Текст Сергія Стуканова надійшов до редакції саме тоді, коли ми обговорювали вчинок Анатолія Тимощука. В суботу, коли українці вшановували пам’ять жертв Голодомору, на гру проти «Айнтрахта» за «Баварію» українець вийшов із траурною стрічкою. Таким нехитрим жестом він повідомив світу про нашу трагедію, сказавши цим більше, ніж десятки меморандумів і резолюцій. До того ж, погляди Анатолія підкріплені його професійним успіхом — того вечора він забив за «Баварію» два голи.
Німці подякували Тимощуку за гру світового класу. Українці (хто подумки, хто — на численних форумах) — за його громадянську позицію. Це той випадок, коли спортсмен (співак, танцюрист, всесвітньовідомий олігарх — перелік можна продовжити), будучи висококласним професіоналом, стає переконливим і для світу, і для своїх співвітчизників, його позиція в потрібний момент може стати консолідуючою та беззаперечною.
Футбол і націєтворення
Спільна українсько-російська першість з футболу може розмити національну ідентичність
На тлі політичного, економічного, ідеологічного та релігійного зближення України з Росією, яке споглядаємо останніми місяцями, поновлена актуалізація колись популярної, але, здавалось, давно забутої ідеї розіграшу спільної російсько-української першості з футболу виглядає цілком закономірно — сказати б, у згоді із духом часу. Народжена у 1990-ті на ѓрунті ностальгії за «тим» футболом і «тією» державою, нині вона переживає мовби друге народження й активно обговорюється не лише вболівальниками, але й тими функціонерами, від яких може залежати її втілення. Більшу ініціативу виявляє, здається, російська сторона, зокрема президент ЦСКА Євгеній Ѓінер, котрий уже не перший рік періодично виступає із відповідними пропозиціями. На його думку, до спільної ліги могли б увійти 18 клубів: «До тих чотирьох-п’яти сильних команд, що є тепер в Росії, додалися би ще чотири-п’ять сильних клубів із України — і ми б отримали вже 10 колективів з приставкою «супер». А взяти ще тих, хто дихає їм у спину, — теж близько семи-восьми команд з обох країн — і це вже 34 топ-матчі за сезон». Подейкують, що в загальному вигляді дану ідею ще навесні було обговорено з президентом ФІФА Мішелем Платіні, і той начебто не висловив принципового заперечення, хіба наголосив на необхідності виробити формулу розподілення путівок до єврокубків від двох країн.
Утім, здаючи собі справу, що відразу об’єднати чемпіонати буде заважко, ідеологи «усуспільнення» зосередилися на другому за рангом змаганні — Кубку, який, вочевидь, має зіграти роль пробного каменя перед куди амбіційнішими завданнями. За словами президента Російського футбольного союзу Сергія Фурсенка, одним із засобів піднесення престижу цього турніру є участь у ньому команд із України. «Зараз ми ведемо переговори про об’єднання Кубка та Суперкубка із українськими аналогами», — заявив він нещодавно. Не заперечують доцільності цього курсу й керівники деяких вітчизняних клубів. Кілька тижнів тому із цього приводу позитивно висловився генеральний директор «Шахтаря» Сергій Палкін: «Об’єднання чемпіонатів Росії і України — це гарна ідея, але відразу нам, на жаль, не вдасться її втілити. Тому у нас є ідея об’єднати розіграші Кубків і таким чином зробити перший крок на шляху до об’єднання чемпіонатів».
Федерація футболу України наразі не дає жодних позитивних сигналів стосовно потенційного об’єднання, втім, логіка моменту спонукає висловити деякі зауваги. Зазначу відразу: мене не цікавитиме ні комерційна рація чи безглуздість цієї ідеї, ані доцільність чи недоцільність її втілення з практичного боку. Насправді, все це — технічні моменти, яким, за умови концептуальної згоди, з більшим чи меншим трудом завше можна було б дати раду (так, нещодавня ухвала Російського футбольного союзу про поступовий перехід на систему змагань осінь-весна, за якою грає уся Європа і зокрема Україна, усуває одну з основних завад, що утруднювала б злиття чемпіонатів). Натомість огляд концептуальних підвалин обговорюваної ідеї, а надто — вияснення потенційного впливу спільної першості на процес націєтворення в Україні, виглядає куди актуальнішим.
