За даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, цього року в українських в’язницях уже померла 461 особа, а торік — майже 2000. Із наданих бюджетом-99 коштів на утримання одного ув’язненого припадає лише 8 копійок. Можна припустити, що держава вигадала новий і доволі ефективний спосіб боротьби зі злочинністю і, зокрема, за допомогою переповнення установ виконання покарань. Тільки в УВП України перебувають приблизно 130 тисяч громадян, приречених на смерть від голоду та хвороб, які хоч і визнані злочинцями, але мають право на людське ставлення до себе.
«В умовах величезного соціального й психологічного напруження у в’язницях відбувається багато неприпустимих речей, що розглядаються Радою Європи як тортури, — сказав кореспонденту «Дня» директор Україно-американського бюро прав людини Семен Глузман. — Проблема в тому, що система покарань в Україні відповідає тій країні, якої вже не існує — Радянському Союзу. За всіх демократичних новацій, що відбулися останнім часом, ситуація стала жахливішою в зв’язку з економічними труднощами. За моїми відомостями, десь рік тому було зафіксовано смерть близько трьох тисяч чоловік від туберкульозу й дистрофії. Не звертати увагу на це не можна. Звільнені виходять на свободу розлючені й хворі, без соціальних гарантій і скоюють повторні, часто більш жорстокі, злочини. Виходить, що наша тюремна система відтворює злочинність у збільшеній кількості.
Вихід, звісно, є, наприклад у альтернативному покаранні. Це зберігає гроші платника податків і оберігає правопорушника від перетворення на закоренілого злочинця. Наш законодавець заполітизований до такої міри, що не звертає уваги на проблему власних громадян. Треба ставити питання і про те, що відбувається з ізольованою людиною, яка втрачає соціальні контакти. Я бачив в’язниці в інших країнах. Мене вразило те, що з ув’язненим або з тим, хто потрапив до психіатричної лікарні, відразу починають роботу соціальні працівники, які підтримують його соціальні зв’язки. При тому, що питанням його виховання займаються інші люди.
Наша ж держава 50% засуджених перетворює на закоренілих злочинців. А генерал, який очолює Департамент виконання покарань (підлеглий вже Кабміну. — Авт.), не пускає до в’язниць журналістів, замість того, щоб відкрити в’язниці й кричати, вимагати від законодавця змін. Адже не тюремники винні в тому, що відбувається, вони — солдати.
Саме законодавець ставить в’язничну адміністрацію в умови, коли в Лук’янівській в’язниці частина камери спить, а частина чекає своєї черги, як за сталінських часів. Мені здається, що значна частина жорстокості у в’язницях пов’язана саме з цим. Адже персонал також перебуває в умовах тортур, правда, іншого роду. Починати треба на державному рівні».
Членами Європейського комітету із запобігання катувань уже підготовлена та надіслана до України доповідь — аналіз умов утримання людей у місцях позбавлення волі: тюрмах, ВТЗ, психіатричних лікарнях, військових казармах, — та рекомендації щодо усунення цих недоліків. І хоча Україна поки що не вельми переймається відповідальністю, яку вона нестиме за перенаселені слідчі ізолятори, позастатутні стосунки в армії, що давно стали практикою, чи знущання голодом у вітчизняних тюрмах; загроза демонстрації істинного обличчя держави — може стати серйозним стимулом до дій. Звичайно, це хоч якийсь вихід, коли країна не зацікавлена з власної ініціативи змінити своє ставлення до дотримання прав людини. Про компетенцію Комітету, що відзначатиме у листопаді цього року десятиріччя діяльності, розповідає Володимир ЄВIНТОВ, директор Українського центру прав людини, член Європейського комітету із запобігання катувань:
— За вашими словами, Європейський комітет із запобігання катувань є другим за своїм впливом після Європейського суду з прав людини. Що входить у його компетенцію конкретно, скажімо, щодо країни-учасника, якою є й Україна?
— Наша держава ратифікувала Європейську конвенцію з запобігання катувань нелюдським або таким, що принижують гідність видам поводження та покарання 1997 року. Вже наступного року з 5 по 24 лютого відбулася перша інспекція Комітету в Україні. Комітет — один із контрольних органів РЄ за дотриманням країною-членом своїх зобов’язань. Він «виріс» із статті 3 Європейської конвенції прав людини, у якій сказано «ніхто не може бути підданий катуванню, або нелюдським чи таким, що принижують гідність видам поводження та покарання». Така норма міститься і в Конституції України. Це абсолютне право людини, що не має винятків та застережень, і не може бути порушене за жодних обставин. Коли таке право порушено, то фізична особа, може звернутися до Європейського суду з прав людини. У РЄ вирішили, що треба контролювати й державу, й оперативно та превентивно спонукати її усувати порушення на державному рівні.
Комітет має право на інспекції після того, як країна надасть перелік усіх установ, у яких люди можуть бути позбавлені волі в будь-якій формі: пенітенціарних закладів, ВТЗ, психіатричних установ, дитячих притулків-розподільників, казарм тощо.
— Що може стати підставою для інспекції Комітету?
— Існує три види інспекцій. Передовсім, планова, що відбулася у лютому минулого року в нашій державі. По-друге, візити «ad hoс», за умови одержання інформації про негаразди в державі, спостереження за тим, як держава виконує свої обов’язки. Адже головний принцип стверджує: хоч би яким страшним був злочинець, до нього має бути таке ж ставлення, як і до інших. На місці інспекції Комітет може давати термінову рекомендацію щодо відновлення порушеного права.
