«Що ж ви склали руки?!»
Корона «Дня» — селу Левки. За спосіб життя людей, які кинули виклик Руїні
Історія нашого знайомства (спочатку заочного) розпочалася в березні року, що минає, із взаємного подиву. Ми в редакції здивувалися листу, в якому уповноважений громади з сорока пенсіонерів села Левки Микола Валько розповідав про ініціативу односельців відродити село, висадивши ландшафтний парк! А левчани здивувалися, коли вже за кілька днів побачили свій лист на шпальтах «Дня» (№ 42—43, 11 березня 2011 року), а ще через деякий час отримали дзвінок від журналістів з проханням прийняти і показати «Дню» своє унікальне село.
З того часу життя маленького села Левки кардинально змінилося. Силами пенсіонерів тут відреставровано столітній клуб — тепер селянам є де збиратися. Розібрали пустир з давно покинутих хат в центрі села — на його місці висаджено ландшафтний парк. До села почало повертатися життя. За цей рік в ньому купили кілька будинків, а їх вартість почала зростати. На село почали звертати увагу підприємці. Левчан підтримали також наші колеги з СТБ, тож вони стали й телезірками. Їх побачить вся Україна, адже на цьогорічній Фотовиставці «Дня» представлена серія робіт Миколи Тимченка про відродження Левок, а, як ви знаєте, протягом року наша виставка мандрує країною. Згадка про діяльних левківських пенсіонерів потрапила навіть у доповідь Президента! Левчани такою увагою, безперечно, пишаються, проте не надто на це зважають. За цей рік вони вже навчилися відрізняти щиру підтримку від бутафорної, і знають: крім них самих, їхнє село ніхто не відродить.
Микола Валько — людина, на якій тримається весь ентузіазм левчан. Він місцевий лідер і невгамовний оптиміст. Діяльний оптиміст. Протягом останнього року Микола Григорович ні на день не припиняв бурхливої діяльності. Односельці знають: з усіма проблемами — до Григоровича, він допоможе. А він зі своїми — до односельців, шукає поради в них. Так дружно, хоча й, звичайно, не без суперечок, Левки закінчують 2011 рік. І кожних кілька тижнів телефонують до нашої редакції — прозвітувати, що ще зробили.
Коли ми зателефонували Миколі Вальку, щоб взяти інтерв’ю, він саме виходив з приміщення Прилуцької районної державної адміністрації. На руках у нього були документи про заснування громадської організації «Відродження. Левки». «Землю, виділену на ландшафтний парк, треба оформити на громаду, щоб потім не було проблем. Та й у нас же подальші плани: залучати інвесторів для відновлення каскаду ставків, що в нашому селі. Тут без юридичного статусу ніяк», — переконаний Микола Валько, у розмові з яким ми намагалися з’ясувати, звідки беруться сили боротися з деградацією.
— Менше року пройшло з того часу, як ми в редакції «Дня» отримали вашого листа з проханням підтримати ідею відродження села. Як змінилися левчани за цей час?
— Раніше я навіть не думав, що ідея може так об’єднати людей. Бо ж спочатку була всього-на-всього ідея, а вже потім дія. Я переконався, що для реалізації ідеї потрібні практики, а не теоретики. А ще — хороша ідея змінює людей. Ні, навіть не стільки ідея, скільки її втілення в життя. Сьогодні левчани, проходячи повз висаджений парк, навіть найменший папірець піднімають, якщо він там якимось чином опинився. До Нового року ми у відродженому клубі організовуємо концерт, ставимо ялинку. Я поїхав до міста, а односельці вже мені телефонують: «Ти ж прикраси купи!». У людей змінився світогляд. Тепер нам не достатньо того, що в нас є. Ми хочемо кращого. А це «краще», до речі, дуже часто складається з дрібниць. Як, скажімо, фотографія на стіні в клубі чи дощик на ялинці. А ще ж рік тому ми навіть не уявляли собі, що в нашому житті будуть такі зміни.
У людей з’явилося більше віри у власні сили. Хоча й досі дехто питає: «Навіщо нам та громадська організація? Навіщо печатка?». Аякже?! Ми ж будемо продовжувати відроджувати село. Окрім ентузіазму, нам потрібен юридичний тил. А ви думали, клуб відкрили, парк посадили — і це все? Не все! З’являються серед громади люди, які свідомі того, що коли вже пройшли такий шлях, гріх зупинятися. І люди починають думати. І розуміти, що без їхніх голів і рук нічого не зміниться. Але ж це розуміння приходить не одразу.
