Коли мас-медіа не усвідомлюють, що свобода не буває без відповідальності, а відповідальність — без свободи, і не прогнозують наслідків своєї діяльності, це спричиняє конфлікт між свободою слова й етичними нормами та породжує сурогатні ЗМІ.
Як багато останнім часом журналісти і політики, юристи і науковці порушують тему свободи слова. Як мало ми всі зробили, щоб узяти такі речі, як право на оціночні судження, журналістська етика, якісне інформування, професійний PR і просто порозставляти по своїх місцях, не підмінюючи одне одним і не плутаючи їх. Ми лише наблизилися до усвідомлення потрібності таких кроків. Це, напевне, є ще одним важливим уроком «справи Гонгадзе, «касетного скандалу», лихоманки конфлікту між владою та опозицією. Правила гри між журналістикою і владою, як і правила гри самої влади і самої журналістики, необхідно радикально змінювати.
Мені було дуже прикро читати повідомлення про вирок Мінського суду м. Києва у справі редактора газети «Свобода» Олега Ляшка: два роки ув’язнення умовно і заборона на цей період обiймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядницьких функцій у ЗМІ, за статтями 125 (про наклеп) і 165 (про зловживання службовим становищем) Кримiнального кодексу України.
Мені було так само прикро кілька років поспіль читати спочатку газету «Політика», а потім й «Свобода», які редагував Олег Ляшко, і усвідомлювати, що ці не дуже впливові газети, які опинилися в епіцентрі судових переслідувань, насправді зовсім не випадають із загальної тенденції змін на українському медійному ринку, а лише підтверджують їх. За великим рахунком, на місці Ляшка за інших обставин могли б опинитися набагато відоміші автори «7 днів» та «Акценту» з Валерієм Лапікурою, електронних газет «Грані» та «Українська правда» і ще багатьох центральних та регіональних ЗМІ. Український суд виніс вирок на підставі оціночних суджень і таким чином продемонстрував, що українська судова практика далека від європейських норм. Українські ЗМІ та журналісти під час перебігу «касетного скандалу», дискусій навколо справи Ю. Тимошенко, коаліційного уряду тощо продемонстрували, що вони не є ЗМІ та журналістами в європейському сенсі цих термінів.
Жоден європейський суд просто не міг би ухвалити таке рішення. Але й жодна європейська газета чи телерадіокомпанія не могла б проіснувати бодай місяць за такої культури подачі новин та інформації, якою послуговується значна частина українських колег. Їхнє існування припинив би не суд, а самі читачі або глядачі, які своїми скромними абонентськими внесками чи передплатою визначають індекс рекламної привабливості і таким чином впливають на економічну самодостатність ЗМІ. Виконуючи унікальну функцію інформування та громадського контролю і водночас продаючи медійні послуги, сучасні ЗМІ мають тим успішніший бізнес, чим вищий рівень якісного інформування, достатній для прийняття усвідомлених рішень, вони можуть запропонувати споживачам. Так само, як люди не хочуть платити гроші за неякісний товар, вони не бажають платити за неякісну інформацію. Хоча, насправді, ступінь відповідальності журналістів незрівнянно вищий, оскільки йдеться про продукт, від якого залежить процес прийняття рішень на всіх щаблях суспільства.
Так само, як поняття якості у сфері послуг, поняття якісного інформування — то не абстрактна, а цілком конкретна категорія, яку можна виміряти об’єктивними методами. Коли, приміром, згаданий уже Олег Ляшко, маючи у своєму розпорядженні певні факти, докази, свідчення інших людей, які міг вважати схожими на правду, писав матеріал, використовуючи при цьому певні оціночні судження, він, безперечно, реалізовував своє право на свободу слова. Однак коли у своєму матеріалі або матеріалі, розміщеному поруч, він як редактор не опублікував думку, позицію протилежної сторони, а також нейтральний погляд, він переступив межу, за якою закінчується якісне інформування і журналістика взагалі. Отже, питання професіоналізму та культури подачі новин, а також журналістська етика виявляються тісно взаємопов’язаними.
Реалізуючи право на свободу слова, кожна газета або телерадіокомпанія, кожен журналіст самостійно вирішують, реагувати чи не реагувати на той чи інший інформаційний привід, визначаються щодо використання оціночних суджень, їхньої гостроти та тональності; вирішують, яку подію та інформацію винести як головну, а яку — як другорядну. Втім, у виборі головної теми є теж етичний момент, оскільки, погодьтеся, достатньо цинічним виглядає початок інформаційної програми з виступу посадовця, в той час, коли світові інформагенції вже передали про жахливу катастрофу і загибель багатьох людей. І вже зовсім реалізація права на свободу слова не дає жодних підстав, щоб підміняти об’єктивне інформування та наведення усіх можливих позицій і поглядів нав’язуванням лише своєї думки та маніпулюванням свідомістю читача або глядача, підштовхуючи його до наперед визначеного автором суб’єктивного висновку.
