У газеті «День» є три журналістські «зірки»: Джеймс Мейс,Клара Гудзик і Людмила Засєда. Про це вже неодноразовоговорила головний редактор Лариса Івшина. Звичайно, виміри і розуміння суті «зірок» у нас свої і вони вельми далеківід гламурно-глянцевих... Колонка Людмили Засєди «Післясмак» з’явилася в газеті два роки тому. Один із найкращих репортерів ще за радянських часів, Людмила Засєдазуміла акумулювати у цих невеличких щоп’ятничних текстахсвій безцінний репортерський досвід і... саме життя — з притаманною їй неймовірною увагою до деталей, особистостей,навколишнього світу, і найголовніше — любов’ю до життя.Цій людині хочеться позаздрити, але її позитив і енергія нівелює ці несвідомі пориви внутрішнього журналістськогомотору. Тому Люмилу Засєду просто хочеться слухати. А щечитати, вбираючи мозком і шкірою усі ці випадкові (чи випадкові?) деталі, думки, інтонації. Зрештою, після цього залишається надзвичайно приємний післясмак...
— До мене журналістика прийшла не зі школи. У школі шикарних творів я не писала. Говорили, добре розмовляла, але не писала. Просто твори на задану тему мене абсолютно не хвилювали. Але, напевно, щось відчувала. Може, тому, що батько був військовим фоторепортером...
Це я до того, що журналістика починається не одразу й не в інституті. Вона починається тоді, коли ти сам щось написав, кудись побіг, щось приніс. Коли є відчуття того, що це твій матеріал. Перший матеріал, який мені запам’ятався на все життя, був iз Луцька. Мені треба було написати про гурток у місцевому палаці піонерів. Тема, здавалося б, посередня. Але там був такий керівник гуртка й такі діти, що я їх запам’ятала на все життя! Це був перший матеріал, який відзначили.
Тож моя журналістика почалася значно пізніше. Працюючи в щоденній газеті, я об’їздила всю Україну, й це великий плюс у роботі. Зараз так ніхто не їздить, зараз здебільшого сидять у Києві й усе беруть з інтернету. Тоді ми ніколи не списували. А зараз це дуже добре йде, правда ж?
Ольга РЕШЕТИЛОВА:
— Лариса Івшина поділяє українських журналістів на старовірів і нове покоління. До якої епохи української журналістики ви себе зараховуєте?
— Я зі старої журналістики не виписувалася. Я належу до тих людей, які вважають, що журналістика була й тоді, минулого століття. Лариса дуже точно говорить, що тоді була журналістика, але не було свободи слова, а зараз є свобода слова, але немає журналістики. І це правда.
Але ж у мене свобода слова була. Я, наприклад, не знала всіх керівників райкомів. Я писала все, що хотіла. Хоча теж, звісно, в рамках. Рамки були в усіх, але вони не були всеохоплюючими. Ми жартували, жили з гумором, і жити ставало легше. У нас у «Прапорі комунізму», наприклад, головне гасло було «Головне — триматися за держак». Що ми витворяли! У нас усі жарти були на одну тему. Тому на запитання, до якої епохи журналістики я себе зараховую, відповім: «Я зараховую себе до життя». Життя весь час міняється, а я це бачу, описую й отримую задоволення тому, що це все вловлюю. Я людина, котра живе завжди.
Сьогодні, як і, напевно, в будь- якої нормальної людини, в мене викликає огиду те, що всі навколо зірки. Дехто себе піарить до такого стану... А де «багаж»? І навіщо обов’язково бути відомим? Мені це незрозуміло. Мені не подобається, що часто люди бачать тільки себе, коли пишуть, і це відчувається. Я, та й читачі, напевно, відчувають, пише він у справі або дивиться на себе зі сторони. То я краще виглядаю чи так? Щирість зникає. Можливо, я кажу застарілі речі. Можливо, ця щирість нікому не потрібна?
Лариса ІВШИНА:
— А можливо, зараз люди не хочуть витрачатися?
— Не хочуть витрачатися журналісти, а люди хочуть. Я впевнена, що люди хочуть читати, бачити щирість і переживати. Якщо людина читає щось особливе, вона віддає свою частину емоцій. Напевно, щирості зараз заважають гроші. Для того, щоб написати з хвилюванням, людина не повинна думати про гроші. Життя, звісно, дуже пов’язане з грошима, але те, що я люблю, я можу робити безкоштовно. Але це не означає, що безкоштовно можна жити. Десь, без сумніву, треба заробляти, але тільки тоді емоції не витрачати. Я активно журналістикою зараз не займаюся й можу не знати про заробітки журналіста. В одному журналі я просто заробляю гроші, а в «Дні» в мене улюблена колонка. Але якщо людина пише щиро, я завжди відчуваю якусь оголеність.
