«Ми поважаємо українського міністра за те, що він відповідає за свої вчинки», — так зреагувала німецька газета «Більд» на новину про бажання Юрія Луценка подати у відставку. Тамтешня преса, між тим, не знає всіх нюансів політичного процесу в Україні, адже готовність головного міліціонера залишити високу посаду зовсім не означає, що не сьогодні-завтра Юрій Віталійович таки стане міністром із приставкою «екс». Все, як то кажуть, набагато цікавіше. Самої лише заяви Луценка замало. Потрібно, щоб своє «так» щодо його відставки від займаної посади сказали як мінімум 226 народних депутатів. Припустімо, голоси знайшлися. «Самооборона» грозиться у разі відставки пана Юрія залишити лави коаліції, яка й так через брак голосів дихає на ладан. Таким чином, гучний скандал із очільником МВС у головній ролі в українських політичних реаліях аж ніяк не завершиться відставкою міністра. Як мінімум ця історія може зруйнувати правлячу більшість, як максимум — спровокувати дострокові парламентські вибори.
У більшості європейських країн навіть натяку на такий скандал, у епіцентрі якого опинився Юрій Луценко, достатньо, щоб чиновник позбувся посади. В нашій державі, на превеликий жаль, така поведінка службовців найвищого рангу стає нормою. І, як то кажуть, не Луценком єдиним. Міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Юрій Павленко, який минулого тижня пожбурив папкою з документами в обличчя директора готелю «Спорт», спокійно працює й каже, що у своїх діях не вбачає приводу для відставки. Хоча відео-сюжет, оприлюднений «Українською правдою» викликає чимало запитань до Юрія Олексійовича.
У найкращому випадку вітчизняні можновладці визнають власні промахи, хоча й не несуть за них відповідальності. Чому в Україні високопосадовці дозволяють собі нехтувати правилами доброго тону? Доктор психологічних наук Вадим Васютинський, який захистив дисертацію на тему «Психологія влади», переконаний: в усьому винні комплекси вітчизняних політиків. Власне, про владні комплекси та ймовірні «рецепти» позбавлення від них «День» і розмовляв із старшим науковим співробітником Лабораторії психології мас та спільнот Вадимом Васютинським.
— Проблеми є, і вони помітні неозброєним оком. Я думаю, ці проблеми викликані тим, що ми вийшли з тоталітарного суспільства, в якому нами керували, нас регулювали тощо. Нам постійно казали, що можна, а що ні, а це, між іншим, позбавляє людину можливості внутрішнього тренування. Тобто люди не вміють, зрештою, бути достатньо самостійними і почуття відповідальності за себе, за свої вчинки є вкрай недостатнім. Ми рухаємося в бік індивідуалізму, і справа відповідальності — це справа конкретної людини. Оцінку ж дає суспільство. Як тільки людина виходить за певні межі, суспільство так чи інакше її карає.
При тому західне суспільство передбачає набагато більший простір індивідуального самовиявлення, самовираження тощо. З іншого боку, коли людина щось робить не так, саме вона, а не хтось, несе відповідальність за свої вчинки.
Вітчизняні чиновники не вміють відчувати свою відповідальність не лише перед оточуючими людьми, а й перед собою особисто. Вони не вміють, а часом і не хочуть прогнозувати власну поведінку, дотримуватися певних правил...
— Можливо, проблема не в персоналіях, а в системі? Тобто, в нашій країні, на жаль, Феміда попри існуючі правила, судить із розплющеними очима. На жаль, політики та чиновники можуть дозволити собі купити суд, і, зрештою, ще ніхто з vip-персон не відповів по закону за вчиненні правопорушення навіть при наявності очевидних доказів. Всі скандальні справи за участі міністрів, депутатів та інших чиновників, як правило, тріскають як мильна бульбашка.
— Знаєте, коли людина живе в певному середовищі, в неї мимоволі формується певний стиль поведінки, стиль передчування того, що можна, а що ні. І, до речі, коли наші співвітчизники їдуть на Захід, вони, так би мовити, втягують животи. Тобто намагаються бути більш стриманими, більш коректними. Принаймні до того часу, поки остаточно не зорієнтуються, а як же тут потрібно поводитися.
Якщо повернутися до Луценка, не виключаю що свою роль зіграв алкоголь. Я не сумніваюся в тому, що навіть міністр Луценко з його емоційністю і нестриманістю на людях намагається більш-менш тримати себе в рамках. Тим більше, перебуваючи за кордоном.
