Час нагромадження первинного капіталу в теорії вже мав би закінчитися, а заодно — й політика, характерна для цього періоду. Сьогодні більшість українських можновладців привселюдно заявляють, що вони — люди не бідні. Водночас дехто з них не зупиняється перед тим, щоб збільшити свої статки, зокрема, й за рахунок небагатого українського бюджету. І якщо Велика Британія вже два тижні несамовито обурюється нахабством кількох своїх чиновників, що дозволили собі кількатисячні витрати не за призначенням, у нас майже непоміченою залишилась інформація, опублікована газетою «Дело», про розпорядження спікера Володимира Литвина, яким він «довічно забезпечив себе службовим автомобілем і приміщенням у парламенті». Таке нововведення, прийняте, до речі, ще під час першого головування Литвина у Верховній Раді, стосується і його наступників.
У чому причина такої гіпертрофованої жадібності українських політиків? За поясненням ми звернулись до наших регіональних експертів.
Софія ГРАБОВСЬКА, завідувачка кафедри психології Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Наш так званий політичний бомонд — в основному люди, які отримали цей високий статус недавно. А в чому причина їхньої гіпертрофованої жадібності?.. Це є психологія нувориша, «временщика». Крім того, переживання нестабільності та страх цієї нестабільності спричиняють бажання накопичувати. Причому все й відразу. Англійці говорять, що для того, аби бути людиною інтелігентною, треба мати три дипломи: у діда, в батька і в тебе. А оскільки цього немає, то немає традиції, тих засад, на яких все це вирощується. По-друге, якщо суспільство нестабільне, то виникає бажання не лише отримати все й відразу, а й закріпити за собою, аби залишити нащадкам. А чому українське суспільство не реагує на такі речі адекватно? Тому що є серйозна зневіра в дії закону та права. У нас немає громадянського суспільства. А є те, що люди знають: право існує, але для кожного — своє. Тобто закон існує, але його можна безкарно порушити. Також у нашому суспільстві, на жаль, є дозвіл на корупцію, що підтверджують численні соціологічні опитування. Причому дуже високий рівень коефіцієнтів кореляції між тим, що людина сама схильна давати, і тим, що сама схильна брати. У зв’язку з дозволом на корупцію люди пхаються з тими грішми куди можна і куди не можна. Ну, і назагал в Україні нині дуже низький рівень громадянської активності, бо люди зневірені і розчаровані після помаранчевої революції. Згідно із соціологічними опитуваннями, рівень довіри дуже низький до всіх без винятку політиків. От тому пересічні громадяни посидять біля телевізора, послухають, подивляться, а потім виговоряться, випустять пару... на кухні. А що далі? Чинна установка — від мене, простого українця, мало що залежить. Так воно все в одну купу й складається.
Наталія МАЦЕВКО, психолог, викладач кафедри практичної психології Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка:
— Жадібність! Цей виключно людський недолік якось несподівано й непомітно став домінувати в суспільстві. Філософія заможного життя вийшла на перше місце, опір їй дорівнює вироку про відлучення від суспільства для будь-якого індивідуума. Можна сказати, що це хвороба, яка тотально вразила всю нашу сучасну цивілізацію. Сьогодні особливо популярним є міф про гроші як еквівалент щастя. Спрага наживи, яка керує людьми, свідчить про кризу загальнолюдських цінностей. Якщо людина живе за принципом «все дозволено», «те, що не можна купити за маленькі гроші, можна за великі», то рано чи пізно вона зустрінеться із серйозними проблемами. І ми сьогодні є свідками цих проблем: зменшення росту економіки, фінансова, політична нестабільність, міжособистісні конфлікти, корупція тощо.
Жадібність, зрадництво, репресії — класичний коктейль, класичний трикутник української політики. Причому жадібність завжди виступає чільним, ведучим елементом цієї політики. Жадібність — це домінуюча компонента будь-якої діяльності тих, хто при владі, система репресій є регулятором проявів такої домінанти, а способом вирішення будь-яких конфліктних ситуацій для політиків є зрадництво, запроданство, продажність. Ось у цьому замкненому колі й крутиться віками українська політика. Цей «золотий стандарт» існував і при комунізмі, і до нього, і після нього.