Наприклад, в Новгород-Сіверському районі є село Горбове. Там 1400 жителів. Більше 50 молодих людей до 18 років. Нещодавно в газеті «Сіверщина» було опубліковано лист вихідця з цього села. Він пише, що в селі закрили школу, занедбаний клуб, майже зруйнований колишній панський маєток. Село занепало. Чи дочекаємося ми такої влади, яка нам відродить наше село? — запитує той чоловік. Наш Володимир Канавець, фотограф і оператор, я б навіть сказав, хронікер відродження Левок, прочитав цю статтю і одразу зателефонував мені: «Давай дамо їм відповідь, як ми відроджували село». Ми їм написали: «Хіба, люди, так можна? Що ж ви склали руки!». Якби у нас було стільки молоді, ми б гребли цілими днями, я б їх організував. Але люди самі не хочуть.
— Очевидно, щоб з’явилося бажання змін, повинен знайтися лідер, якого підтримають. Ви часто наголошуєте, що серед односельців ваш духовний наставник — це Катерина Василівна Степаненко. Що ж такого особливого вона радить?
— Якщо я, наприклад, пишу якось офіційного листа, то обов’язково йду до неї: «Ану, Катюша, послухай, як воно?». Вона завжди скаже, як краще. Або якщо хтось «криве» слово скаже, мовляв, навіщо воно вам потрібно (а таких скептиків, знаєте, вистачає), то вона завжди ставить таких на місце: «Правильно Григорович робить!». Це дуже важлива моральна підтримка. Треба сказати, що група підтримки в мене солідна. Це й Ганна Юхимівна Трикоз, і Ганна Іванівна Колоша, і Володимир Канавець з усією сім’єю.
— За цей рік ви отримали ще один цінний, хоч і не дуже приємний для вас, досвід спілкування з чиновниками, які часто не просто скептично, а навіть цинічно ставились до ініціативи левчан...
— Так, я зробив для себе висновки. Але «хрест» зовсім на всьому чиновництві не ставлю. Зараз через газету «День» хочу сказати: Шановні чиновники! Народ вас поставив на вашу ділянку роботи, щоб ви там працювали і спрощували життєві проблеми громадян, а не навпаки. Два місяці ми бігали з документами, не могли оформити громадську організацію — то сільрада щось не так зробила, то адміністрація чогось не розуміє... Подивіться у вікна зі своїх кабінетів — там ходять люди, які вам платять заробітну плату!
Не всі, правда, такі. Ось сьогодні, наприклад, в районній адміністрації мене прийняла у свій неприйомний день Черненко Оксана Іванівна, за що я їй дуже вдячний. Тепер маємо документи, не доведеться бігати до свят по кабінетах. Такими мають бути чиновники і політики — працювати для людей, а не проти.
— Під час наших зустрічей у Левках ми познайомилися з вашою онучкою Анею, яка приїжджала спеціально вас підтримати. Знаю також, що зараз сім’я вашої доньки чекає на поповнення. Як ви пояснюєте життя своїм онукам? Чи є у вас для них готовий рецепт?
— Онучка справді мене дуже підтримувала. Каже, що в неї найкращий дід і пишається тим, що про мене і в газетах пишуть, і по телевізору показують.
Який рецепт нормального життя? Нічого особливого. Жити по совісті. Не втрачати надію. Не боятись труднощів. І брати приклад з діда (сміється).
— Що вам дає сили бути таким оптимістом?
— Знаєте, мабуть, те, що в житті мало зробив для людей — зараз хочеться встигнути більше. А ще я людина слова: якщо пообіцяв, вже не можу відступити. Ну і за великим рахунком сам би я нічого не зробив. Мені стільки людей допомагає! І наше потрапляння в інформаційний простір зобов’язує. За нами стежать всі читачі газети «День», куди ж відступати?
До слова, напередодні свят хочу привітати всю редакцію «Дня»! Хай ваша газета виходить не на трьох, а на десяти мовах! Українці, читайте «День»! Я з останнього часу доки «День» не прочитаю, нічого не роблю. А коли хтось попросить почитати (ну не виписує людина — буває таке), я кажу: мені повертати не треба, почитай — передай другому.