— Чи йдеться у доповіді Комітету про конкретні випадки порушення прав громадян та чи передбачає вона персональну відповідальність порушників?
— Про конкретні випадки йдеться, але у завуальованій формі, бо діє принцип конфіденційності. Комітет не розголошує дискредитуючі факти, але надає державі можливість виправитися. Інформація розголошується лише за згоди постраждалих. У будь-якому разі процес переговорів із державою ведеться не за змістом доповіді, а з метою оприлюднення. Торгівлі тут бути не може.
— Що є показником достатнього рівня виконання рекомендацій Комітету з боку держави?
— Це відповідь на всі проблеми, які поставлені у рекомендації Комітету. Щирість ставлення держави до проблеми покажуть перевірки з боку комітету, що є спонтанними.
— У конвенції сказано, що Комітет працює з органами, відповідальними за діяльність установ, де людина може бути позбавлена волі. Хто відповідатиме за виявлені порушення?
— Це справа не одного відомства, а держави в цілому. Несхильні до співробітництва держави є як на Сході, так і на Заході. Комітет має справу з державою в особі МЗС, куди скеровується доповідь. У разі відмови держави виправити ситуацію, Комітет може зробити публічну заяву та оприлюднити факти, що їх він вважає за потрібні. Це є потужною морально-політичною санкцією проти держави. Безумовно, це може спричинити й політичні санкції з боку РЄ.
— Чи може звернення звичайного громадянина стати причиною для планової чи інспекції «ad hoc» Комітету (візити за чиїмись повідомленнями або гучною інформацією, якi стали відомi Комітетові)?
— Безумовно. Звернення людей приймаються. Вони допомагають під час перевірок, хоча найактивніше Комітет співпрацює з неурядовими організаціями в Україні. Я не можу назвати їх. Я не думаю, що держава піде на те, щоб репресувати тих чи інших людей. Але, щоб унеможливити це, існує принцип конфіденційності.
— Одразу після ратифікації конвенції постало питання, яким чином вона буде діяти в Україні, де на законодавчому рівні не визначено терміна «тортури», який би окреслив поняття «нелюдського або такого, що принижує гідність поводження та покарання». Чи важливо, щоб національне законодавство визначило цей термін?
— Навіть конвенція не містить такого визначення. За справами Європейського суду, «катування — навмисне нелюдське поводження, що спричиняє дуже серйозні та жорсткі страждання», «нелюдське поводження — заподіяння інтенсивного фізичного або душевного страждання», «поведінка, що принижує — погана поведінка, що має за мету викликати в жертви почуття страху, смути, або меншовартості, що призводить до приниження або образи, а також має за мету зламати фізичний чи моральний опір». Катування та нелюдське поводження — дії одного порядку, але різної інтенсивності.
— Нещодавно країна обговорювала футбольний матч, чи скоріше дії міліції під час нього, що їх могла спостерігати вся Європа. Я особисто стала свідком того, як правоохоронець волік правопорушника, розмахуючи гумовою палицею. Чи переслідуються такі дії з боку Комітету? І що в такому випадку робити пересічному громадянинові?
— Безумовно, така поведінка не припустима. Найперше потерпілий повинен оскаржити дії міліціонерів у суді, посилаючись на європейські конвенції аж до Європейського суду з прав людини. Він також може повідомити про це в Комітет із запобігання катувань і це буде враховано.
— У конвенції сказано, що Комітет має прислухатися до вимог національного законодавства. Однак постановою Кабміну, приміром, було засекречено всю інформацію щодо осіб, засуджених до смертної кари. Нашій газеті навіть було відмовлено в інформації щодо діяльності Комісії про помилування при Президентові України. Як у такому разі бути Комітетові?
— Йдеться про законодавство, що охороняє права людини. Коли ж воно порушує права людини, то Комітет вирішить це питання не на користь обмежувальних законів. Окрім того, я вважаю, що ця постанова Кабміну суперечить навіть внутрішньому законодавству. У законах про державну таємницю, про інформацію сказано, що не можуть бути закритими відомості про права людини. До того ж Україна не виконала зобов’язання скасувати смертну кару, тому громадяни на сьогодні перебувають у так званому «коридорі смерті», тобто невизначеності їхньої долі в очікуванні на виконання вироку. Це суперечить європейським постулатам. І Україна буде змушена визначитися щодо цього питання.
ДОВIДКА «ДНЯ»
За перше півріччя минулого року в установи виконання покарань поступило 76285 осіб, з них — 5046 жінок; повторно засуджених — 43005, жінок — 3711; за злочини проти держави — 4; за вбивство — 18466, жінок — 1323; згвалтування — 3172, жінок — 20; померло — 1047 осіб, із них 12 жінок. Відбували покарання до 1 року: 5709 (жінок — 633); 1 — 2 роки: 16817 (1674); 2 — 3 роки: 30981 (2593); 3 — 5 років: 57375 (3759); 5 — 8 років: 40269 (2190); 8 — 10 років: 15586 (655); 10 — 15 років: 13838 (510); понад 15 років: 106 (2). З них уперше: 99754 осіб, із них — 8903 жінки.У результаті амністії торік звільнено — 35610 осіб.