Сьогодні ми спостерігаємо гіпертрофований розвиток жадібності серед нашої політичної еліти, яка уже стала загрозою номер один для національної безпеки. Одна справа, коли це стосується тільки твоїх особистих речей, коштів тощо — але зовсім інша річ, коли мова йде про майно спільне, народне, зароблене важкою працею.
У чому ж криються причини цього явища? Можна сказати, що причиною жадібності наших політиків є намагання виправдати існуючий у суспільстві стереотип: якщо ти займаєш високу посаду, значить повинен жити відповідно, матеріальне становище повинно відповідати статусу. Як відомо, до хорошого людина звикає дуже швидко, а тому потрібно постійно шукати можливості, ресурси для того, щоб задовольняти потреби, які щоразу зростають. Особистість, цінностями якої є добро, повага, любов, дбатиме, в першу чергу, про благополуччя тих, хто її обрав, хто їй довіряє, чиї інтереси вона погодилася відстоювати, працюватиме задля їхнього добробуту, заради свого самовдосконалення, а не лише турбуватиметься про матеріальне збагачення. І думка про те, що нічого страшного не станеться, якщо я трошки «позичу» в інших, їм ще залишиться, ніколи в них не з’явиться.
Якщо людина бачить, що вона в чомусь відстає від інших, то, звичайно, вона їм заздрить. Однак у неї є те, чого інші не мають, і ділитися цим людина наміру не має. Хай і вони їй позаздрять! Тому причиною жадібності може бути також компенсація власних комплексів. А якщо людина при владі, значить важелів впливу, доступу до суспільних благ у неї більше, ніж достатньо. То чого б цим не скористатися? І політики використовують їх не лише в суспільних, але дуже часто у власних корисливих цілях.
Цілком очевидно, що небажання бути «білою вороною» змушує людину робити те, що роблять інші, поводитися так, як вони. Для чого плисти проти течії, якщо це важко і ти один нічого не зміниш? З іншого боку — для чого щось змінювати, якщо склалися уже певні традиції? А їх, як відомо, порушувати не годиться. До того ж, завжди є виправдання: я людина маленька, зробити нічого не можу, проти системи не підеш. Легше бути таким, як усі. Складається враження, що якщо людина потрапляє у політику, відбувається своєрідне інфікування, а вакцини проти нього поки що немає.
Звичайно, можна говорити про жадібність і як про рису характеру, яка сформувалася ще в дитинстві, далі вона «сіла» за шкільну парту і поступово попрямувала в доросле життя. Умови, в які потрапила людина, зокрема, доступ до благ, влади, сприятливі для розвитку цієї риси. І потрібно бути дійсно високоморальною, сильною духом людиною, щоб не піддатися спокусі, коли вона поруч.
Інакше кажучи, причини жадібності українського політика криються перш за все у ньому самому, у небажанні змінити те, що можна змінити.
Чому ж на це не реагує суспільство? Та, напевне, тому, що викорінити це зло швидко просто неможливо, якщо воно проростало вже стільки років. А результат, як правило, хочеться бачити одразу. До того ж, якщо трапляються поразки, вони аж ніяк не стимулюють досягати поставленої мети. Можливо, причиною бездіяльності є також наша наївність щодо того, що з часом все зміниться й без нашого втручання. Іще спостерігається неправильна орієнтація: а що можна зробити, якщо скрізь панує несправедливість, обман, лицемірство? І, врешті-решт, хто повинен стати ініціатором цих змін і чому саме я?.. Боязнь взяти на себе відповідальність призводить до суспільної пасивності. Тому справедливою є думка про те, що найбільшу помилку робить той, хто нічого не робить, оскільки вважає, що може зробити дуже мало.
Олександр МУЗИКА, декан соціально-психологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка:
— Є різниця між українською демократією і західною. Не зважаючи на те, що в Україні демократія з’явилась, принаймні, раніше ніж у Сполучених Штатах Америки. В Запорізькому війську обрані отамани і гетьмани навіть посипали собі голову попелом, щоб зняти певний психологічний дисонанс або внутрішній конфлікт між тим, що вони наділяються вищими владними функціями ніж інші, хоча всі мають бути рівними.
