Спочатку на будівництво музею гроші почала збирати педагогічна громадськість Києва, яку підтримав відомий тоді меценат Семен Могилевцев, виділивши 50 тисяч карбованців на будівництво будівлі для музею. Як на ті часи, це були величезні кошти, (буханець хліба в Києві тоді коштував 2 копійки, корова — 5 — 8 карбованців). Будівництво було розпочато 1910 року, а 1912 — закінчено. На освячення музею приїжджав навіть прем'єр-міністр Росії Столипін. Будівлю було відкрито як Педагогічний музей цесаревича Олексія, сина останнього російського імператора, розстріляного пізніше, як і вся царська родина. Було виготовлено невеликий срібний макет Педагогічного музею, на якому було зроблено дарчий напис «Цесаревичу Олексію»; зараз він зберігається в Історичному музеї м. Києва. Навіть сьогодні музеїв такого типу у світі нараховується зовсім мало. Це музей дитинства у Франції, музеї дидактичної (розвиваючої) іграшки — в Росії і в Англії, а подібні до київського педагогічні музеї було створено вже за радянських часів — у Вільнюсі, Тбілісі, а також у Софії (Болгарія).
Педагогічний музей у Києві зводився за проектом тоді ще молодого, але вже добре відомого архітектора Павла Альошина. Будівлю побудовано в стилі неокласицизму. На фронтоні — ряд композицій із символічним зображенням різних наук. На будівлі напис — «На благу просвіту руського народу». Перші школи і перший вищий навчальний заклад на Русі виникли саме в Києві, це й зумовило місце для створення музею. Задуманий раніше Музей педагогіки в Петербурзі так і не перетворився на справжній музей — він став місцем проведення виставок з новинок у освіті. Натомість Педагогічний музей у Києві було створено з метою пропаганди сучасного педагогічного досвіду та історичної спадщини в цій галузі. У музеї було представлено зразковий фізичний кабінет, у якому було зібрано все найкраще, що лишень можна було вмістити в такому кабінеті того часу, а також давалася довідка про те, де все це можна придбати. Сюди приїжджали вчителі за потрібною їм інформацією з різних регіонів. У музеї працювали виставки з дошкільного виховання та початкової школи, а бібліотечний фонд задовольняв потреби як професора, так і студента. До речі, третина літератури була іноземними мовами. Проте вся вона була доступною для розуміння навіть гімназистам, оскільки в реальній гімназії вивчалися дві іноземні мови, а в класичній — чотири.
Першим директором музею був професор педагогіки Київського університету Музиченко. Його праця як директора музею оцінювалася тисячею карбованців на рік, які виплачувалися з бюджету Міністерства освіти — так само, як і викладачам гімназій, губернських і повітових училищ. Сільські ж учителі отримували платню за рахунок земств (місцевих органів влади), і їхнє дуже важке матеріальне становище й близько не можна було порівняти із платнею міських учителів. У містах директор школи в табелях про ранги прирівнювався до генерала, а викладач — до полковника. Вчитель отримував до 800 карбованців на рік. До того ж, учитель безкоштовно харчувався у гімназичній їдальні, за помешкання і за опалення йому платило міністерство. Директор Педагогічного музею прирівнювався до директора гімназії, який за сучасними мірками мав платню 3 — 4 тисячі доларів на рік.
1917 року в приміщенні Музею педагогіки розміщувалася Центральна Рада, однак музею вона не зачіпала, і сам музей весь цей час продовжував працювати. Працювали й школи, навіть відкривалися нові. Запроваджувалося вивчення таких предметів, як історія України та українська мова. Можна сказати, що Центральна Рада наповнила Педагогічний музей національним змістом. Тут відбувалися урочистості з нагоди реформування Університету святого Володимира на Національний університет, з приводу відкриття першої української гімназії в Києві, тут було засновано Педагогічну академію — передвісника тієї академії, яку було створено 10 років тому, коли Україна стала незалежною.
У цьому приміщенні було проведено перші два з’їзди вчителів України (весна та осінь 1917 року). Головними питаннями на з’їздах були питання українізації освіти, створення нових підручників з історії та географії України, української мови; питання розробки нових програм. Центральна Рада ухвалила закон, згідно з яким державною мовою було оголошено українську, й поставила питання про підготовку вчителів до викладання українською мовою. Йшла громадянська війна, й до остаточного встановлення радянської влади в Україні Київ неодноразово переходив з рук до рук, і протягом цих трьох років музей не мав можливостi працювати стабiльно. У місті не було опалення, люди голодували, а в музеї розташовувалася то школа льотчикiв, то якась добровiльна білогвардійська дружина, то ще якісь організації. Однак експонати музею при такій частій зміні господарів зберігалися в повному порядку. Коли остаточно встановилася Радянська влада, то у дворі музею запалали багаття з книг. Також було скасовано 12-бальну систему оцінювання, яка застосовувалася в елітарних навчальних закладах, і запроваджено 5-бальну, якою користувалися в звичайних школах. Це означало зниження вимог до рівня знань і прагнення нової влади до зрівнялівки навіть у системі оцінок. Ідея створити в приміщенні Педагогічного музею Палац освіти в життя не втілилася. Це приміщення зайняв Пролетарський музей, потім Музей революції та історії партії, а пізніше, з 1938 до 1982 ріку, там був Музей Леніна. Лише після переїзду Музею Леніна до нової будівлі палац, збудований для Музею педагогіки, було віддано київським учителям для Будинку вчителя.
Музей педагогіки також повернувся до свого дому, але зайняв у ньому лише декілька кімнат. З цього моменту йому довелося пережити друге народження. За роки радянської влади він розміщувався в Інституті педагогіки і являв собою зібрання праць Леніна, Крупської, Макаренка, а також зберiгав їхні портрети. Сьогодні музей нараховує близько 50 тисяч експонатів, із яких у основній експозиції виставлено лишень двi тисячі. Експозиція розповідає про історію розвитку освіти на Україні від найдавніших часiв до 1945 року. Продовжити експозицію до сьогоднішнього дня музей не має ані місця, ані коштів. Музей являє собою державну установу, яка перебуває на території муніципальної власності (Будинок учителя належить Києву). Шкода, що сьогодні музей не має можливості (як це було за часів його заснування) акумулювати новітні досягнення педагогічної науки. Його бюджет складається лише з платні працівникам, де найбільша сума (оклад директора) — 200 грн.; досить довго там не працював телефон, вимкнений через заборгованість. Сьогодні, коли назріло питання реформування нашої освіти, було б доречно використати і багатий досвід наших попередників. Адже в багатьох педагогічних системах минулого, які використовуються в Україні, блискуче вирішувалося питання зв’язку теорії та практики в навчанні, підготовки до самореалізації в житті, прищеплення молодому поколінню високих моральних норм і передачу духовних цінностей.
Автор висловлює вдячність директорові музею Вадимові Тригубенку та його працівникам за допомогу в підготовці матеріалу.
