Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія»:
— Іван Дзюба й Україна — питання риторичне. Тому що прізвище Дзюба й Україна — речі нероздільні. Іван Дзюба — це епоха України. Причому епоха демократизації, епоха становлення України й усвідомлення українцем себе як українця. Принаймні я вважаю, що на моє покоління ніхто й ніщо так не вплинули, як праці Івана Дзюби. Іван Михайлович — людина, яка не заслужено пізно отримала звання Героя України. На мою думку, він один із тих героїв, який дійсно заслуговує бути Героєм України. Та навіть якби він і не мав цього звання, для нас він давно став Героєм у повному розумінні цього слова. Вважаю, що й біда сучасної України полягає в тому, що своїх істинних героїв вона не шанує. Прикро, що в мас-медіа про них нічого не чути. Лише завдяки зусиллям окремих друзів Івана Дзюби ми читаємо про нього та його статті в пресі. Але ж на чиїх ще працях та життєвому досвіді виховувати наступні покоління?
Ми з нетерпінням очікуємо на приїзд Івана Михайловича в «Острозьку академію». Ми з гордістю використовуємо в навчальному процесі його праці, біографію, щоб формувати гордість за Україну. У психології, до речі, є теорія Курта Левіна. Вона говорить про те, що людина, яка народжується в певному суспільстві, нібито потрапляє в поле відштовхування й притягання. Вона змушено розвивається й рухається в цьому полі притягання та відштовхування, й змушена підкорятися тим закономірностям, які існують у суспільстві. Але, на відміну від теорії Курта Левіна, я би сказав, що в нашому суспільстві є окремі особистості, які здатні виштовхнутися за це поле відштовхування й притягання. Саме таких людей слід називати особистостями або дійсно людьми з великої літери. Саме ці люди творять історію. І такою нестандартною особистістю є Іван Дзюба.
Я щиро бажаю Івану Михайловичу здоров’я. Він має певні регалії, тому бажаю йому й надалі залишатися людиною з великої літери, якою він є. Щоб йому не доводилося бути в ситуаціях, коли заради чогось потрібно наступати на горло власної гідності.
Тарас САЛИЛА , професор, завідуючий кафедрою української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету ім. І. Франка:
— Пророк Давид сказав (Псалом 16 (17): «Вислухай, Господи, справедливу мою справу, почуй моє благання, прихили вухо до мольби моєї з уст нелукавих...».
Устами не лукавими понад 40 років тому назад, грудня 1965 р., звернувся Іван Дзюба до комуністичних «божків» — першого секретаря ЦК КП України тов. П.Ю. Шелеста та голови Ради Міністрів Української РСР тов. В.В. Щербицького з тривогою українського громадянина про масові арешти в Україні її вільнодумців. Як викривальний документ дворушництва у веденні «ленінської національної політики» до листа Іван Дзюба додав свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Цей відчайдушний вчинок в умовах радянського режиму означав більше за героїзм. І. Дзюба усвідомлював, який крок він робить та який вирок собі підписує. Адже «судне полум’я» російського шовіністичного пекла, запалене у 30-ті роки для нищення української інтелігенції, мови, літератури, культури й загалом українності, ніколи не гасло. Воно завше обпалювало будь-які крила національного духу, а тим паче — духу українського.
Відважуся «позичити» Франкові слова, адресовані Шевченку. Іван Дзюба своїм трактатом «Інтернаціоналізм чи русифікація?» для нашої волі «зробив більше, ніж десять переможних армій».
У цій на позір гіперболічній метафорі немає жодного перебільшення. ЇЇ підтекст цілком реалістичний. Російська армія імперської муштри далеко не десять, а більше разів вступалася осоромленою із завойовницького поля бою, а «Інтернаціоналізм чи русифікація?» завжди, хоч і в самвидавівських ширеннях, залишався детонатором біля кремлівської політики, вибухом національної свідомості й мільйоносильною енергією України. Студентські покоління, що навчалися в 60-х та наступних роках і змушені були штудіювати марксистсько-ленінські праці, підпільно штудіювали «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вдихнувши його сміливої неложної правди в молодих душах, комуністична легенда Москви з її «благородним» інтернаціоналізмом та розбудовою соціалістичного «раю» почала капітулювати. У світогляді нових поколінь, нехай і повільно, стали відроджуватись ідеї державницької незалежності. Праця І. Дзюби справді «вказувала нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим».
Ні, я не навпомацки, а цілком свідомо переадресовую красномовні й величаві слова Іванові Дзюбі, які Іван Франко в столітній, від дня народження, ювілей сказав Шевченкові, бо він, Іван Дзюба, воістину духовний спадкоємець великого Кобзаря. Від перших своїх літературознавчих праць до нинішніх академічних праць шевченкознавчих, культурологічних, політологічних, історіософічних та всіляких інших він стояв і стоїть на сторожі національно-духовних вартостей.
Івана Дзюбу як особистість — письменника, вченого, громадсько-політичного діяча — безперечно час впише в ряд найяскравіших постатей, яких народило ХХ століття. Для творчої своєї самореалізації він обрав критику, літературознавство та публіцистику як найбільш адекватні й найбільш мобільні своїй духовній енергії форми. Якщо праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала своєрідним маніфестом шістдесятництва, то всі інші його праці зайняли вельми поважні ніші в царині гуманітарної науки та культури, в утвердженні естетичного демократизму й руйнації соцреалізмівських догм творчості.
На тему І. Дзюби можна й будуть говорити концептуально, монографічно. Цей великий унікальний світ, який він упродовж життя невтомно творить, заснований на міцній ідеї національної самобутності, прав людини на таку самобутність, а отже, на ідеї державотворчій. Так, у фундаменті нашої незалежності, в основі її основ, лежить гранітної міцності цеглина, вкладена дзюбівським інтелектом і серцем. Сучасні розмаїті опозиціонери від державницької політики за будь-яку ціну хочуть її вийняти, та не виходить — вона вмурована на вічно. У відкритому листі 23 листопада 2004 року президентові України Л.Д. Кучмі Іван Дзюба написав: «Леоніде Даниловичу! Вийдіть із свого кабінету й подивіться на обличчя й очі тих людей, десятки й сотні тисяч яких заповнили майдани й вулиці столиці України, подивіться на цю молодь. Їх ніхто сюди не «виводив»... їх привело сюди їхнє серце. А в серці в них Україна. Це наше майбутнє».
На початку ХХ століття український державоодержимець В’ячеслав Липинський, звертаючись до подібних Кучмі руйнаторів, писав: «Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна не рай земний — бо раю на землі не може бути, — а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога й людей. І скажіть їм, що Україна не створиться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом...
...Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна створити Україну».
Вважаю, що Іван Дзюба під цими словами підписався б теж. Урешті, їх суть він чи не раз висловлював, але по-своєму.