Так, журналіст має таке ж право на свободу слова, як і будь-який інший громадянин. Однак так, як політик або поп-зірка вимушено поступається часткою свого права на охорону приватного життя через свою публічну діяльність, журналіст з огляду на бажання громадян знати більше про відому особу поступається часткою свого права на свободу слова. Бо на відміну від звичайного громадянина, який пише листа до газети й висловлює власні думки й оцінки, вихлюпує свій гнів та обурення, журналіст має навички професіонального комунікатора, і тому суспільство вимагає від нього, крім оприлюднення особистої думки, того, щоб він, передусім, надав можливість висловитися іншим і поважав їхнє право на це.
І ще одне. Як часто ми стаємо свідками, коли з усіх можливих варіантів, кутів подачі інформації, скажімо, про злочин, стихію, катастрофу, скандал журналіст вибирає найбрутальніший, найкривавіший сценарій, найміцнішу, на межі фолу, лексику. Українські мас-медіа дедалі активніше починають «ботати по фені». Важко вказати на якісь конкретні причини. Скоріше, це проблема індивідуальна для кожного ЗМІ та журналіста. Одні, мабуть, дуже тісно спілкуються з політиками або бізнесменами, для яких такий стиль мови є нормою. Інших у дитинстві не навчили доброго смаку і їм бракує поваги до своєї аудиторії. Треті в спосіб награної «крутизни» сподіваються привернути до себе увагу. Під час попередніх парламентських, а опісля й президентських виборів комітет «Рівність можливостей» здійснив дослідження тональності новин. Виявилося, що пересічний споживач отримував до 75% інформації, так би мовити, в «негативі». Ні в якому разі не закликаю одягати рожеві окуляри, бо погана новина завжди залишається такою, хоч би скільки хто повторював: «Усе гаразд, прекрасна маркізо». Однак у реальному житті навіть такого суперечливого пострадянського суспільства, як наше, справжнього позитиву, згодьтеся, таки більше за 25%. І свобода слова тут ні до чого, оскільки не треба плутати з нею підступне навіювання, мовляв, подивіться, як одному, третьому, десятому живеться погано, та заспокойтеся, бо вам же трохи краще і з вами не сталося того лиха, яке сталося з іншими.
Такі питання й проблеми, звичайно, виникали в різні часи і в інших країнах. Інша річ — хто й наскільки далеко просунувся у їхньому розв’язанні. Не так давно відомий дослідник журналістики, генеральний директор телерадіокомпанії «Німецька хвиля» професор Дітер Вайріх розповів у своїй лекції перед студентами Інституту журналістики про те, що два роки тому під час вітальної промови з нагоди вручення високої німецької премії в галузі журналістики пролунали такі слова: «Ми, журналісти, навряд чи зможемо належним чином висвітлити й розкритикувати негаразди та помилкові тенденції в суспільному розвитку, якщо не помічатимемо колоди у власному оці». Професор навів приклад, як 10 років тому в Німеччині сталася драма із заручниками, коли журналісти через брак виваженості в діях перетворилися на помагачів для злочинців. Тоді й почався процес самокритичного осмислення меж радикалізму в діях журналіста. Принаймні всі без винятку представники цього ремесла усвідомили, що мають постійно пам’ятати про відповідальність за наслідки свого інформування. Колективне відчуття провини спонукало до перегляду положень Кодексу преси Німецької ради з питань преси, що є незалежною установою й вважає діалог із читачами, журналістами та видавцями своїм головним завданням. Вона обстоює свободу преси, розробляє засади публіцистики та норми редакційної діяльності й розглядає скарги проти публікацій та на поведінку журналістів. У Кодексі преси, прийнятому згаданою радою, закріплено професійні стандарти й норми повсякденної роботи журналіста. Цільовим призначенням кодексу є забезпечення дотримання правил професійної етики.
В Україні теж, так би мовити, є подібний етичний кодекс. Однак скажімо відверто, чи багато прикладів дотримання його елементарних правил і норм можна згадати з вітчизняної практики? Вважатимемо, що запитання риторичне. Звичайно, ведучи мову про журналістську етику, відповідальність ЗМІ та їхню провину перед українським суспільством, неприпустимо ігнорувати причини, які не залежать або меншою мірою залежать від самих журналістів.
