Коли керівник Компратії Росії Геннадій Зюганов прибув до Вашингтона, його поява не привернула такої уваги американців, як прибуття Олександра Лебедя. Навпаки, багато хто вважав, що у нього все вже в минулому через його поразку на президентських виборах, що відбулися в Росії в липні.
І все-таки, зірка Зюганова на російському політичному небосхилі непомітно, але невпинно сходить, тоді як зірка Лебедя закотилася. Керівництво КПРФ виявилося якимсь сучасним Лазарем, людиною, яка зуміла добитися найпомітнішого, слідом за політичною кончиною, повернення до активної діяльності після Річарда Ніксона - і за значно коротший час.
Коли в липні минулого року Зюганов зазнав поразки в другому турі президентських виборів, програвши президентові Борису Єльцину майже 20%, здавалося, що народ Росії, зрештою, назавжди відмовився від відродження комуністичної системи в поєднанні зі знавіснілим націоналізмом антизахідного штибу, які втілює Зюганов.
Проте після липневих виборів хворому Єльцину не вдалося повною мірою використати продовження своїх політичних повноважень, тоді як Зюганов зробив висновки зі своїх помилок і зумів згуртувати навколо себе значно ширшу коаліцію, ніж будь-коли раніше. Водночас він розробив нову стратегію завоювання влади вже цього року без необхідності проведення нових виборів.
По-перше, він використав своє мистецтво організатора й політика, аби відновити жорсткий контроль над КПРФ, що він її фактично відтворив на порожньому місці після краху комуністичної системи.
Після виборів губернаторів, що пройшли в більшості із 62 областей Росії цієї зими - з жовтня до лютого, зюгановська КПРФ здобула перемогу в двох третинах з них. У результаті Зюганов і комуністи одержали значніший контроль над регіональними адміністраціями, ніж той, що вони мали під час кампанії перед президентськими виборами навесні минулого року.
Це теж забезпечило комуністам абсолютну більшість у верхній палаті російського парламенту, Раді Федерації. Вони вже контролюють половину місць - разом зі своїми союзниками - в нижній палаті, Державній Думі.
Посилення політичного впливу комуністів у масштабах країни змусило прем'єр-міністра Черномирдіна зважати на них. Відтак Зюганов почав привертати на свій бік непримиренних націоналістів, які раніше були прихильниками Жириновського і Лебедя.
За рахунок притоку союзників-націоналістів Зюганову вдалося створити свій Національно-патріотичний союз Росії з більш як 200 організацій, альянс комуністів, що орієнтуються на колишні методи, і жорстких націоналістів, об'єднаних ненавистю до Заходу і страхом перед ним.
У серпні Черномирдін призначив одного із заступників Зюганова, Амана Тулєєва, на пост міністра у справах співпраці з державами-учасницями СНД. А комуністи з ентузіазмом підтримують позицію міністра закордонних справ Євгена Примакова, який виступає проти розширення НАТО за рахунок країн Центральної Європи і прагне до встановлення відносин тісної стратегічної співпраці з Іраном, Іраком і Китаєм.
Але Зюганову цього замало, і він прагне одержати безпосередній контроль над внутрішньою політикою.
Під час візиту до Вашингтона керівник КПРФ пояснив, що, як він вважає, його було позбавлено бодай якоїсь серйозної можливості перемогти на президентських виборах через безсоромне використання проти нього урядом Єльцина засобів масової інформації, і особливо телебачення.
Сьогодні Зюганов орієнтується на нову стратегію.
Його комуністична партія та Національно-патріотичний союз підтримують ідею загальнонаціонального страйку, до проведення якого 27 березня закликали три найбільші профспілкові організації Росії.
Під час поїздки до США Зюганов пояснив, що політичні цілі цього страйку - або добитися повалення уряду Єльцина, або змусити його залучити рух Зюганова як союзника до керівництва Росією. Хоча страйк має проводитися протягом лише одного дня, насправді він може тривати значно довше, що завдасть смертельного удару економіці Росії, яка й без того перебуває у вкрай важкому стані, сказав Зюганов.
Якщо Єльцин і Черномирдін підуть назустріч вимогам КПРФ, заявив Зюганов, то, на його думку, дві палати парламенту, де більшість становлять представники його комуністичної партії, зможуть без труднощів внести в конституцію 1993 року поправки про передачу президентської влади без проведення нових виборів, на яких міг би здобути перемогу Лебедь.
Зюганов міг би, внаслідок цього, стати наступником Єльцина або Чорномирдіна без необхідності суперничати знову з ними на виборах, перебуваючи в безнадійному становищі аутсайдера, проти якого працює вся колосальна урядова машина.
Тактика, що її застосовує Зюганов, загрожує урядові Єльцина проведенням масових акцій на вулицях, організованих профспілками, в поєднанні з маневруванням на політичних переговорах з метою захоплення мирним шляхом найважливіших міністерств в уряді побудована за класичним комуністичним зразком захоплення влади.
На відміну від Лебедя чи Жириновського, Зюганов - не одинак і не представник театру одного актора, він ефективно працює в складі команди або в ролі її керівника. Як показало разюче зміцнення його позицій за минулу осінь та зиму, його можна вважати видатним тактиком у політиці, здатним повністю викорстовувати сприятливі можливості, що нагодилися.
Поки що його нова стратегія відновлення впливу з тим, аби знову спробувати захопити керівні позиції в Кремлі, працює успішно.
Якщо Зюганов і має слабке місце, зазначають фахівці з проблем Росії, то це його нездатність рішуче діяти в критичні моменти.
Він відіграв важливу роль у згуртуванні непримиренних коаліцій, що намагалися повалити радянського президента Михайла Горбачова в серпні 1991 року і Єльцина в жовтні 1993 року. Але в обох випадках, коли доходило до рішучого протиборства на вулицях Москви, Зюганова було неможливо знайти. Він відсиджувався в надійних укриттях до закінчення конфронтації.