До речі, я б ніколи не писала «на замовлення». Ніколи, ні за які гроші! Я, напевно, людина іншого часу. Але в нашій професії, на жаль, є дуже багато «трафаретних» людей, які, до речі, чудово заробляють і сміються над усіма нами.
Тож журналістика була завжди — погана чи хороша, але існувала вона завжди. За радянських часів були страшні рамки, звісно. Але хто міг — той міг. Хто хотів — той хотів. Адже легше не хотіти. Я завжди шукала рум’яне яблуко в гниляку. Найлегше взяти цей гниляк і сказати: «Ой, який гниляк, коричневий, ще тут і фіолетовий є, яке жахіття!». А чому б не знайти в ньому ось те рум’яне яблуко? Адже життя неймовірно багатогранне...
РЕПОРТЕРСЬКИЙ БОРЩ
— Людина мусить абсолютно різко, швидко й пристрасно реагувати на імпульси, — запевняє Людмила Засєда, розмірковуючи про те, які риси повинна мати людина, щоб стати хорошим репортером. — Ти маєш отримати удар. Не отримаєш удару — матеріал буде нормальним, але все-таки не те... Удар — це везіння. Коли отримуєш імпульс, це означає, що ти вийшов на потрібну тему. Репортер, звісно, має бути страшенно уважним, бо репортаж без деталей — це просто переказ подій. Адже телебачення все одно встигає швидше... Те, що не помітять усі інші, помічає репортер. Я думаю, хороший репортаж — це тоді, коли ти відходиш від схеми й від заданої мети, від того, що ти зобов’язаний розповісти. Треба «вильнути» трохи вбік, бути готовим до того, щоб плюсувати до основного завдання що завгодно й звідки завгодно. «Висмоктувати» з подій і людей буквально все.
Л. І.: — Напевно, це ще й означає, що репортер має бути особистістю...
— Авжеж, заслужених журналістів значно більше, ніж справжніх журналістів. Так само, як заслужених артистів в сто разів більше, ніж справжніх артистів. Безумовно, журналіст мусить бути особистістю. Адже що таке наша робота? Крім фактів це ще й асоціації. А звідки брати асоціації, якщо немає «багажу»? Треба постійно вчитися, завжди! Я не про університетську освіту. Після університету тільки й починається навчання, після дев’ятої вечора — коли всі нагодовані й лягли спати.
Л.І.: — Університет — це аперитив...
— Так, аперитив, і без нього ніяк. Я вчилася саме так. Причому я сама собі ставила якісь завдання. Не маючи «багажу», нічого робити. Наша робота дозволяє постійно шліфувати себе. От бухгалтером я ніколи б не змогла бути. Хоча насправді можна написати репортаж і про цифри — тому що вони, виявляється, такі балакучі, там такі детективи, такі ігри в них. Але в нас, журналістів, інша півкуля працює.
Репортеру потрібна страшенна допитливість, яку можна й треба тренувати й нарощувати. Зайву вагу нарощувати не треба, а от допитливість — треба. І її ніколи не можна втрачати. Людині, по-перше, має бути не нудно самій із собою. Репортеру — вже точно. Це перш за все, незважаючи на те, що ми, безумовно, потребуємо близьких людей і в спілкуванні.
Коли пишеш репортаж, важливо не «заснути» посередині. А таке трапляється. От ти пишеш, і все начебто виходить, усе нормально... й потрохи, потихеньку, непомітно з’їжджаєш. Узагалі, найкращі репортажі в мене виходили, коли я варила борщ. Хоча й борщ потребує цілковитої самовіддачі, але примудрялася.
Л. І.:—До речі, про борщ... Як ви його готуєте?
— Спочатку я милуюся овочами, які я купила. Хоч і не завжди є час помилуватися. Борщ узагалі така річ — він не може не вийти, якщо ти цього хочеш. І знову ж таки — важливо не заснути посередині. Чому борщ схожий із репортажем? Тому що є багато складових, які потрібно зібрати... І є певний момент, який не можна проспати. Якщо все ж таки заснув... Все одно буде смачно, і дома похвалять, але ти ж знаєш... Усі амплітуди повинні бути дотримані. Тому борщ дуже схожий на репортаж.