В європейській традиції (та й американській) є інституції відходу людини від влади. Колишні президенти, прем’єр-міністри очолюють різноманітні фонди, можуть знову повернутися в політику. У нас же традиція відсторонення від влади ще не склалася, отже первісно-інстинктивні форми проявляються в тому, що людину, яка відійшла від влади, намагаються знищити забуттям, тотальною критикою всього того, що вона зробила. Тому на рівні інстинктів ті люди, які зараз при владі, хочуть від цього уберегтися. Вони роблять такі речі, які б продовжували пов’язувати їх з владою, з державою, щоб їх зовсім не викинули з цього процесу, щоб не забули. Хоча і є закони про персональні пенсії, якісь інші моменти, але все це ще в процесі становлення. Бо всі очільні політики, в принципі, є заможними людьми, тому їм ті речі, які продовжують ніби пов’язувати їх з владою після відходу з керівництва прислуговують атрибутами долученості до колишнього становища. На моє переконання, згодом в Україні будуть вироблені якісь форми поцінування таких людей, і, можливо, вони будуть поза критикою, і громадяни, розуміючи, що людина якусь частину свого життя віддала на поталу публіці, була публічною людиною, відкритою для критики, погодяться, що суспільству треба за це певним чином платити.
Щоб зараз не говорили про Майдан, практично всі політики стали зараз іншими, вони почали оглядатися на те, що буде потім, стали відкритими для критики.
Я не думаю, що наше суспільство особливо заплющує очі на поведінку політиків. Громадяни обговорюють її, дають свої оцінки, але одночасно суспільство, можливо, відчуває, що в деяких аспектах їм треба дати імунітет і кредит суспільної поваги. Я б не говорив про гіпертрофовану жадібність деяких наших політичних лідерів, тому що, повторюю, вони є заможними людьми, і для них якісь певні додаткові придбання в плані збільшення капіталу або пільг особливої ролі не грають. Зазвичай, у них вже є не один автомобіль. А якщо все ж говорити про ознаки жадібності, то, думаю, їх можна пояснити тим середовищем, з якого вийшли ці люди. Якщо ми будемо порівнювати нашу ситуацію з Великою Британією, то там, як правило, люди влади належать до спадкових політиків, аристократів, багатих людей. А раннє дитинство більшості наших очільних політиків пройшло у бідності. Тобто у таких людей можуть бути «вибрики» підсвідомості — хоча, зазвичай, вони це пояснюють іншими мотивами — бо щоб ми не казали, людина, яка виросла в бідності, буде робити кроки, схожі на звички тих, хто пережив голод.
Я думаю, що і в нас був би скандал з їх певними діями. Але на тлі інших великих політичних скандалів ці вчинки видаються такими, що не гідні крупномасштабного реагування. Якщо б зараз було затишшя в цьому плані, то згадані спроби теж стали скандальними. Але якщо буде перекіс вже не в плані знаків суспільної поваги як таких, а матеріальної сторони цієї поваги, то і у нас теж будуть великі скандали.
Мені думається, що більшість політиків в Україні на рівні свідомості зараз розуміють, що етап контраверсійних випадів, конфронтації на особистому ґрунті має поступитися нормам суспільного визнання, пошуку єдності. На моє глибоке переконання, не зважаючи на те, як зараз політики налаштовані один проти одного, вони приходять до думки, що живуть разом в одній країні, що треба об’єднуватися, кооперуватися, налагоджувати співпрацю. Зараз у нас закони існування засобів масової інформації перенесені на політичне життя. А ЗМІ цікавлять зіткнення думок, контраверсія, скандал, гаряча інформація. А кому буде цікава рутинна робота, переговори, компроміси? І кому будуть цікаві такі люди, які цим займаються? На гребінь нашого політичного життя пробиваються не «робочі конячки», тобто люди, які працюють конструктивно і продуктивно на злагоду, на Україну. А люди, які екстремальні в плані акцентуйованості особистості, і саме вони привертають суспільну увагу. Якщо людина спокійна і нормальна, вона нікого не цікавить. А якщо хтось має демонстративну або агресивну акцентуацію, якщо вона стоїть на межі між нормою і патологією, то стає відразу цікавим пресі, телебаченню. І хай ЗМІ не ображаються, але саме вони запроваджують моду на крайні типи людей, хоча у суспільстві вони погоди не роблять. Основу структури суспільства складають нормальні люди, які не характерні своїми екстравагантними, екстраординарними вчинками, які орієнтовані на співпрацю, на творчість, на компроміс. Думаю, що згодом саме такі поведуть за собою суспільство.
