Не належу до аматорів газетного дописування, не залучений до передвиборної кампанії. Написати до вас спонукали мене гострі враження, отримані при перегляді телерепортажу про антикомуністичний конгрес у Львові.
Важливість такого заходу не можу піддавати сумнівам і віддаю шану всім його учасникам, що на фактичному матеріалі доводили згубність комуністичних ідей та режиму, породженого ними.
Однак зміст конгресу виявився побудованим на різкому дисонансі благородної справи та грубих передвиборних спекуляцій, суть яких була зведена до двох паралельних гасел: «Тільки Кучма!» та «Тільки не Марчук!» (Чому не Симоненко, Вітренко, Мороз?)
Хто ж був серед запрошених на конгрес? Крім людей, які справді були жертвами комунорежиму чи боролися з ним (тому не дивує їх неприйняття Марчука, причетного до КДБ), в залі рясніло від знайомих галичанам облич «вічних шукачів щастя», «голих королів», які колись зуміли непогано влаштуватися в умовах славнозвісного режиму (і не перед загрозою смерті чи голоду) та черпали з нього певні дивіденди. Під час великих змін вони шалено заметушилися, намагаючись щось очолити та дістатися до влади.
І от, влаштувавшись, вони захотіли «стабільності», яку чомусь впевнено пов'язують із Кучмою. І ще чомусь страшенно бояться Марчука (хоча останній ніколи не декларував своєї прихильності до комунізму). Дехто з доповідачів навіть впевнено ставив Марчука в один ряд із Берією. У чому ж справа? Адже ці ж люди толерували Кравчука, який свого часу був одним із патронів КДБ!
Зрозуміло, що минуле Марчука не є його козирем в очах деяких виборців, скривджених комунізмом. Зате його потенціал у тому, що він здатний протиставити себе зграї цинічних одурманювачів народу як під час, так і після виборів у кріслі президента. (Тут, до речі, такий приклад стереотипу: в Галичині були і є ненависники І.Франка, що називають його «соціалістом», — того, хто зумів передбачити жахи, що починаються iз соціалістичних (комуністичних» ідей).
Чому ж «голі королі» так бояться Марчука? Чи не тому, що він надто поінформований щодо їхнього минулого? Бо ж до узаконеної люстрації в наших специфічних умовах, мабуть, таки не дійде...
Генерал є небезпечно-загадковим для всіх, що зуміли прилаштуватись при «кучмізмі» — суспільстві «кривих дзеркал», «прикрашеному» Президентом-маріонеткою хворобливо амбіційною, малокультурною, керованою далеко не патріотами України).
Передвиборна ситуація в Україні, попри її велику заплутаність, зводиться до того, що «за Кучму», крім якоїсь кількості наляканих «лівою загрозою» людей, неспроможних аналізувати дійсність, стоїть армія корумпованих чиновників — податківців, митників, «правоохоронців» та всіх, кому вигідне беззаконня та безкарність. Нас закликають голосувати за «стабільність» — стабільність держави-експропріатора (яка не дає піднятися на ноги українському підприємництву та послідовно його знищує), стабільність беззаконня, сповзання в голодний стан освічених людей, спеціалістів, науковців, стабільність поневіряння українців у наймах поза кордоном, стабільність у загальній деморалізації. «Стабільність» є вигідною і для багатьох народних депутатів, бо вони за своїм політичними принципами давно відірвались від народу й перейшли у стан паразитів, забезпечених на сьогодні й на майбутнє.
Соромно, що маємо такого Президента, який не здатен протиставити себе жодному із згубних для народу й держави явищ, та ще й киває на перешкоди, котрі нібито не залежать (?!) від нього. Лукашенко — не дуже вдалий приклад, але якщо Верховна Рада насправді є перешкодою на шляху до кращого майбутнього, то невже Президент, що вболіває за долю народу, не зміг би взяти всю відповідальність на себе, і хіба не був би підтриманий тим самим народом?
Соромно за тих наших політиків, молодших і старших, які представляють національно-демократичні сили. Свою нездатність об'єднатись — через особисті інтереси, амбіції та порахунки вони намагаються по-різному аргументувати, не усвідомлюючи, що працюють на висуванця прихильників «стабільності». У зрілій політиці не буває без компромісів — кожне село не може мати свого президента. Вибори президента — це домовленість про виконання взятих зобов'язань (не лише про роздавання портфелів) між політичними силами та ймовірним переможцем. Розпорошеність національно-патріотичних сил за різними кандидатами — це гарантія програшу — і тріумфу «стабільності».
Лише наївні можуть хотіти, аби перехід від комуно-колоніалізму до нормального суспільства відбувся, як безболісна, стерильна операція. Але чому Україні суджено й тут натерпітись якнайбільше? Чи не тому, що маємо забагато «стабілізаторів», які й антикомуністичний конгрес вміють використати, аби подбати про свої «шкурні» інтереси?