— З чого плануєте розпочати рік?
— Вип’ю шампанського. А далі — буду думати. Дуже багато думок в голові зібралося, треба їх оформити. Ну а потім — готуватимемось до весни. У нас так багато роботи!
«На світі не буває безкінечних тунелів»
Корона «Дня» — за повернення інтелектуального гумору
Трагічне та комічне завжди поруч. Мабуть, це в людській природі — шукати порятунку в гуморі. Хоч які б були важкі часи, українці завжди жартували. Пригадайте, яка лавина анекдотів з’явилася після аварії на Чорнобильській АЕС, і ось нещодавно — коли грянула економічна криза. Сьогодення також дає багатющий матеріал для політичної сатири. І тут на передовій опинилися талановиті хлопці з «Кабаре «Веселый песецЪ». Блискучі номери дніпропетровських веселунів стали з’являтися на каналі ТВі й рівнобіжно набирати рейтинги в YouTube. Приблизно місяць тому в «Дні» (№220-221, п’ятниця, 2 грудня 2011) вийшло велике інтерв’ю з авторами і акторами «Веселого песця», яке викликало дуже багато відгуків та позитивних емоцій наших читачів. А з яким настроєм зустрічають Новий рік у самому «Кабаре «Веселый песецЪ», розповів його автор і музичний керівник Євген Гендін:
— Цей рік був дуже суперечливим. Нинішня Україна, така, як вона є, дала нам дуже багато матеріалу. Як авторам, як виконавцям, як колективу, це було цікаво. Наші актори не відривали ніг від сцени, а ми — очей і мізків від комп’ютерів. А як громадянам, нам було боляче й образливо. І ось на поєднанні цього інтересу та болю цей рік ми й пропрацювали.
У суспільно-політичному житті, на мій погляд, нічого доброго не сталося. Це однозначно найгірший рік за всі двадцять років незалежності України. Сподіваюся, він таким і залишиться. А далі потрібно щось змінювати. Я знаю, як я можу змінювати. Наш «коктейль Молотова» — це наша творчість. Але для того, щоб змінити ситуацію одного «Кабаре «Веселый песецЪ» недостатньо.
Мабуть, головний підсумок — це усвідомлення того факту, що в такій країні, як зараз, жити неможна. І взагалі, на світі не буває нескінченних тунелів, кожен тунель виводить на світло. Гадаю, наступного року програма-мінімум — зрозуміти, якої довжини тунель, програма-максимум — побачити світло. Ми зараз живемо в ненормальній ситуації (у нас гібридний режим), а ненормальність довгою не буває.
А позитивом можна назвати те, що в країні стало зрозуміло, хто є хто і що є що. Зрозуміло, хто — «наші», а хто — «не наші». Врешті-решт, діти ростуть, відчуття життя нікуди не зникло. Адже людина не думає кожну хвилину, що вона помре. Так само я кожну хвилину не думав про Януковича. Політика, в принципі, трохи «підзадовбала». Мені, окрім януковичів, яценюків та інших, є, що сказати. Життя набагато ширше та цікавіше. Просто так вийшло, що в країні погано, й нас покликали. Але розкручування ціною вбивства країни нам не потрібне. Хай у нас буде менше політичних тем. Мені, наприклад, уже хочеться писати про якісь загальнолюдські речі.
Корона «Дня» — Людмилі Безпалько,
яка винесла з «палаючої хати» українську фармацевтику
Директор Борщагівського хіміко-фармацевтичного заводу Людмила Безпалько — один із підприємців, які власним прикладом доводять: якісна альтернатива можлива, про яку б сферу життя не йшлося. Навіть, у дуже складному та неоднозначному вітчизняному бізнесі. За це пані Людмилі — «Корона» від «Дня».