Ганна КОЛОХІНА, директор Дніпровського центру соціологічних досліджень:
— Не таємниця, що додаткові блага в нас сприймаються як очевидне доповнення до влади. Люди вважають, що політики йдуть у владу для отримання певних пільг і матеріального благополуччя. І політики самі нерідко підтверджують це своїми діями. Доводиться стикатися з приголомшуючою логікою наших виборців, які голосують за людей, відомих своїм користолюбством і корупцією. При цьому вони пояснюють, що обирають «ситих» — тих, хто вже накрався і тепер, можливо, зробить щось і для них. Якщо ж обрати нових і «голодних», то вони займатимуться лише особистим збагаченням. Поширений і інший стереотип, який у будь-якого європейця викликав би просто шок: так, певний політик крав, але він і «ділився» з іншими. Загалом наші громадяни досить спокійно ставляться до того, що влада збагачується і обставляє себе пільгами. Їх хвилює лише те, що стосується безпосередньо особистого добробуту. Наприклад, підвищення тарифів на комунальні послуги, ціни в магазині або плата за проїзд. У цьому випадку вони можуть вийти на мітинг або взяти участь в інших протестних акціях. Але на збагачення чиновників вони реагують слабо, можливо, тому, що в нас не прийнято лічити гроші в чужих кишенях. Разом із тим чиновники, особливо з числа тих, хто прийшов після 2004 року на хвилі помаранчевої революції, народних протестів не бояться. Більше того, вони навчилися ними маніпулювати у своїх інтересах. Однак сама система пільг для чиновників як була так і залишається закритою — укази і розпорядження видаються приховано й ніхто їх не збирається оприлюднювати. Варто пригадати, що Ю. Тимошенко невдовзі після приходу до влади постаралася позбавити необгрунтованих привілеїв колишнього президента Л. Кучму. Проте її соратники поставилися до цього прохолодно, можливо, пам’ятаючи про те, що й вони коли-небудь стануть колишніми.
Руслан ДЖАВАДОВ, в. о. керівника Аналітичного центру «СМС-моніторинг», Миколаїв:
— Безумовно, гіпертрофована жадібність наших політиків має глибоке коріння. Майже всі вони, за винятком, напевно, Яценюка і ще кількох порівняно молодих політиків, виросли і, так би мовити, «змужніли» в радянський час, коли публічний показ свого багатства не вітався. І ось у незалежній Україні мораль стала іншою. Тепер держава стала не робоче-селянською, як це декларувалося в СРСР, а зовсім іншою. Я б назвав її, нашу сьогоднішню державу, кримінально-олігархічною. Адже сьогодні ті, хто при владі в Україні, — мільйонери й мільярдери. І за самими скромними підрахунками близько п’яти відсотків українських багатіїв володіють 95% національних багатств. Причому більше половини всього того, що є в Україні, належить лише кільком десяткам кланів. Ті політики, які побували на вершині українського владного Олімпу, вже не хочуть втрачати те, чим користувалися, займаючи високі державні посади. Вони звикли до матеріальних благ: високих зарплат, дешевих буфетів, держдач, службових автомобілів і багато чого іншого, тому навряд чи зможуть відвикнути від усього цього. Ось тому і з’являються схожі на видане Володимиром Литвином розпорядження «не для друку» про те, що колишні голови парламенту України й після своєї відставки зберігають за собою службові кабінети, автівки, охорону й інші блага. Давайте замислимося над тим, навіщо їм усе це? А потім, що вони вже не можуть без цього, потім, що одного чудового дня вони хочуть повернутися до великої політики. І нерідко повертаються. Погляньте, хто у нас уже був і сьогодні є главою парламенту. Володимир Литвин. Удруге. І Мороз був главою парламенту двічі. А той же Янукович двічі побував прем’єр-міністром. Пам’ятаєте, як екс-президент Леонід Кучма звернувся до парламенту з проханням оформити йому пенсію як колишньому депутату Верховної Ради? Тому що депутатська пенсія вища за президентську. Про себе наші депутати подбали. І просиджуючи в парламенті, й будучи на пенсії, вони в матеріальному плані не скривджені. І після нещодавнього «скорочення» пільг вони непогано