Володимир ФЕСЕНКО, Центр прикладних політичних досліджень «Пента»:
— Iз погляду політтехнологій нічого принципово нового в Донецьку не продемонстрували. «Наша Україна» мала намір рівно за рік до президентських виборів здійснити у столиці Донбасу гучну піар-акцію під назвою «З’їзд блоку «Наша Україна», що мала зафіксувати неформальний старт її виборчої кампанії. Противники Віктора Ющенка діяли за ще простішою, якщо не сказати примітивнішою, схемою — «не пущать». Події в Донецьку стали кульмінацією акцій агресивної (переважно адміністративної) протидії «Нашій Україні», які проводили і в Луганську, і в Харкові. Віктору Ющенку відверто і досить хамовито демонстрували, що східні області України — це не його територія.
Навряд чи можна говорити про ефективність цих «технологій». Що стосується «Нашої України», то замість грунтовної і довгострокової роботи з російськомовними виборцями ставка робиться на гучні «кавалерійські» наскоки у вигляді разових акцій (регіональні форуми). Електоральний ефект від таких акцій нульовий, а чимось навіть і негативний. Вікторовi Ющенку необхідно боротися за виборців, які вагаються, а вони опиняються у «зоні відчуження». Регіональні форуми демократичних сил відбуваються в режимі «націонал-демократичних» і напівопозиційних тусовок і жодним чином не зачіпають громадян, які політично не визначилися. А конфліктний контекст цих акцій деяких із політично нейтральних виборців навіть відлякує.
Сумнівний виграш і опонентів В. Ющенка. Очевидно, парламентські вибори 2002 року нічому їх не навчили. Вони наступають на ті самі граблі. Режим жорсткого протистояння примушує виборців самовизначатися. І вони в такій ситуації частіше підтримують опозицію, а не провладні сили. Найбільше в донецьких подіях постраждав В. Янукович. Якщо агресивна протидія «нашоукраїнцям» у Донецьку відбувалася з його відома (а виступ прем’єра за свіжими слідами цих подій дає підстави так вважати), то він дискредитував себе як політик, який здатен стати загальнонаціональним політичним лідером, власноруч зруйнував старанно створюваний протягом останнього часу імідж сучасного, демократично налаштованого державного діяча.
Узагалі, від подій у Донецьку потенційно можуть виграти треті сили. У ЗМІ, передусім на ТБ, створюється образ агресивних націоналістів на чолі з В. Ющенком, тепер з’являється ще один образ — «агресивні братки» з Донецька. На цьому тлі виборцям ненав’язливо запропонують вибрати більш толерантного і помірного політика.
Якщо технологія штучно підігрітого міжрегіонального і міжетнічного конфлікту справді існує, то йдеться про пряму загрозу національним інтересам країни і політичну безвідповідальність політиків, які використовують подібні методи. Дослідження Інституту соціології НАН України зафіксували, що минулого року в українському суспільстві різко знизився рівень міжетнічної толерантності. Поки що рано говорити, наскільки закономірна і стійка ця тенденція. Проте деякі фахівці пов’язують цей несприятливий сплеск із парламентськими виборами, з їхньою агресивною атмосферою, яка вплинула і на суспільні настрої. Якщо це насправді так, то майбутні президентські вибори внесуть додатковий імпульс у тенденцію посилення міжетнічної нетолерантності.
Якщо виборча кампанія розпочинається у такій нервовій та агресивній атмосфері, то що ж тоді буде в її розпал та особливо на фініші? Звичайно ж, політика — це не заняття для тендітних панночок, це — боротьба інтересів, часом вельми жорстка. Але є такий собі поріг, який не можна переступати. Свідомо інсталювати вірус агресивності в програму суспільного розвитку означає гратися з вогнем на пороховій бочці.