Що потрібно, аби людина придбала в магазині найкращий товар? Можливість вибирати. Знання того, що краще, а що гірше, і відповідне бажання купити найкраще. Спроможність заплатити за високоякісний товар адекватну ціну й таким чином стимулювати подальше розширення виробництва. А як ідуть справи, так би мовити, в нашій «інформаційній крамниці»? Спершу про можливість вибирати. Для цього достатньо порівняти, приміром, аудиторію згаданих «7 днів» з аудиторією «Репортера» на «Новому каналі». Тут одразу є відповідь і на друге, і на третє запитання, бо, не маючи змоги порівнювати, годі зрозуміти, що краще, а що гірше, і прагнути читати й дивитися краще. Чому «Репортер» кращий за «7 днів»? Можна розлого рецензувати діяльність програм, але мені як досліднику достатньо, приміром, того, що у квітні цього року, висвітлюючи перебіг дискусії щодо виборчої моделі, програма «7 днів» подала погляд лише противників пропорційної моделі (загальним обсягом 890 секунд), а «Репортер», хоча й значно меншим обсягом ефірного часу, подав обидві позиції, причому майже збалансовано (відповідно 60 і 65 секунд). До того ж, висвітлюючи інші теми, «7 днів» постійно оперує оціночними судженнями негативної тональності в обсягах, які часто набагато перевищують «позитив» або нейтральний виклад, не подає протилежних думок, а «Репортер» подає інформацію збалансовано чи відносно збалансовано, практично не вдаючись до оціночних суджень.
Щодо матеріальної спроможності вибирати краще, то я вже якось згадував той факт, що тільки 20% українських громадян мають змогу купувати або передплачувати бодай одну газету. Це, так би мовити, одна п’ята видання на людино-день. І обсяг рекламного телеринку також не секрет: близько 35 мільйонів доларів. Ринку преси — іще менше.
Неповноцінність із погляду виконання функцій якісного інформування та функції критики та контролю, економічна несамодостатність і несамостійність у формуванні редакційної політики — усе це на тому місці, яке покликані займати мас-медіа, породжує сурогатні ЗМІ. Тут змішано все разом: факти і їхнє трактування під виглядом новин, журналістика та «чорний PR», політичний промоушн та маніпуляція даними соціологічних опитувань тощо.
І все це, схоже, з новою силою «запрацює» під час виборів, що наближаються, якщо, звичайно, за той час, який залишився, не вдасться зробити бодай елементарного. Маю на увазі не виборчий закон (не думаю, що можна встигнути внести до нього справді серйозні зміни щодо діяльності медіа), а бодай щось, на зразок меморандуму, стандартів поведінки під час виборів, дотримуватися яких зобов’язуються всі суб’єкти передвиборного процесу. Стосовно ЗМІ є кілька принципових моментів, які, до речі, вже увійшли до проекту Меморандуму про чесні вибори, який нещодавно запропонували ініціатори громадської ініціативи «Твій голос».
Одна з найголовніших умов — забезпечити, щоб ЗМІ самостійно визначали свою редакційну політику і самі вирішували, чи подавати політичну рекламу, чи відмовитися від неї взагалі, чи висвітлювати перебіг виборів лише з використанням інформаційних жанрів, чи поєднувати інформацію з аналітичними матеріалами, що репрезентують різні позиції та погляди. Також ЗМІ, з огляду на свою редакційну політику та аудиторію, мають самостійно визначати, який інформаційний привід є вартим їхньої уваги. Однак факт чи подія, яку вже визнано вартою такої уваги, має висвітлюватися неупереджено, збалансовано, з наведенням аргументів, позицій, думок, поглядів усіх причетних сторін або їхніх опонентів.
Принципово, щоб засновники, співзасновники, інвестори в царині ЗМІ утримувалися від втручання в редакційну політику засобів масової інформації та у творчу діяльність журналістів. У свою чергу, редакції ЗМІ та журналісти мають утримуватися від усіх форм зловживання можливостями, що відкриває їм їхня професійна діяльність.
Редакції ЗМІ (крім офіційних партійних) повинні уникати будь- яких форм участі в діяльності передвиборних штабів партій або кандидатів та, незважаючи на особисті передвиборні симпатії, виконувати роль нейтрального інформаційного посередника, покликаного, передусім, інформувати виборців про перебіг передвиборної кампанії, організовувати та забезпечувати зворотний зв’язок у громадському діалозі.
Слід гарантувати, щоб передвиборна агітація в ЗМІ здійснювалася лише у формі політичної реклами, означеної такою відповідним титруванням, та подавалася з дотриманням принципу рівного доступу всіх суб’єктів передвиборного процесу в межах наявних обсягів газетної площі та ефірного часу, а також виходячи з можливостей офіційних передвиборних фондів. При цьому розцінки за політичну рекламу в одному й тому ж ЗМІ мають бути однаковими для всіх, а оплата надходити лише зі спеціальних передвиборних рахунків, що унеможливить незаконні готівкові розрахунки.