Людмила Безпалько є одним зі співтворців новітньої української фармакологічної індустрії, яка, виявляється, абсолютно конкурентноздатна на тлі іноземної лікарської продукції. Очолюваний нею завод одним із перших серед фармацевтичних підприємств України в 2003 році отримав Сертифікат, який засвідчив відповідність системи забезпечення якості та технічний стан виробництва вимогам Належної виробничої практики, правилам GMP Європейського Союзу та вимогам Всесвітньої організації охорони здоров’я щодо продукції, яка призначена для торгівлі та дистрибуції, а також для експорту. Іншими словами, якість визнали на найвищому рівні. Сьогодні Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод випускає близько 100 найменувань лікарських засобів, із яких близько 50 ніколи раніше в країні не вироблялись. І з кожним роком інноваційних відкриттів учених цього підприємства стає дедалі більше. Зокрема, їм вдалося знайти спосіб засвоєння людським організмом екстракту кварцитину (омолоджуючого засобу) і реалізувати його в своєму новому препараті «Квартин». А це — справжній прорив у фармакології.
Людмила Безпалько не забуває й про іншу сторону бізнесу — соціальну. Так, цього року завод фінансово підтримав видання книги «Сила м’якого знака». І це був не формальний жест. Він був продиктований глибоким розуміння того, чому саме це видання варто підтримати. Зайве свідчення тому — відповіді Людмили Безпалько на новорічну анкету «Дня», які здалися нам одними із найцікавіших.
Рекордсмени довіри
Корона «Дня» — двом яскравим мерам України
В країні є кілька мерів-рекордсменів, яким місцеві громади вже понад десятиліття довіряють свої міста, а отже — якість життя своїх близьких. Більшість країни про них не знає, бо в захаращеному інформаційному просторі їм немає місця. Безперечно, в їхніх містах є свої проблеми і невирішені завдання. Проте люди, що очолюють громади, пропонують поступовий розвиток взамін «гнилої» стабільності. Це якісна альтернатива безперспективному політиканству. Тому Корони-2011 «День» вручає двом кращим мерам України — Володимирові ЧАЙЦІ та Петру САГАНЮКУ.
Шоста каденція в «малому Єрусалимі»
Петро Саганюк — про те, як бути мером княжого міста Володимира-Волинського
Вперше Володимир-Волинський згадується в лiтописах пiд 988 роком, коли київський князь Володимир Святославич, прозваний за свої діла «Великим», здійснив похід на захід. Тут, на землях волинян та бужан, на правому березі річки Луги, підпорядкував собі язичницьке місто під назвою Ладомир. І в 988році нарік його своїм іменем — Володимир.
З 1023-х років, які вже існує древнє місто Володимир-Волинський, Петро Саганюк очолює його тринадцять років. Із точки зору великої історії краю — зовсім незначний період. А ось з огляду на мінливість новітньої історії України, володимир-волинський міський голова є своєрідним чемпіоном: містом на кордоні з Польщею, а отже, і з Євросоюзом, він керує вже майже чверть століття. У 1988 році обраний головою виконкому Володимир-Волинської міської ради, з 1992 року призначений представником Президента України у Володимир-Волинському районі. 1998 року Петра Саганюка вперше обрала міським головою володимир-волинська громада. А на останніх виборах аж десять політичних об’єднань, іноді полярного спрямування, претендували на те, аби саме він ішов на вибори під їхніми прапорами. «Та більше — ніяких партій!» — каже міський голова, за якого віддали голоси майже 70% городян. Люди втомилися від революцій, хочуть стабільності й порядку, й це їм гарантує Петро САГАНЮК.
— Петре Даниловичу, я чула, що ваш службовий телефон не є таємницею для людей, бо ви й самі берете трубку. Переконалася не раз, що так воно й є. А ще на вхідних дверях міської ради висить «Скринька довіри міському голові», куди кожен бажаючий може письмово до вас звернутися з найрізноманітнішим питанням. Це теж, як кажуть, ваш власний «ексклюзив». Що дає вам така близькість до народу, бо немало ваших колег на високих посадах скаржаться на надмірну увагу електорату?
— А чого мені боятися?.. Я, на щастя, можу вільно ходити вулицями міста, не боятися незручних запитань, бо знаю проблеми міста й стараюся їх вирішувати. Скринька довіри справді моя ідея, й вона висить у нас вже років, мабуть, із десять. Щотижня буває по кілька звернень, причому пишуть і мешканці району. Якщо піднімається проблема публічна, стараюся дати відповідь через пресу, на зустрічах у колективах. А ось якби я не брав трубки, то проблема, наприклад, мешканки нашого міста, яка давно є лежачою хворою, могла б іще не вирішуватися роками. Вона не мала групи інвалідності, бо не було кому цим зайнятися. Послав людину, яка допомогла оформити документи. Жінка телефонує й називає мене «братом рідним», а чому я мав би вчинити інакше, ніж вчинив?
