рідкісних мастей, незвичного забарвлення. Для виведення такої екзотики використовують і наукові, і цілком природні способи.
Ще один спосіб використання коней — це коні-поводирі для людей з вадами зору. Це зазвичай шотландські поні. На сідлі є спеціальна ручка, за яку тримається незряча людина. Цьому спеціально навчають коней, наприклад, вони здатні розрізняти кольори на світлофорі!
— А які проблеми переживає галузь конярства в Україні?
— Проблем є достатньо. Передусім матеріального характеру. Кінні заводи нині перебувають у двох формах власності: державній та приватній. Державні господарства дуже бідні в порівнянні з тим, що було ще 10—15 років тому.
Немає надійного ринку збуту. Це пов’язано з тим, що коні досить низької якості в порівнянні з європейськими.
З 1975 по 1985 роки в Україні діяв міжнародний аукціон з продажу коней української верхової породи. Господарства були зацікавлені в тому, щоб вирощувати хороших коней. Зараз жодних аукціонів не проводиться, і надії на їх появу практично немає.
Приватне кіннозаводство розвивається за власними сценаріями, без встановлених єдиних норм та стандартів. Це призвело до того, що українська верхова порода коней у Дерківському кінному заводі має свій зразок, у Олександрійському — інший, а у Дніпропетровську — це зовсім інший стандарт. В країнах Європи такого немає. Діє єдина комісія, яка на державному рівні наділена правом, здійснювати щорічний відбір коней для атестації. Україна перейшла на шлях стандартизації, проте єдності та ефективності, які необхідна в даній справі, досі немає.
— З чим пов’язане теперішнє пожвавлення інтересу пересічних українців до коней?
— Одна з причин є суто історичною, спадковою, що передається з генами від покоління до покоління. І українці, як і інші народи, мали справу з кіньми, іноді навіть виживали за рахунок коней. Сьогодні трохи відбила охоту від спілкування з кіньми технічна модернізація. Без машини життя наче б то неможливе. Це привело до того, що конярство здало позиції.
Для мене показником є стан іподромів, а також їх популярність у населення. Вихідний день, а на іподромі де-не-де зграйки відвідувачів, це з тим, що він розрахований на 3 500 місць.
Приведу приклади з досвіду інших країн. 2002 рік, на іподромі вирішується доля Кубку Японії. На забіги коней прийшло подивитися 115 тисяч відвідувачів. Важко навіть уявити ці масштаби.
У Франції за рахунок іподромів утримуються всі дотації на сільське господарство. У нас же іподромна справа на мертвому рівні. Французька фірма PMU декілька разів відвідувала Україну з ціллю будівництва чи відновлення вже існуючого іподрому, проте безрезультатно. Якщо країна сама нездатна інвестувати в іподроми, чому не дозволити це зробити закордонному інвестору?!
Чому Україні не використати зарубіжний досвід і не відкрити хоч один іподром нормального рівня? Затрати повернуться країні податками, і у виграші буде не лише бюджет, а й українці.
— Борисе Максимовичу, скажіть, будь ласка, як багато порід нині розводять в Україні та що це за породи?
— В України за офіційними даними розводять 18 порід коней (всього в світі нараховується близько 270 ). Найчисельнішими за кількістю є коні української верхової породи, орловські російські рисаки, новоолександрійські ваговози, а також гуцульська порода. Крім основних п’яти-шести порід, є ще менш чисельні, такі як арабська порода коней. Їх розведенням займаються в Тернопільській області.
Цікава статистика свідчить, що у 1910 році у Київській губернії було 25 кінних заводів, 23 з них розводили коней арабської породи. Данина моді. Сьогодні розведенням арабських скакунів займається один завод на всю країну (Ягідницький кінний завод).
Також в Україні розводять німецькі породи коней — вестфальську і тракененську.
— Яке ставлення українців до коней? Як у пращурів чи по-сучасному споживацьке? Чи виховується любов в молодого покоління до цих тварин?
— У ті часи, коли я ще працював у колгоспі, було зовсім інше ставлення до коней. Напевне, було більше людей, які спробували горя. Коня цінували не як тварину на фермі, а як джерело достатку, за відданість людині перед ним знімали капелюха й ставали на коліна.
Я бачив, скільки коней вивозили в Донецьк на м’ясокомбінат, після заяви на найвищому державному рівні, що живе тягло вже не потрібно, країна вступила у вік автоматизації. І, здається, ця радянська варварська наука збереглася і досі, бо на зміну тим людям, які вміли доглядати та цінувати коней, прийшло інше жорстоке покоління.
Я переконаний, що в кожного українця в генах закладена любов до тварин, надто до коней, і цю прихильність обов’язково потрібно живити.
