Для багатьох поціновувачів авторського кіно ім’я Отара Іоселіані є майже священним. Їхня мрія побачити самого майстра здійснилася наприкінці минулого тижня — він приїхав до Києва, щоб відкрити повну ретроспективу своїх фільмів у кінотеатрі «Блокбастер», який вшанував митця відкриттям залу його імені.
Програма, що демонструється в «Блокбастері», включає в себе весь повнометражний доробок режисера — від дебюту «Жив собі співочий дрізд» до картин французького періоду, в тому числі останньої на сьогодні стрічки «Сади восени». Власне, цією картиною ретроспектива і відкрилася.
Враження від «Садів...» — доволі суперечливе. Звична для пізнього Іоселіані руйнація сюжету шляхом його подрібнення на ряд більше чи менше дотепних і майже безсловесних епізодів тут переросла просто в драматичну кволість. У всіх тих блуканнях героя практично немає розвитку, непомітні жодні зміни: ані комічних, ані трагічних — є певний набір сцен, але до чого все це, яка в тому, як то кажуть, мораль — бачиш лише умоглядно. Тобто — ось показують, що герой став вільніший і щасливіший, звільнившись з міністерської посади і віддавшись пиятиці зі старими друзями та пригодам із вірними подружками; але емоційно це не зачіпає, надто прохолодне це вино. Здається, то такий втомлений, виснажений кінематограф; режисер наче навмисно вдається до самоповторів, інколи йому просто зраджує почуття гумору, як в епізодах про вуличних демонстрантів-революціонерів або про іммігрантів. Утім, може, такими й мають бути пізні, осінні фільми. Тим паче, що в решті компонентів це саме той Іоселіані, якого люблять по всьому СНД і в багатьох місцях Європи: з загальної легкістю режисерського почерку, з вишуканою красою кожного кадру, з явними і прихованими цитатами з гарного живопису, зокрема з шедеврів Піросмані, з чудовими акторами, серед яких найбільше запам’ятовується Мішель Пікколі в ролі... літньої матусі головного героя — незабутня робота. Отже, загалом для відданої публіки грузинського патріарха «Сади...» не стануть розчаруванням.
А от що дійсно розчарувало — так це ставлення до режисера з боку організаторів чергового шоу Савіка Шустера. Запросивши Отара Давидовича у прямий ефір як почесного гостя, вони фактично перетворили його на весільного генерала — він просто змушений був вислуховувати всю ту маячню, яку плели в прямому ефірі наші й російські політичні невігласи. Зрозуміло, що вони про існування як самого Іоселіані, так і його фільмів дізналися, лише коли сам режисер увійшов до студії. Зрозуміло також, що вся та політична босота завжди плювати хотіла на будь-яку іншу думку, окрім своєї власної. Але ж хоча б сам Шустер — людина вочевидь не дурна і, на відміну від більшості його гостей, освічена — міг би припинити той балаган, перевести розмову в набагато цікавіше мистецьке річище. Куди там! Політикани забрали ефірного часу в режисера стільки, скільки схотіли, мало того, більш-менш фахову публіку, яку серед ночі кілька годин змусили чекати на включення з «Блокбастеру», аби поспілкуватися з Іоселіані, не змогли навіть забезпечити зв’язком — тож кінознавці так і роз’їхалися по домівках, зігравши кількасекундну роль безмовної масовки.
Але незважаючи на всі ті дрібниці, київських кіноманів можна привітати: з ретроспективою Іоселіані, з приїздом самого режисера, а також з тим, що з’явився потужний приватний кінотеатр, який влаштовує такі кінематографічні візити, опікуючись не тільки власною вигодою, а й інтересами кінематографа.
P.S. Ексклюзивне інтерв’ю з режисером читайте у найближчих номерах «Дня».