Пам’ятаєте старий, але дуже дотепний анекдот про міжнародну міждисциплінарну наукову конференцію «Все про слонів», на якій нагороду за найоригінальніший виступ отримав доповідач із України, що виступив із тезами «Слони й українська національна революція»? Анекдот показовий, бо як індивідуумам, так і спільнотам справді властиво всякчас акцентувати увагу на тому, що їх найбільше займає на певному відтинку онто- чи філогенезу. Втім, у нашому випадку прив’язання національної ідентичності до футболу не є аж таким надуманим, як може здатися попервах: футбол (і ширше — спорт) перетворився сьогодні на одну з найвиразніших маніфестацій національної ідентичності, а отже, став чинником, що сприяє консолідації нації. Більше того, в самій засаді системи футбольних змагань лежить не що інше, як національний (державно-національний) принцип. Обидві форми змагань, практиковані в світі, засадничо пов’язані із феноменом нації: в них беруть участь національні збірні, що змагаються за звання найсильнішої нації (на континенті, планеті), та клуби, що, знову ж таки, розігрують національну першість, виборюючи титул найкращої команди в країні.
Змагання національних збірних є тією формою змагань, яка щонайпрямішим чином живить почуття національної ідентичності. Глядачі на трибунах вбираються в національні барви, лунає державний гімн, майорять прапори... Якщо мав рацію Бенедикт Андерсон, означуючи націю уявленою спільнотою, то, певно, ліпшого прикладу такого колективного «уявлювання» за трансляцію матчу національної збірної шукати годі. Навпроти телеекранів збирається сила-силенна народу, серцебиття в унісон — і кожен майже на дотик відчуває свою емоційно-духовну причетність до чогось спільного: я не самотній. Я знаю, що сотні тисяч, а то й мільйони таких, як я, цієї самої хвилі уболівають за «наших» й готові щомиті в єдиному пориві радісно скинути руки вгору — або розпачливо схопитися за серце. І навіть більше! Завдяки інтернету, я, за бажання, можу в режимі реального часу обговорити з ними на форумі перебіг гри і тим комунікаційно-дієво включити себе в життя спільноти.
Фактично, футбольне уболівання постає тим щоденним плебісцитом (Ентоні Сміт), який щораз (дарма, що на емоційно-чуттєвому, а не раціональному рівні) здійснює кожен член нації, переглядаючи ігри національної збірної. Не підкріплений іншими аспектами ідентичності (передусім історичною пам’яттю), цей досвід, зрозуміло, не буде тривким і стабільним, а проте при нагоді послугує первісним ѓрунтом, на якому зможе розвинутись національна тотожність (власне, із цих міркувань виростають курйозні, але у вказанім світлі не позбавлені логіки пропозиції деяких вітчизняних «ідеологів» вважати футбол українською національною ідеєю, себто чинником, здатним об’єднати суспільство та прищепити патріотизм). Утім, полишаючи жарти на потім, уважніше гляньмо на клубні змагання. Чи не виявиться, бува, що вони, на відміну від збірної, не сприяють розвиткові національної ідентичності, а інколи навіть перешкоджають її усталенню?
При першім наближенні саме такі висновки і спадають на думку. Клубні змагання плекають насамперед локальні (регіональні) ідентичності та місцевий патріотизм, а отже привносять і культивують елементи внутрішньої конфронтації і роз’єднаності, ділять ціле на окремі частини, що поборюють одна одну. Втім, під ближчим (сказати б, діалектичним) оглядом відкривається геть інша картина: національна першість з футболу є нічим іншим, як прекрасною ілюстрацією діалектики цілого та частин. Останні, безумовно, ділять те ціле, а проте в той же час складають та передбачають його, ба — належать йому. Включаючи в коло учасників лише ті регіони, що належать даній державі, національна першість постає навдивовижу важливим чинником ментальної географії, окреслює «наших» та «інших», привчає мислити в національній перспективі, у межах якої Львів виявляється ближчим (чи, вживаючи неологізм Ліни Костенко, «своїшим») для Донецька, аніж Ростов. Хоч як гірко це прозвучить, але за характерного для нинішньої України браку міжрегіональної комунікації саме футбол виявляється одним із провідних факторів освоєння (дослівно: о-своє-ння, себто визнання за «своє») території України та всього, що до неї дотичне.
Власне, у світлі сказаного стає зрозумілішим істинний сенс національної першості — виявлення найсильнішого з-поміж «своїх», тобто найсильнішого українського/чеського/угорського клубу тощо. Вибіркове включення до такої закритої системи «інших», що не матимуть родової якості — українськості/угорськості/чеськості — цілком позбавлятиме систему (а отже, змагання і перемогу) будь-якого сенсу. Наприклад, як називатися переможцю чемпіонату, в складі якого, крім українських команд, гратимуть грецька і нідерландська? Або вісім німецьких? Звісно, що певну назву (на кшталт «Кубок Першого каналу») завше придумати можна, але вона конче нестиме відбиток довільності й випадковості, як і самий склад учасників. Найбільше — вона може бути зумовлена історично; у кожному разі, логічно обѓрунтовану назву для неї шукати годі, адже схопити в понятті два випадкові предмети, не перевищивши об’єму поняття, неможливо за визначенням (з таким само успіхом можна шукати спільної назви, скажімо, для щурів і дельфінів, розуміючи, що поняття «ссавці», яке перше охоплює ці тварини, аж ніяк не обмежується двома даними видами, а тому не підходить для конкретного опису). Втім, із сказаного із необхідністю випливає той єдино можливий спосіб взаємин із «іншими», що не призводить до втрати, а навпаки, породжує сенс змагань. Ця осмислена першість має, знову ж, складатися з певної кількості таких частин, що сукупно складали би певну цілість, у межах якої поставали б «своїми». Такою цілістю для перелічених вище країн є Європа — той континент, до якого вони географічно належать. Відповідно і сенсом турніру є виявлення найсильнішого клубу в Європі — тобто серед усіх, а не якихось окремих націй. Як і у випадку національної першості, зовнішні домішки у вигляді азійських чи американських команд так само позбавляли б цю першість смислу.