Ну, без квасолі і грибів борщу немає. Буряк і моркву я трохи притушковую. Вода потрібна хороша. А що тут ще розповідати? Я обов’язково змішую квашену та свіжу капусту. Квасолю потрібно замочувати з вечора. Квасолю я вибираю дуже ретельно, зі старенькими розмовляю, в очі дивлюся... А ще ми завжди вирощували помідори, трошечки — кілька кущиків, і я завжди їх клала у морозильну камеру. Коли борщ майже готовий, я обов’язково один помідорчик додаю. Своїм ароматом, особливо взимку, він додає неймовірні відчуття. Обов’язково додаю трави, особливо я люблю сушений кріп.
Репортеру без дисципліни робити нічого, — продовжує Людмила вже про репортерство. — І журналістові також. Так само, як і організованість. Досі складаю вранці план, що я повинна зробити протягом дня. Я взагалі все життя живу за планом. У мене нескінченні п’ятирічки. Щоб встигнути побачити те, що життям відпущено — потрібно жити за планом, — іншого виходу немає. Можна, звичайно, постійно все відкладати, але я ненавиджу відкладати.
Важливо також збирати матеріал лише на місці подій, ніколи не приводити в редакцію героїв репортажів і не влаштовувати там їм допит. Людина в чужому середовищі не так добре розкривається, як у своєму. У цікавої людини потрібно брати все, що можна — її реакції, думки, оцінки, все це йде в скарбничку і відкладається. Потім стає своїм, рідним, і допомагає. Тут не йдеться про списування. Тоді ми взагалі не знали, що це таке, хоча зараз це роблять просто дивовижно. Але один раз ти в мене спишеш — а я напишу ще. Голова — її ж не спишеш...
Життя по-різному складається. У журналістів бувають довгі перерви з якихось причин глобальних. Народження дитини — це також завжди перерва. Після таких тривалих пауз завжди буває хвилювання, відчуття, що так давно не писав, що, напевно, вже нічого й не зможеш... Але хто вміє, той не забуває. Головне — щоб журналістські рецептори не зникли — вміння бачити та збирати деталі завжди і скрізь.
«Я НЕ «АКУЛА ПЕРА» І НЕ «ЗІРКА»
На День Києва, о 8-й ранку, поки ще всі сидять у ванні та снідають, я вже була на Андріївському узвозі, щоб відчути його аромат, коли там нікого немає. Я ніколи в житті туди не ходжу, коли там багато народу. Цього разу я купила собі акулу. Прийшла додому і поставила на письмовий стіл. Ну нехай і я тепер буду акулою, я сама собі акула. Тільки тепер і тільки сама собі, тому що я ніколи в житті зуби не випускала. Звичайно, критичні матеріали були, але я їх завжди перевіряла, як божевільна, — так боялася когось образити. І, правду кажучи, це завжди слід робити, тому що ми захоплюємося, коли пишемо, одним реченням можемо змінити тональність. Нам здається, що воно лягає в текст, ми не розуміємо, як людина, якої це стосується, це прочитає. Насамперед, має бути правда — а там уже твої інтерпретації. Я боялася образити не тому що боялася, що мене покарають. Нічого подібного. Я намагалася так розставити акценти, щоб і правду сказати, і нікого безпідставно не образити.
«І ЩЕ ПОТРІБНО КОХАТИ...»
Маша ТОМАК:
— Як втримати при собі настрій і відчувати себе жінкою, якщо стільки всього потрібно зробити: і робота, і дім, і сім’я?
— По-перше, в жінки немає межі, до якої вона може відчувати себе жінкою. Не можна слухати, коли говорять, що після 30 або після 40 життя немає. «Ой, мені 22 або 25! Що буде?! Я нічого не встигну!» Життя завжди цікаве, тільки не варто стояти на місці. У кожного етапу життя є свої обов’язки, і завжди будуть ще більш важливі речі, ніж сьогодні. Немає рамок, коли жіноче життя закінчується, якщо жінка розуміє, для чого вона живе. Про це варто пам’ятати!
А що таке старість, я взагалі не знаю, хоч, напевно, вже давно повинна зрозуміти. А мені все одно — мені молодитися не треба, і заміж не треба виходити. Молодитися не потрібно — потрібно бути молодою, як би ти не виглядала. Молодою зсередини.