Я цікавлюся духовною літературою. Цьому сприяє й аура нашого міста, яке за велику кількість давніх намолених храмів ще називають «малим Єрусалимом». Таких храмів, як наш Успенський XI століття, дуже мало в Україні, а Зимненський жіночий монастир під Володимиром старіший за Києво-Печерську лавру. Почав розуміти, що ми — Божі люди, й маємо діяти відповідно. Живу недалеко від тисячолітнього Успенського собору, бачу, як ідуть на службу бабусі мало не під сто років, але й дуже багато молоді. І сам стараюся щонеділі побувати у храмі, та розуміння його місця, віри в нашому житті приходить часто лише з віком...
— Люди цінують вас як господаря. Навіть волиняни, які часом потрапляють у Володимир-Волинський, дивуються його порядку, чистоті, довершеності, своєрідній аурі й стилю, європейськості. Кажуть, що ви на роботі вже о сьомій ранку?
— У світлу пору об’їжджаю місто ще й раніше, причому щоразу іншими маршрутами, аби мати більш повну інформацію. Це мій стиль роботи, можливо, тому, що за вдачею я — «жайворонок». Але так працювали й мої батьки. Тато був сиротою з п’яти років, а коли одружувався, то позичав чоботи й костюм... Я ще пам’ятаю, бо носив татові обіди, ті старі трактори з металевими сидіннями, на які хіба стелили куфайку... Він же працював добами! А мама як гнула спину на буряковій плантації!.. За мною ніколи не було сильної спини, мене ніхто не підштовхував і не проштовхував, бо я цьому й не був навчений. А був навчений ніде не пасти задніх.
— Володимиряни розказують, що коли ще була жива ваша мама, то ви часто після роботи, якщо не було надто пізно, їхали найперше до неї в село. Така непоказна синівська увага людям дуже імпонувала. Що дали вам у житті батьки?
— Найперше — життя. Чесність, порядність... І я завжди кажу правду в очі, хоч якою б вона, приємною чи неприємною, була. Мене часом запитують: чому в свій день народження завжди стараюся виїхати з міста? Бо це моя родинна дата. Ще коли жили батьки, брат, а вони пішли з різницею в десять років — у 1990-му, 2000-му й 2010-му, — це була моя рідня, з нею й святкував. Маю й багато друзів, але посада така, що часом тебе вітають, а думають інше... Не хочу до такого змушувати нікого. Батьківська любов наче прив’язала мене до цього місця, до Волині. Адже міг бути і в Луцьку, і в Києві, й навіть пропонували стати директором «Артеку». Та мені комфортніше на рідній землі. Тепер хоч раз на тиждень стараюся вирватися в рідне село, де на батьківському обійсті мешкає молодша сестра, це мені дуже гріє душу...
— Чим із зробленого гордитеся найбільше? Чим із того, про що люди кажуть: «Ось це зробив Саганюк»?
— Ми десять років добивалися, аби було створено історико-культурний заповідник. Адже стільки пам’яток, як княжий Володимир, має мало міст в Україні. Тепер просимо, аби його включили в «золотий» туристичний маршрут, на зразок «Німецької романтичної дороги» чи «Золотого кільця» в Росії. Наш заповідник мав би отримати звання національного. Нині покладаємо великі надії на спільний проект із поляками по створенню на базі нашого історичного музею транскордонного історичного туристичного центру. Але реставрація, утримання древніх пам’яток потребує коштів не міського бюджету, а державного. Радує, що вже майже завершили спорудження сучасного спортивного комплексу з плавальним басейном, ігровими майданчиками, що в ньому вже відбуваються змагання й на приз міського голови, й на призи відомих людей Волині. Я сам в юності займався спортом, піднімав штангу, і знаю, як це важливо, аби відтягнути молодь від паразитичного способу життя. Врешті, радує й те, що традиційний фестиваль «Володимир» на День міста збирає все більше спонсорів із числа місцевих мешканців, адже й проводимо його значною мірою за благодійні внески городян. Люди люблять своє місто, дбають про нього. І чого тоді ще хотіти міському голові?..