Беручи до уваги усе наведене, можна, зрештою, перейти до обговорюваної сьогодні українсько-російської першості та пошукати ті точки зору, за яких вона набуватиме якогось сенсу. На нашу думку, таких точок зору принаймні дві, й обидві (явно чи імпліцитно) прочитуються в світогляді тих, хто ратує за цю ідею (яка з них при тому переважає, то вже друге питання, яке, ймовірно, не до кінця зрозуміле і для самих адептів ідеї). Спільним для обох точок зору є нерозрізнення російських та українських клубів (і, ширше, — народів, культур) на предмет «свій»-»чужий», тобто зарахування і перших, і других до категорії «наші» (що, як показано вище, і надаватиме сенсу потенційним змаганням). Відмінності починаються там, де пробуємо детальніше з’ясувати спосіб взаємин між цими елементами цілого — спосіб, що корелює й зумовлюється, в кінцевому підсумку, зовнішніми щодо футболу чинниками — ідеологією та ідентичністю.
Відповідно до першої точки зору, українці та росіяни, попри несуттєві розбіжності, становлять єдину націю — дарма, що (тимчасово) розтяту державними кордонами — відтак, об’єднана першість де-факто буде національною. Емпіричне дослідження висловлювань прихильників об’єднання потверджує дану тезу: значна частина тих, хто обстоює спільну першість, здебільшого не розрізняють Львів, Харків з одного боку, і Томськ та Москву із другого, бачачи їх однаково «нашими». Представники другої точки зору хоча й визнають за Україною та Росією досить вагомі відмінності, вбачають їх частинами більшого цілого (східнослов’янської єдності, СНД а чи «Русского міра»), в межах якого можна й потрібно проводити спільну першість. Втім, очевидно, що, хоч як би ми розглядали ту останню на початках, з часом вона неминуче набуватиме ознак національної, а значить, розмиватиме українську ідентичність, мінятиме ментально-географічні уявлення і вестиме до логічного під цим кутом зору питання про спільну (національну) збірну.
Насправді одного разу ми вже проходили подібний сценарій. Єдиний чемпіонат із футболу, що розігрувався в СРСР, і єдина збірна, яку збирали з представників республік, посутньо були державними, а не національними явищами. Можна сказати більше: у 1920-х, коли союзну першість, долаючи організаційні негаразди, лише починали впроваджувати (зазначимо, на кілька років пізніше від перших республіканських змагань), почасти вона сприймалася (та й подавалася) як міжнародна і корелювала за статусом із Спартакіадою народів Союзу РСР. Втім, у післявоєнний час, коли інтернаціональну риторику заступила ідеологія «нової історичної спільності радянського народу» (себто свого роду нації), єдина першість, а надто — єдина збірна постали яскравою маніфестацією вже національного принципу, яку світ сприйняв за чисту монету. Іменуючи свою збірну радянською, держава виходила на міжнародну арену в одній особі, за якою незримо й безмовно стояли чергою безіменні (бо не називані по іменах) народи, приречені на асиміляцію та забуття.
Таким чином об’єднаний українсько-російський чемпіонат із футболу не тільки розмиватиме українську ідентичність зсередини, але й затиратиме образ українців у світі, знову зливатиме його з образом росіян, зводячи нанівець ті старання, що їх докладалося двадцять років, аби навчити іноземців їх розрізняти. Річ у тім, що прецедентів об’єднання футбольних першостей світ дотепер не знав. Розуміючи згубність такого кроку, кожна, навіть найменша, нація прагне розігрувати національні змагання, маніфестуючи тим свою окремішність та ідентичність. Звісно, у плані видовищності шотландці й ірландці виграли б, об’єднавшись з англійцями, але в ширшому, історичному вимірі дістали б національні проблеми. На жаль, в нас цього не розуміють і ладні «купувати» видовище коштом національної ідентичності. Чи не завелика ціна?
