Всі вже змирилися із твердженнями про те, що в Європи немає власної зовнішньої політики. Нескінченний потік уїдливих зауважень надходить на адресу віце-президента Єврокомісії і Верховного представника ЄС із зовнішньої політики та безпеки Кетрін Ештон, якій доручили вести корабель без прокладеного курсу, вітрил, та й, мабуть, без корпусу. Тобто щось, на чому плавати не можна.
З липня 2010 року вона очолює чудову Європейську службу зовнішньополітичної діяльності, що складається з 3 тисяч дипломатів високого рівня, проте їй нікому служити, у неї немає єдності і політичної волі для того, щоб стати повноцінним учасником міжнародного життя.
Всі країни знають, що в питаннях зовнішньої політики з великикми європейськими партнерами проблеми необхідно вирішувати віч на віч, підтримувати розумні й тактовні взаємини з малими і середніми учасниками і прислухатися до європейських інститутів тільки в тих рідкісних питаннях, де Єврокомісія ще щось може. Це знають у всіх міністерствах закордонних справ неєвропейських країн: угоди і домовленості краще укладати порізно, тому що обов’язково знайдеться ще один європеєць, який теж захоче своєї частки. Це знають у Вашингтоні, в Пекіні, а особливо добре — в Єрусалимі. У цьому місті знаходиться уряд Ізраїлю, хоча міжнародне співтовариство і не визнає його столицею. Сьогодні нам знову випала нагода спостерігати згасання Європи, коли Генассамблея ООН схвалить прохання президента Палестинської автономії про визнання Палестини державою-спостерігачем, хоча і не членом. Як і очікувалося, виявилися безрезультатними всі спроби виробити загальну позицію, за яку проголосували б всі й кожен з 27 членів ЄС, а зараз кожен уряд почне вести свою власну гру.
Це вже фактично стало нормою. Бійка європейців за гроші стала буденним явищем, взаємні образи лунають все частіше, а байдужість до спільного проекту настільки поширилася, що здається, ніби так було завжди.
Жорстока правда, яку необхідно кинути в обличчя нинішнім політичним лідерам, полягає в тому, що в Європи була власна зовнішня політика, коли зовнішньої політики ще не було як такої. До цього слід додати ще суворішу істину: небагато зрушень в мирному палестино-ізраїльському процесі було досягнуто завдяки рішенням, які було ухвалено, коли європейці, навіть не усвідомлюючи цього, мали свою позицію на світовій арені і проводили свою власну зовнішню політику.
Свідченням звинувачення проти нинішнього вакууму є Венеціанська декларація, прийнята в червні 1980 року у відповідь на угоди в Кемп Девіде і підписання мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем. У цій декларації глави держав та урядів дев’яти країн членів Європейського співтовариства (нині ЄС) брали на себе зобов’язання грати «особливу роль» у досягненні миру в цьому регіоні; визнавали право палестинців на самовизначення; говорили про дві держави — нинішній Ізраїль і палестинську державу, які житимуть в мирі та безпеці і будуть усіма визнані; виступали за шлях переговорів між сторонами. Вже тоді, в тому далекому минулому, ці дев’ять європейських країн засуджували політику будівництва нових єврейських поселень, вважаючи її «серйозною перешкодою для мирного процесу», і відкидали однобічно зміну статусу Єрусалиму. І все це за повної одностайності, без жодних вето.
Лише четверо з дев’яти країн, що підписали ту Декларацію, збиралися позитивно проголосувати щодо палестинського питання вчора вранці: Франція, Данія, Люксембург та Ірландія. Бельгія з великою вірогідністю також підтримала б Палестину. Велика Британія висунула б свої умови, Німеччина висловила б свої сумніви і вагання, а Голландія та Італія своєю відмовою зайвий раз підкреслюють розмежування в європейських лавах.
Хорошою новиною є те, що Іспанія покінчила з сумнівами і в результаті приєднається до позиції європейської більшості. Оскільки у нас, на жаль, відсутня європейська зовнішня політика, дуже добре, що інтереси Іспанії співпадають з позицією більшості європейських країн. Це набуде особливого значення, коли ми побачимо, як змінюється світ.
Сьогоднішнє голосування стане доказом слабкості та фактичної відсутності ЄС на світовій арені саме в той момент, коли все більше заявляють про себе країни, що розвиваються, в особі яких палестинці знаходять найбільшу підтримку. Ідея палестинської держави, наскільки б утопічною вона не виглядала, має перспективи, якщо ми поглянемо на дві прості речі, що мають вирішальний вплив на розвиток історичного процесу: демографічне положення в регіоні та геополітичну карту світу.
El Pais, Іспанія, ИноСМИ.ru 2000-2012