«Білі крила» Володимира Чайки
Практично щодня миколаївський мер Володимир Чайка йде додому пішки, без охорони й супроводжуючих. Привітатися встигає з сотнями людей. І переконуєшся, що багатьох він реально знає не лише в обличчя, а й по імені. Городяни його знають точно всі. Так, може, й сердяться, може, й бурчать, та справді вважають своїм народним мером.
Володимира Чайку на посаду вперше було обрано 2000 року, після того як трагічно помер його попередник Анатолій Олійник. Вже довгих 11 років він у політичному житті України відіграє важливу роль. Із одного боку, таких людей називають — міцний господарник. Він знає кожний квартал міста. Коли проводить щотижневу апаратну нараду, стає зрозуміло, що він найкраще за всіх знає місто: де й у якому році були покладені бордюри, коли й у якому будинку закінчується технічна перевірка ліфтів.
Про Володимира Чайку можна розповідати багато, та є факти, які свідчать набагато краще за слова.
Різниця в підходах щодо вирішення питань із новим складом депутатського корпусу інколи стає очевидною. Так, коли постало питання, що важливіше — виділити мільйон гривень на ремонт дахів і ліфтів — або на ці гроші продовжити реконструкцію Будинку офіцерів. Ремонт дахів і ліфтів — це начебто голоси виборців, а Будинок офіцерів — історична будівля, одна з перших кам’яних у місті. Будівля, яка молодша за місто лише на десятиліття. Депутати проголосували за дахи, а Чайка, як і раніше, вважає, що історія та її збереження — важливіші: «Це зберегли наші прадіди — під час воєн і революцій, окупації Першої світової, діди — у війну й окупацію Другої світової, а ми в мирний час угробимо? Не можна допустити!» — виступав на захист Будинку офіцерів Володимир Чайка.
Коли Україна не знала, що робити зі своїм ударним крейсером — тоді ще під назвою «Україна», — запропонував поставити його на вічну стоянку на одній із набережних Миколаєва та організувати екскурсії на перший плавучий справжній морський музей: «Ми ніколи не добудуємо цей крейсер, тому що Росія не дасть ракетного озброєння. А ось такий музей був би унікальним на пострадянському просторі».
Крім цього, Чайка вирізняється від багатьох інших хороших міських голів тим, що він відстоював спочатку відродження, а потім — і збереження безкоштовного харчування дітей у школах. Сьогодні багато хто просто не може зрозуміти, що таке напівголодні діти Миколаєва, які приходили в школу, де булочка та молоко для багатьох була єдиною їжею за увесь день просто тому, що батьки — суднобудівники, лікарі, вчителі — не отримували в 90-х роках місяцями зарплати. І щодня під мерією, коли він прийшов, пікетували напівголодні люди. Бюджет міста, яке він прийняв, складав 100 мільйонів гривень. Цього не вистачало навіть на найнеобхідніше.
Сьогодні про це можна згадувати навіть зі сміхом — тому що нині бюджет Миколаєва — 1 мільярд 117 мільйонів гривень. І він знає кожну копійку. І навіть профільний заступник, що відповідає за фінанси, зазначає, що по кожній цифрі все одно треба радитися з «шефом», тому що він все одно пам’ятає, й марно переконувати, що рішення ухвалили самі.
Володимир Чайка виграв і вчетверте, 2010 року. Хоча він вважає це найважчими виборами: «Фактично доводилося битися з самим собою. Зі своїми обіцянками, які дав, але не зміг виконати. Довелося зрозуміти й переоцінити, що все хороше, що було зроблене на початку століття, сьогодні вже здається звичайним!».
Чайка, ставши мером, насамперед пригадав про єдину перспективу — малий і середній бізнес. І своє завдання впродовж усього першого терміну вбачав у створенні передумов для розвитку підприємництва в Миколаєві. Адже тоді місто залишилося одночасно без усіх підприємств, що наповнювали бюджет, тому що суднобудівельна галузь повалилася. На вулицях були десятки тисяч людей, які не одержують грошей, але приходять на заводи. Тоді Миколаїв практично переважну частину часу «сидів» без світла! Це називалося віяловими відключеннями. Заборгованість населення по воді, каналізації, вивозу сміття, по квартплаті — страхітлива. Більшість ліфтів не працювали. Як тільки ліфт зупинявся — його просто розкрадали.
