У київській галереї «РА» зараз проходить виставка одного з найцікавіших французьких фотографів і кінорежисерів Антуана д’Агата.
Найбільше в його фотографіях зачаровує спосіб, у який він зображує людську плоть. Його світлини можуть бути нечіткі, змазані, зернисті, але їхня виразність, навіть пристрасність — екстраординарні. Антуан зазирає у такі місця, вихоплює з реальності такі стани та ситуації, котрі здається неможливим зафіксувати. Його герої дуже часто — маргінали, парії суспільства, але він знімає їх не з антропологічним відстороненням, а, таке враження, взагалі без дистанції: саме тому його моделі інколи — втілений біль, суцільний крик; здається, д’Агата вдалося створити на плівці аналог живопису одного з найбільших і найстрашніших живописців ХХ століття — Френсіса Бекона.
На моє питання, як йому вдалося досягти такого рівня довіри у його моделей, Антуан відповів просто: він сам так живе. Наприклад, щоб отримати один (лише один!) кадр — розмита постать, що привидом сидить за столом, заваленим різним непотребом, — фотограф прожив у квартирі цієї людини 7 місяців. І цей кадр забути неможливо.
В радянський час побутувало дивне визначення інтелігенції як «трудової». Ось є у нас три класи: робітники, селяни і трудова інтелігенція. Мовляв, без догляду інтелігенція байдики б’є, і тільки під пильним партійним керівництвом радянські інтелектуали працюють.
Направду ота банальність, що творча спільнота по життю перебуває в якомусь раю, де нічого чи майже нічого не робить, а якщо і продукує щось, то дуже рідко, химерне, непрактичне і сумнівне, — досі зберігається в багатьох головах, у тому числі й керівних. Для влади та її підпанків митці — підозріле плем’я. І ККД у них дійсно надзвичайно низький: ну де ж це бачено — за 7 місяців лише один знімок.
На це наче нічого і не заперечиш. Можна роками думати над невеличким віршем. Десятиліттями малювати одну картину чи знімати один фільм. І не факт, що це буде шедевр.
Але якщо таки виходить щось путнє, то переживає воно і самого автора, і тих, хто вважав його дармоїдом, звинувачував у дилетантстві (у зраді батьківщини або партії, у догоджанні Заходу, у космополітизмі, в аморальності, у віддаленості від народу тощо — потрібне вписати). Бо митець концентрує в роботі все своє життя і життя ще багатьох людей, які потім впізнають себе й свої долі у тому, що бачать. Тож 7 місяців чи 7 років тут — до смішного малий час.