Олександр ДЕРГАЧОВ, головний редактор журналу «Політична думка»:
— Мені здається, що тільки щодо однієї зі сторін у «донецькому скандалі» можна говорити про застосування політичних технологій. Бо інша діяла досить стандартно, проводячи політичний захід. А політичні технології, використані в Донецьку, лежать «на поверхні»: за будь-яку ціну зірвати з’їзд, зомбувати населення, масоване використання адміністративних прийомів, монополія на засоби масової інформації... Але, на мою думку, цікавіше тут інше — таким чином Віктор Янукович несподівано стартував як кандидат у президентській кампанії. Це можна вважати подією, гідною обговорення. Решта — це логічна ескалація колишнього протистояння, що легко прораховується. А ось несподіваний старт Януковича за рік до виборів навряд чи планувався. Звичайно ж, потрібні були лозунги не тільки «проти», але й «за» когось. Але те, що люди на вулицях скандували пополам: «Наш президент Янукович!» і «Наш президент Путін!» — це дуже цікаво.
Грати на розходженнях, які існують у суспільстві, зокрема між Сходом і Заходом країни, небезпечно. Проте дуже важко прогнозувати дії влади, яка, з одного боку, розосереджена, і водночас володіє значними ресурсами. Чи діятиме вона як єдине ціле, чи ж вже зараз почне розпадатися на окремі команди — поки що сказати важко. У вирішенні великого й одночасно локально-деструктивного завдання боротьби з Ющенком влада у багатьох своїх виявах поки що діє паралельно. Далі — все залежатиме від того, на який ризик погодяться піти її основні учасники. Тут усе можливе — бо ставки надзвичайно високі. Мені здається, що найсумніше у «донецьких подіях» — те, що до них зберігалася висока ймовірність того, що основні клани по-різному дивитимуться на власне майбутнє. І принаймні частина з них візьметься за реалізацію іншої тактики — поступового переходу на чесні правила гри — заради збереження придбаного і зміни характеру політичного процесу, — в тому числі й за допомогою компромісу з можливими переможцями. Цього очікували й від донецької групи. Нині важко сказати, хто там як діяв і хто кого «підставляв», але сподівання, що частина з тих, хто сьогодні контролює і політику, і бізнес, все ж таки думатимуть про майбутнє не на кілька місяців уперед, а на роки, мало підтверджуються. І не виключено, що ми зіткнемося з дуже грубими діями заради того, щоб зберегти владу, бо без неї мало хто розраховує зберегти бізнес.
Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:
— Можливо, думка, яку я висловлю, видасться крамольною, але я вважаю, що в «донецькому конфлікті» політтехнології не застосовувала ані одна, ані інша сторона. Їх застосовувала третя сила. І суть цієї технології полягає саме у створенні цих двох полюсів. Один полюс, висаджений заходом, що не відбувся, був змушений фактично образити регіональних політиків, назвавши їх «холуями», а другий полюс, російською мовою відреагувавши на ситуацію, запропонував своїм політичним опонентам «надіти памперси». Це саме той результат, який і планувалося досягнути в Донецьку. Ось тільки потрібен він був не першому і не другому полюсу, а третьому учаснику. Про те, що цей третій учасник був присутнім, свідчить дивна некоординованість силових структур у Донецьку і практично повний пасив регіональної представницької влади в цій ситуації.
З іншого боку — є велика проблема поведінки «Нашої України», яка фактично зайнялася вже проведенням передвиборної кампанії. Важко припустити, що представники штабу «НУ» не моніторили ситуацію в Донбасі, перш ніж розпочати підготовку до з’їзду.
Я думаю, що головним уроком і головною проблемою, яка виявилася в Донецьку, є те, що дуже часто у взаємовідносинах політичних суб’єктів присутній хтось третій, який задає сценарій. І найнебезпечнішим наслідком цього може бути те, що відтепер дві великі політичні сили «буцатимуться», але в цьому буцанні програти вони можуть обидві. Оскільки, по-перше, ми вже отримали реальний та ідеологічно оформлений розкол країни на Захід та Схід. По-друге, в цьому розколі ми отримали «розколоту харизму» — частинка залишилася у керівника уряду і частинка — у керівника «Нашої України». По-третє, ми маємо зростання напруження серед регіональної еліти, яка тепер змушена визначатися зі своїм ставленням до можливих аналогічних заходів у своєму регіоні і до ненормативної риторики політиків. І найсумніше — зараз регіональні політики та бізнес із напруженням чекають продовження, бо вони не є активними учасниками сценарію. Вони є лише декоративною частиною. А у виборній кампанії для її учасників опинитися в ролі декорації — це найжорстокіше.