Є в цьому скандалі ще одна маленька, проте важлива деталь. У МВС запевняють, що делегація на чолі з Луценком на кілька хвилин запізнилася на літак. Так ось на території пострадянського простору, переконаний, їх би напевно пропустили на літак і швиденько залагодили б проблему. А от на території Європи і, зокрема Німеччини, де дотримання правил стоїть на першому місці, це й викликало конфлікт. У такій ситуації там отримати співчуття чи допомогу службовця фактично неможливо. Чому? Та тому що ти запізнився і це твій клопіт, як виходити із ситуації. Запізнився? Значить не полетиш. Тому мало місце таке зіткнення, не скажу — двох цивілізацій, бо це буде надто гучно, але зіткнення двох культурних стилів, скажімо так.
— Як ви гадаєте, можливо є сенс прийняти закон, згідно з яким, люди, що претендують на владу (неважливо, на якому рівні), мають пройти певний психологічний, скажімо, тест?
— Я зрозумів ваш натяк. Ні, я як психолог проти прийняття такого закону з двох причин. Перша. У вільних демократичних країнах така практика не застосовується. Західна цивілізація, в напрямку якої ми рухаємося, передбачає те, що межа між нормою і патологією дедалі більше стає відносною і людина має право бути такою, якою вона є. Наприклад, коли ми явно бачимо, що людина психічно нездорова, але її поведінка жодним чином не зачіпає інтересів інших людей, то вона має право бути такою, якою є.
На Заході, здається в 60-х роках, був навіть такий потужний напрям як антипсихіатрія. Завдяки йому поширилася сексуальна революція, та й взагалі він запам’ятався розкріпаченням у багатьох сферах суспільного життя. Тому я прихильник того, щоб суспільство допускало право людини на певну самобутність і оригінальність, в тому числі психологічну.
Друга причина, чому я виступаю «проти» такого закону, полягає ось у чому: якщо ввести таке правило в нашій країні, то під час виборів (і не лише) неминуче будуть зловживання. В дев’яти випадках, можливо, це спрацює позитивно, а от у десятому спрацює так, що талановитий, освічений, перспективний політик отримає тавро неадекватного тільки тому, наприклад, що він думає не так, як думають інші політики.
— Пане Вадиме, ніхто не заперечує права політиків на самореалізацію. Проте, якщо певна фігура справді неадекватна і займає високу посаду, приймаючи рішення, від яких залежать долі тисячі людей, що тоді...?
— Повірте: не має таких психологічних або психіатричних тестів, які б давали цілковиту гарантію того, що ми можемо відрізнити здорову людину від хворої. Ця межа завжди відносна. В крайніх випадках людина є явно психічно хвора і тут вже не потрібні жодні тести, бо все видно й без них. У абсолютній більшості випадків все інакше. Я сказав би так: з усіх проблемних людей, які є в країні, відсотків 80 — це люди не психічно хворі, це люди своєрідні.
Вибачте, алкоголізм — це теж психічна хвороба. Де, скажіть, гарантія того, що у Верховній Раді України не має кількох десятків алкоголіків? А вони, між іншим, пишуть закони для 46 мільйонів українців. Особисто я, наприклад, знаю одного міністра, який дуже любить випити. Фактично, йому можна ставити діагноз — алкоголізм. То що, скажіть, хіба на цій підставі його можна вигнати з роботи? Звісно, ні. Його можна звільнити за систематичне пияцтво, яке призводить до того, що він не з’являється на роботі тощо. Алкоголік, між іншим, може блискуче пройти тести, а неалкоголік виконати їх погано.
З боку здається, що все просто. Але коли ти займаєшся проблемою багато років, розумієш всі тонкощі. Отже, в обговорюваній проблемі багато умовності й відносності.
— Отож, хоч як крути, все залежить від індивідуальної вихованості, витримки, відповідальності даного конкретного високопосадовця.
— Так, безумовно. Окрім того, має бути свобода вибору для громадян. Тобто, якщо громадяни хочуть, щоб їхні інтереси у владі представляв, скажімо, божевільний — це теж їхнє право. А от якщо ця людина, обійнявши високу посаду, буде порушувати закон, тоді до справи має підключитися прокуратура та обмежити його в діях. Але не можна лише на тій підставі, що він, можливо (або навіть точно), психічно хворий, заборонити громадянам за нього голосувати.