Для розвитку підприємництва вдалися до безпрецедентних заходів — комунальну власність передавали практично будь-кому, хто погоджувався нею опікуватися. Навіть оплата комунальних витрат була вже підмогою. У місті створювалися десятки, а згодом — і сотні малих підприємств, а потім— і приватних підприємців. Єдина умова — плати чесно єдиний податок. Миколаїв став одним із перших міст в Україні, де було запроваджено правило «єдиного вікна» — реєстрація здійснювалася протягом короткого часу і в одному місці. І лише 2005 року, на вимогу Тимошенко, країна прийшла до реєстрації підприємництва без чиновницьких бар’єрів. У Миколаєві це працювало вже п’ятиліття.
Чайка розповідає, як прийшов на зустріч із «тіньовиками», які хотіли контролювати в місті «все і вся», умовляти не чіпати підприємців, а дати їм можливість врятувати себе, а потім — і місто. Насамкінець вони не просто повірили, а навіть запитали: «А нам самим можна теж підприємцями ставати?». — «Якщо чесно платитимете податки», — відповів Чайка. Така умова була для всіх, хто хотів працювати в Миколаєві. І ось цей неповороткий (його багато хто вважав потонувшим) «броненосець» економіки Миколаєва стрепенувся і почав набирати оберти.
...У Миколаєві є своя унікальна традиція. Кожну новорічну ніч для них співає мер. Усього одну пісню — «Білі крила» Ободзинського. І кожен Новий рік жителі збираються разом, щоб почути фразу, яка теж стала доброю традицією: «За численними проханнями виконується вперше!» — і заспівати зі своїм народним мером.
Заїжджі політтехнологи хотіли «Білі крила» опошлити. Та тут вони прокололися! Люблять городяни, як співає цю пісню їхній міський голова. І ніколи не повірять, що співає він її лише від радості. Тому що з ними він співав її й у радості, й у горі. І тоді, коли рахували останні копійки на хліб, і тоді, коли прийшов час лімузинів. Та Володимир Дмитрович так само без охорони пішки йде додому. І кожного ранку о 7.30 він вже на роботі. Кожен лист, звернення читає особисто й перевіряє ще раз, чи правильно дано доручення.
БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю
— Ми відкриті для наших жителів, ми живемо разом із ними, ми працюємо, ми відповідально ставимося до програм, що затверджуються депутатським корпусом, який, до речі, дуже різний, — говорить Володимир ЧАЙКА. — Але якщо ми об’єднуємо зусилля, то в нас все стає на свої місця. Мер міста — командна людина, він не може працювати один, без команди, без підтримки городян. І це порозуміння — воно є. Уже четверту каденцію люди мене обирають. У мене немає багатств, у мене сьогодні немає бізнесу, і коли сили, які мене критикують, говорять, що в мене землі півміста (усміхається)... Немає в мене ні землі, ні бізнесу. Я віддав своє життя й віддаю його сьогодні служінню нашому місту, яке я дуже люблю.
— Кажуть, там, де громадяни пасивні, починають з’являтися елементи тоталітарного устрою. Скажіть, будь ласка, як ви оцінюєте на сьогодні активність миколаївців?
— За останні три-п’ять років наша громада стала значно активнішою. Хоч як би там було, але є діалог влади та малого й середнього бізнесу. Створено громадські ради при міському голові, сьогодні є громадська рада з екології, громадська рада з вирішення питання боротьби з наркоманією й туберкульозом... І це все — ініціативи наших городян.
Останні кроки, що зробила наша громада, — це підготовка Генерального плану. Ми з двадцяти шести обласних центрів і міст центрального підпорядкування одними з перших затвердили Генеральний план. Тепер у нас є розуміння, куди рухатися, як місто буде розвиватися, яким чином буде наповнюватися його подальший розвиток. Це також результат спільної роботи депутатського корпусу та громади.