Моя мама в 90 років пережила 4 годинну операцію. Уявляєте, в 90років! Вона настільки світла людина, у неї неймовірно світла голова. Я вам скажу, старіє лише той, хто стурбований тим, що він старіє. «Глянцеві» через це турбуються. Вони без кінця собі щось вставляють, щось із собою роблять. У мене ніколи не було такої можливості, і часу на це не було. Ніколи. Можливо, зараз я і мрію, щоб мене закутали, чимось мене намастили. Але в мене ще стільки планів! Я їжджу немовби за планом. Чоловік говорив, «я так хочу, щоб ти побачила весняну Австрію», і я навесні поїхала до Австрії. В мене було десять років, коли я взагалі нікуди не їздила. Я стільки працювала, весь час допомагала сім’ї піднятися. Я працювала, і дім тримала — мені по горло вистачало. А зараз я їжджу. Чоловік хотів, щоб я весняну Австрію побачила, і я поїхала.
Щоб зберегти щастя і відчуття життя — потрібно тренуватися і працювати. І ще варто кохати. Життя — воно все в комплексі. І ніколи не вірте, що не існує кохання, що все переходить в якусь спорідненість. Це велика неправда! Треба бути чоловіком і жінкою завжди, все життя і навіть тоді, коли одного вже немає. Кохання і після пережитих трагедій буде тебе підживляти і тобі віддавати, і ніколи тебе не полишить.
«ПІСЛЯСМАК»
Читаючи авторську колонку Людмили Засєди «Післясмак», божеволієш, передусім, від деталей. Це ще з того, репортерського борщу...
— Для того, щоб побачити деталі, потрібно ввести себе в стан такого напруження... Слід працювати всім тілом, сприймати все, бути відкритим до всього і дуже уважно за всім стежити, — посвячує в таємниці «Післясмаку» автор рубрики. — Справжній журналіст, куди б він не прийшов, — скрізь бачить матеріал. Цим ми, звичайно, всіх дратуємо, але з тих обставин, в які ми потрапляємо, варто видавлювати все до краплини. У кожній справі є дуже яскраві деталі, які репортер не має права упускати.
Чесно кажучи, я повернулася до журналістики після 10 річної перерви, можна сказати, завдяки Ларисі Івшиній, — згадує Людмила. — Звичайно, я протягом цих років дещо писала, але... Два роки тому якось так боязко приблудилася, щось написала (впевнена в тому, що це друкувати неможливо), вигадала рубрику... До речі, це мені вже значно допомогло, повісило мене на плічка та розпрямило, — саме слово «Післясмак» уже допомогло мені зрозуміти, якою саме повинна бути рубрика.
Щоб отримати післясмак, не можна об’їдатися. Як тільки об’їдаєшся — який там уже післясмак... Потрібен знову ж той самий імпульс.
Я досі хвилююся, коли мій матеріал має з’явиться в газеті, — боязко зізнається Людмила Засєда. — Інколи думаю: ось цей точно не надрукують, а потім відкриваю газету, дивлюся — є. Я щаслива... Я чесно зізнаюся: я не знаю, про що конкретно я пишу, я свої колонки виношую та ліплю, як ластівчине гніздо, з різних асоціацій. Саме це для мене і є «Післясмаком».
Буває так, що потрібно писати, а я не знаю, про що. Узагалі-то, поки я не вигадаю заголовок, нічого не буде. Звичайно, над назвами я дуже довго думаю. Для мене заголовок — це програма та рамки. У заголовку ти відчуваєш ниточки, з яких плестимеш.
М. Т.: — Ваш «Післясмак» має художні риси. Ви не задумувалися над тим, щоб написати книжку?
— Мені подобається робити лише те, що я умію. Книжок я ніколи не писала. Звичайно, можна було б виплигнути і зробити щось таке, але я хочу залишити час для самої себе, і в себе самої себе не забирати. А навіщо? Я вже стільки працювала. Хоч... глобально про цю ідею я не задумувалася.
P.S.: — Коли мене в 40 років запросили прочитати лекцію про репортерство в університеті перед студентами, — з усмішкою згадує Людмила, — тоді один хлопчик встав і промовив: ну, звичайно, це ви зараз так зосереджені на своїй професії, а що буде через 20 років?..
А через 25 років з’явився «Післясмак»...