влаштувалися. А яка віддача парламенту — ви знаєте не гірше від мене. Я гадаю, що у країні, де велика частина населення живе в бідності, розкішне життя напоказ владоможців є свідченням недемократичності держави. Такий стиль життя столичної верхівки намагається копіювати чиновники в областях, містах і районах. Один мій знайомий нещодавно повернувся зі Швеції. Він розповів, що там побачив мера міста, який їхав на велосипеді. А у нас, наприклад, у Миколаївській області, мера, який їде на роботу на велосипеді, не побачиш: вони роз’їжджають усі на іномарках. Сьогодні нормою життя стали корупція, свавілля, беззаконня. Багато чиновників, потрапивши у владу, думають не про те, що потрібно зробити для блага народу, області, міста або району, а лише про те, як швидше збагатитися. Нещодавно під час отримання хабара в сумі 300 тисяч доларів було затримано на гарячому в. о. голови Новоодеської райдержадміністрації Миколаївської області Ігоря Ніколаєнка. Подібні приклади є і в інших регіонах України. Ще Сенека сказав мудрі слова: «Бідні хочуть чого-небудь, багаті — багато чого, жадібні — всього». Мій знайомий психіатр зі стажем якось сказав, що багатьом українським політикам дуже не завадило б полікуватися від пожадливості. Але навряд чи їм це допоможе. Мільйонери та мільярдери, що дісталися до українського владного Олімпу, навряд чи зрозуміють свій народ, який, до речі, дав їм мандат довіри! Така ситуація зберігатиметься доти, доки народ не обере у владу справді моральних, патріотично налаштованих політиків. Доки головним критерієм моральності й патріотизму буде любов до долара, змін в Україні чекати марно. Але вибори не за горами, і наш народ має шанс змінити своє життя на краще.
Олеся КИРИЛЕНКО, кандидат соціологічних наук, Рівне:
— Це питання варто розглядати у декількох ракурсах. По-перше, в інших країнах рівень життя середнього касу може збігатися з рівнем життя частини вищого класу в нас. А модель інтеграції і розвитку суспільства, яку прийняла Україна, — західна. Тобто, щоб рівень життя став на порядок вищим, прийнятні два шляхи розвитку — це економічна експлуатація і політична влада. У нас же заробітна платня депутатів не дозволяє досягти рівня вищого класу. 17—20 тисяч гривень на місяць — не вищий клас, який існує елітарно. Тому вони й використовують авторитарний режим, режим контролю, який залишився у спадок від бюрократичної системи Радянського Союзу. Тобто закріплення приватної власності через державний ресурс. Ця ситуація простежується нині.
Хотілося б також звернути увагу на проблему економічної та політичної державної влади. Річ у тім, що в радянській системі економіка й політика були злиті, і тодішня влада їх зарафінувала. Сьогоднішнє гасло про розмежування бізнесу та влади є спекулятивним. Звісно, є наміри вивести економіку з-під контролю держави. Однак наявний величезний податковий тиск.
По-друге, на думку сучасних соціологів, громадської думки не існує як такої. Натомість є точка зору лідерів. А це засоби масової інформації (нині ж окремо виділяють медіа-клас) і влада, які діють спільно. Це й чинить вплив на суспільство. Використовуючи певні факти в інформаційно-публічному полі, маніпулюють так званою громадською думкою.
По-третє, інколи порівнювати відносини в політичному просторі Західної Європи та в Україні — недоречно. В нас політична культура суспільства не просто низька, вона архаїчна. І зрозуміло, що не досягає рівня західних країн. І вся справа в тому, що приватна власність більшості людей не досягає того рівня, щоб вони почувалися вільними в економічному плані. А бідність — це ще й певний тип мислення, і це мислення догматичне. В Україні 40% населення проживають у селі, 20% — у маленьких містах. Їхня соціальна поведінка дуже залежить від побутових проблем, вирішенням яких вони зайняті. Тому таким громадянам дуже легко нав’язати певну думку. Така ситуація є хорошим грунтом для маніпуляцій. Тим часом у вищих навчальних закладах політологія як наука вивчається всього десять років.