Редакції ЗМІ та журналісти повинні забезпечити високий рівень якісного інформування, тобто надати виборцям інформацію, достатню для усвідомленого вибору, утримуватися від незбалансованої подачі новин, коли наводяться факти стосовно лише однієї партії чи кандидата, а позиції, реакція або погляди опонентів ігноруються, замовчуються, висвітлюються тенденційно чи лише в негативній тональності та інтерпретації.
Так само ЗМІ мають утримуватися від прихованої політичної реклами або антиреклами, якою є інформаційні, аналітичні, редакційні чи авторські матеріали, що містять оціночні судження на адресу конкретної партії або кандидата й не передбачають викладу позиції чи думки протилежної сторони або опонента, а також викладу нейтральної оцінки. Час заявити, що незабезпечення якісного інформування виборців через незбалансовану подачу інформації свідчить про замовний характер таких матеріалів, про наявність у них прихованої політичної реклами чи антиреклами, а отже, означає, що суб’єкт передвиборного процесу здійснив оплату за неї в обхід спеціального передвиборного рахунку або вчинив тиск на ЗМІ та журналістів у інший спосіб.
Крім того, потрібно забезпечити, щоб усі суб’єкти передвиборного процесу прагнули позитивного, а не протестного усвідомленого вибору громадян на підставі вільної й відкритої конкуренції ідей та концепцій, відмовилися від конфліктності та популізму як способу політичної боротьби. Партії і кандидати повинні утримуватися від погроз, залякувань, обіцянок, надання конкретних матеріальних благ або цінностей громадянам, а також від кредитів, інвестицій або замовлень для підприємств, поліпшення благоустрою, інших популістських форм стимулювання чи підкупу виборців.
Потрібно забезпечити, щоб, реалізуючи своє право агітувати «за» чи «проти», виборчі суб’єкти утримувалися від нечесних та брутальних методів політичної боротьби, зокрема, від збирання, фабрикування та поширення інформації, яка принижує людську гідність і може завдати шкоди суспільній моралі, похитнути віру людей у чесну владу, завадити самостійно розпорядитися своїм голосом і самому вирішувати свою долю та долю країни. Для цього також потрібно, щоб представники органів державної влади та місцевого самоврядування відмовилися від будь- яких форм зловживання своїм службовим становищем, також і від створення інформаційних приводів на користь або проти конкретних партій чи кандидатів.
Конче потрібно, щоб керівники установ, підприємств, суб’єктів господарської діяльності всіх форм власності, працівники сфери охорони здоров’я, освіти й науки, правоохоронних органів і системи відбування покарань, армії, служителі релігійних конфесій не вдавалися до тиску, що може вплинути на свідомий вибір осіб, які перебувають у майновій, господарській, професійній, субординаційній, правовій, статутній, духовній або іншій залежності від них.
Зрештою, треба просто погодитися з тим, що не може бути ні «ручних», ані «опозиційних» ЗМІ, а якщо ні, то називайте їх як заманеться: PR-конторами або промоушн- агенціями, бойовими листками. Нехай вони живуть і процвітають, але залишіть у спокої журналістику й не маскуйтеся під неї. У цьому сенсі від влади потрібно лише дві речі: політична воля і зменшення чи взагалі усунення податкового тиску на ЗМІ. Цього буде достатньо, щоб випустити птаха із клітки. Інакше, якщо цього не буде зроблено, якщо згадані вище стандарти не стануть нормою життя не тільки під час виборів, то сурогатні ЗМІ зруйнують суспільство значно раніше, як сурогатні політики і сурогатні олігархи встигнуть скористатися з девідендів, яких очікують від контролю над мас-медіа. Бо коли сурогатною є «четверта влада», це означає, що сурогатною є і перша, і друга, і третя, та й суспільство в усіх проявах, оскільки в основі всіх рішень лежить інформація.
Упровадження цивілізованих стандартів діяльності ЗМІ, без перебільшення, може змінити обличчя українських мас-медіа, вплинути на те, якою буде країна в недалекому майбутньому. Якби ці стандарти діяли, то суду, повертаючись до початку цього матеріалу, не треба було б узагалі розглядати справу Олега Ляшка, бо, по-перше, не було б предмету розмови, про який він писав, по-друге, він би не міг так написати, а по-третє, якби й написав, то самі читачі своїм бойкотом ліквідували б його газету. Звичайно, добитися усього вищевикладеного дуже складно. Але для початку достатньо просто визнати реальний стан речей, його неприпустимість, максимально підняти «планку» відповідальності, вирішити, «що таке добре, що таке погано» та яким шляхом іти.
