Сполучені Штати і Європейський Союз привітали схвалені українським парламентом рішення, які мають покласти край політичній, післявиборній кризі. Американський держсекретар Колін Пауелл заявив, що ці рішення мають забезпечити справді вільне і справедливе голосування. Верховний представник ЄС зі спільної зовнішньої політики Хав'єр Солана назвав позитивним той факт, що компромісні реформи підтримала переважна більшість депутатів парламенту — 402. Позиція Росія фактично залишається незмінною і навряд чи підлягатиме якійсь корекції. Принаймні учора була оприлюднена лише спільна заява Ради Росія — НАТО, в якій мовиться, що учасники ВЗЯЛИ ДО ВІДОМА «кроки, які вжиті усіма сторонами для вирішення політичної кризи». Ця декларація лише підтверджує, що Москва і західні країни так і не дійшли повного взаєморозуміння. Росія так і не спростувала і навіть не пом'якшила заяв, які пролунали останнім часом від відомих політиків. Так, на початку тижня Володимир Путін заявив про те, що опозиція в Україні намагається «підігнати чинне законодавство в Україні під свої інтереси». Спікер російської Думи Борис Гризлов пішов ще далі, заявивши, що лише перемога урядового кандидата Віктора Януковича здатна забезпечити єдність України: «На моє глибоке переконання, саме перемога Януковича дозволить залишитися Україні цілісною, єдиною країною». Важко сказати, яким чином ці заяви співвідносяться зі статусом міжнародного посередника, котрим був наділений Гризлов під час врегулювання політичної кризи в Україні. І ця заява — далеко не перша, яка вирізняється своїм радикалізмом. Раніше саме він наголошував, мовляв ситуація, що склалася в Україні, «веде або до розколу, або до кровопролиття». Як оцінюють схвалені Верховною Радою рішення іноземні політологи? Яким вони бачать подальший розвиток подій? Із цими запитаннями ми звернулися до представників експертних кіл із Польщі, Білорусі та Росії.
Анна ГУРСЬКА, Центр східних досліджень, Варшава:
— Дуже добре, що в Україні змінюватиметься політична система, тому що ніколи необмежена влада не приводила до добра. Моя загальна оцінка така — зміна політичної системи у бік більшої ваги парламенту якраз є основою демократизації. Якщо ж останні рішення Верховної Ради розглянути в світлі різних інтересів, то отримаємо наступну картину. Насамперед це була безперечна перемога Президента Леоніда Кучми. Він два роки боровся за те, щоб політичну реформу реалізувати, і врешті-решт йому це вдалося. Причому в ті терміни, про які він раніше заявляв — до завершення його президентської каденції. Одне, що не вдалося Президенту досягнути, це те, що зміни до Конституції набувають чинності тільки з 1 вересня 2005 року. Таким чином, новий президент має ще деякий час на побудову системи, яка буде більш відповідати основам його політики і влади. Хотіла б іще раз підкреслити, що останнє рішення є перемогою Леоніда Кучми, а водночас тих політичних сил, які не мали жодних шансів на те, щоб після президентських виборів впливати на процеси в державі. Якщо говорити про опозицію, то Віктор Ющенко реалізував деякі свої інтереси. Перш за все, вони пов'язані зі змінами до Закону про вибори президента.
Новий поділ повноважень не такий страшний для Ющенка у разі його перемоги на виборах. Мені здається, така тактична поразка Ющенка зводиться до зовсім інших параметрів. Він два роки боровся проти внесення змін до Конституції не тому, що він хотів якоїсь необмеженої влади, але тому, що він розглядав цю реформу як засіб для того, щоб нинішня влада трималася на політичній сцені і залишила за собою політичний вплив. Тому те, що Ющенко після двох років, був змушений проголосувати за зміни до Конституції, — це компроміс, який пішов дуже далеко.
А щодо людей, які брали участь в акціях на вулиці, то вони перемогли ще тоді, коли Верховний Суд України виніс свій вердикт, що вибори були сфальсифіковані. Це була основна перемога народу, який боровся за правду і за визнання права на голос.
Чи можна було уникнути саме таких рішень? Компроміс необхідно було шукати. Могла б, звісно, бути й іншою дорога до перемоги Віктора Ющенка. У перші дні він міг взяти владу. Але тоді було б дуже важко відповісти на запитання: а що він робитиме з населенням східних областей, чи визнають вони його легітимним президентом? Він, звісно, міг взяти владу, провести загальноукраїнський референдум, легітимізувати свою владу. Це спосіб, який можна приймати як формальний. Але тоді виникають сумніви, чи сприйняли б його як президента усієї України, як би на це подивилася значна частина українських громадян? Як би на це подивився світ? Тому компроміс був потрібен. Але він міг бути іншим. Я не розумію, чому Віктор Ющенко під час другого «круглого столу» з міжнародними посередниками погодився на пакетне голосування? Можливо, що це випливає з якоїсь оцінки ситуації, можливо, що не було іншого виходу. Але, мені здається, що якраз основна помилка Віктор Ющенка сталася тоді, коли він поставив свій підпис під цим меморандумом. Пізніше вже не можна було змінити ситуацію. Мені невідомі деталі, але мені здається, що він занадто легко поставив підпис під цим документом. Можна було погодитися на політреформу, але не в умовах, які нагадують політичний шантаж з боку влади. Не виключаю, що самої політреформи було неможливо уникнути, але, я впевнена, що можна було уникнути форми, в якій все це відбувалося. Йдеться все-таки про Конституцію, і навряд чи внесення до неї змін у такий спосіб означає повагу до цього документа.