Сьогодні ми активно працюємо над питанням електронного самоврядування. Депутати все ж таки пішли на те, щоб спрямувати на це кошти, а значить, і владу зробити більш відкритою. Особливо, з огляду на нещодавно прийнятий Закон «Про інформацію». Сьогодні чиновники вже не можуть відштовхнутися, закритися. Навпаки, ми проводимо відкриті круглі столи, проводимо презентації різноманітних проектів. Нещодавно в нас відбулася презентація одного з наших мікрорайонів — Другої Промзони. Ми закликаємо городян: давайте активніше включатися в пошуки інвесторів, давайте будемо робити все можливе, щоб місто розвивалося не тільки за рахунок суднобудівної галузі. Ми повинні знайти можливості для стабільності й спокою. Я чому так кажу: ми вже не пам’ятаємо, коли не платили зарплати людям, які працюють у лікарні, школі, дитячому садочку. Цього року, щоправда, були деякі періоди, коли змушені були брати кредит, оскільки нерівномірне наповнення бюджету давало «дірки». На п’ять-сім днів взяли кредит, виплатили заробітну плату, далі накопичили ці кошти, розрахувалися з державою. Бюджет на наступний рік буде складний, треба буде скорочувати навантаження з боку адміністративних органів, можливо, доведеться піти на скорочення штату органів місцевого самоврядування.
— Якщо городяни активно беруть участь у таких процесах, як обговорення Генерального плану, вирішення проблем громади, — це значить, що вони вірять — їхні ініціативи будуть підтримані місцевою владою. Як вам вдалось отримати довіру сотень тисяч городян?
— Ну, я ще не отримав довіри ста відсотків городян, інакше моя перемога на виборах була б стовідсотковою (усміхається)... Я не маю рецепта, як отримати довіру городян. Знаєте, кажуть, що коли в тебе все добре — навколо тебе завжди багато друзів, а коли виникають проблеми — друзів стає набагато менше. Я завжди намагався бути з нашими городянами. Коли під вікнами міськвиконкому були пікети безробітних миколаївців, ми намагалися вирішити цю проблему та розробляли програми зі збільшення робочих місць. Коли комплекс ЖКГ почав занепадати, ми чесно зізналися, що самостійно не витягнемо це й попросили миколаївців вирішувати цю проблему разом з нами. Ми активно говорили про те, що потрібно ставити лічильники, й тоді ми почнемо економити електроенергію, воду, газ. Ми не боялися говорити миколаївцям: «Ми не знаємо, як вирішити цю проблему, давайте думати разом!». Ми були разом у горі та в радості й продовжуємо це робити. Я вболіваю за кожну проблему міста. І, гадаю, миколаївці це бачать. Я завжди з радістю беру участь у всіх міських заходах — чи то Новорічна ялинка, чи то День Незалежності, чи то святкові ярмарки, чи будь-який інший захід. Я люблю спілкуватися з людьми, тому що саме вони завжди скажуть мені правду, скажуть, де саме недопрацьовують наші служби та підрозділи. На мою думку, саме так мають співпрацювати громада та міська влада. Мер — це не небожитель, це — людина, яку обрали городяни, щоб допомагала вирішувати проблеми міста. А ще кажуть, що люди мене люблять, тому що я співаю (усміхається)... Все місто вже давно знає, що коли мер Чайка бере участь у якомусь масовому заході, то завжди будемо співати «Белые крылья»... На благодійному концерті я вперше заспівав гімн місту корабелів — пісню «Корабелы»... Тож тепер будемо співати ще одну пісню...
— Дуже важко нести на собі всі проблеми такого немаленького міста, як Миколаїв. Напевно, повинні бути люди, які, так би мовити, завжди прикриють тил. У вас це хто?
— Звісно, це моя родина. Моя мама, моя дружина, мої діти. Мама з самого початку підтримувала всі мої ідеї. Вона завжди казала, що треба йти вперед і не зупинятися. Вона й зараз так мені каже, хоча іноді як мама дуже переживає, коли я на роботі з раннього ранку й до пізнього вечора. Це — моя дружина Людмила. Ми іноді забуваємо, як багато роблять наші дружини, але без них, без їхнього терпіння в нас не було б родин. Всі ми, чоловіки, часто настільки захоплюємося своєю роботою та нашими обов’язками перед громадою, що забуваємо про обов’язки перед нашою родиною. Тому я дуже вдячний і мамі, й дружині, й моїм сину та доньці за те, що вони ніколи не ображаються на те, що я так мало проводжу з ними часу, й завжди мене підтримують.
Продовження теми на стор. «Прес-клуб «Дня»