Леонід ЗАЇКО, голова аналітичного центру «Стратегія», Мінськ:
— На мою думку, в Україні досягнуто прогресивного компромісу. Аналогічні проблеми стояли і перед Білоруссю, але, на жаль, їх не вирішили. Спочатку президентські республіки давали можливість старій номенклатурі продовжити своє існування та створити неорадянські держави, які, за великим рахунком, не вирішували проблем створення нової економіки, нового суспільства. Президентська республіка в Білорусі створювалася під колишнього прем'єра Кебіча, який уособлював господарську партійну радянську номенклатуру. Перехід від тоталітаризму до демократії через фазу авторитаризму — надто невдала й небезпечна процедура. Парламентська республіка з обмеженою президентською владою за наявності великих, відповідальних партій була б більш вдалою формою правління для пострадянських країн.
Ми спільно з іноземними колегами проводили дослідження на пострадянському просторі: еліти в останні 15 років досить швидко реструктуруються у мобільніші й диференційованіші групи: фінансові, промислові, аграрні. Реструктурування еліт за інтересами дає можливість сформувати партійну матрицю суспільства, де можна буде чітко виокремити лівий фланг, правий фланг, центр. Якщо на початку 90-х років партії формувалися стохастично, і це нагадувало гардероб театру, то зараз з'являються нові політики, починають працювати нові сили, і для них розчищається політичний простір. На які гілки пересяде номенклатура — інше питання. І звісно, не можна чекати, що в парламенті не буде типового пустопорожнього базікання. Але первинний період вегетації партій вже минув, вони сформували непогані команди — це твердження стосується значної частини пострадянського простору, хоча й різною мірою. Вважаю, партійна структура суспільства може прийти до структури «два з половиною»: дві великі партії, які відіграватимуть головну роль на парламентських виборах, і одна, можливо, дві невеликі партії, залежно від орієнтації яких розподілятимуться місця в коаліції.
Гліб ПАВЛОВСЬКИЙ, президент Фонду ефективної політики, Москва:
— Я вважаю, що будь-який компроміс є мінімальною перемогою, оскільки базується на готовності сторін погодитись на мінімально прийнятний для них рівень. Для Росії це середньо прийнятний рівень компромісу і дуже позитивний, тому що він створює основу для реального балансу сил майбутньої влади в Україні та виключає монополізацію влади, що було головною проблемою, принаймні для Росії, в попереднє десятиріччя. Дуже важливо, що зникає монопольний посередник між Росією та різними групами українського суспільства, різними групами українських політиків, і ми можемо прямо вести діалог і вибудовувати відносини з ним.
Можна сказати, що Президент переміг швидше концептуально, ніж політично, бо політично основною реальністю фіналу його президентства є криза, в якій він залишає країну. Це перемога швидше сценариста, ніж режисера.
У будь-якому разі вибори ще не відбулися, і я б не хотів передрішати їх фінал. Ми хотіли б, щоб виникла легітимна влада в Україні. Це дуже важливо не лише для нас, а й для самої України. Ця криза досить ясно виявила базові елементи будь-якого майбутнього балансу в Україні, і ці базові елементи будуть базою російської політики. Тобто він виявив сили, орієнтовані на інтеграцію, на розвиток взаємодії суспільства, в тому числі й російськомовних частин українського суспільства. Виявив позицію частин української діаспори в Росії, яка стала певним чинником і консолідується як серйозна лобістська сила. Я вважаю, що всі ці елементи здебільшого позитивні.
Росія не прагне домінування на пострадянському просторі — або на «Євросході», щоб не згадувати Радянський Союз. Росія прагне того, щоб на цьому просторі вибудовувалася сім'я партнерських або союзницьких політичних націй з міцними державними інститутами. Ми тому виступаємо за легітимні форми наступництва влади, оскільки хочемо вибудувати тут систему, яка буде реально партнером об'єднаної Європи, і згодом розраховуємо на конвергенцію Євросоюзу та «Євросходу». Тому я не думаю, що йдеться про домінування. Це швидше ідеологічна полеміка часу виборчої кампанії, вона зараз не потрібна. Кампанія мине і залишить позаду гострі форми ведення ідеологічної полеміки.
Чи впливатимуть події в Україні на інші держави? Зрозуміло, бо ми простір — досить близький цивілізаційно. Але який вплив? Білорусь уже була об'єктом цих технологій, і вона має щеплення. Росія навряд чи сильно побоюється цього, оскільки ми пережили кілька революцій на відміну від України. Ми ще міцніше ствердилися в тому, що революція — це не та форма правління, якої ми б хотіли. Я вважаю, події в Україні швидше зміцнять російських політиків, створять антиреволюційний консенсус політиків лівої та правої частин спектра, ліберальних і неліберальних навколо ідеї конструктивного запобігання революціям.
