Тим часом, за останні десять років в Україні збирали все
менше й менше картоплі. Торiк взагалі стався безпрецедентний неврожай:
порівняно з 98-м у 99-му картоплі було зібрано вдвічі менше. Впоратися
із засухою не змогли: за нинішнього стану сільськогосподарського виробництва
про полив картопляних полів не мріють навіть ненаукові фантасти. Та й чиї
поля поливати — лише 2% торішньої картоплі вирощено промисловим способом,
решта — на приватних городах, куди зрошувальну систему не підведеш. Тобто
ми стали нацією, яка сама себе харчує.
Не обтяжена, як колись, продовольчою проблемою держава,
здається, навіть не очікувала, що настане час, коли відсутність клопоту
про картоплю, породить куди більшу проблему — в державі фактично знищується
якісний насіннєвий картопляний фонд. Адже домашнє картоплярство, ставши
єдиним реальним способом вирощування картоплі, залишається аматорським:
доморощені мічурінці не можуть, хоча б через обмеженість своїх присадибних
ділянок, дотримуватися правильного сівообігу, інших агрономічних правил,
не йдеться і про засівання селекційної картоплі, в землю кидають те, що
залишилося з минулого врожаю. Отже, картопля природним шляхом накопичує
в собі хвороби та хімікати, якими, травлячи з року в рік жуків, дбайливо
з віничка її орошають господарі, й вироджується.
Проте цього року виникла проблема не тільки якості, а й
кількості — через торішній неврожай нині бракує насіннєвого фонду навіть
тим спеціалізованим підприємствам, які продовжують вирощувати картоплю
для переробної промисловості. Мінагрополітики ще наприкінці минулого року,
підрахувавши обсяги закладеної на насіння картоплі, дійшло висновку: навіть
максимально використавши внутрішні резерви, необхідно імпортувати 321 тис.
тонн насіннєвої картоплі.
За три місяці цього року в Україну було імпортовано 2287
тонн картоплі. Навіть якщо припустити, що вся вона насіннєва, це все одно
не покриє того дефіциту, про який Мінагрополітики заявляло після торішнього
неврожаю. Якщо довіряти простим арифметичним підрахункам, то дуже схоже,
що цього року в Україні не досадять картоплі.
Звичайно, якщо посадити достатньо картоплі та ще й різних
промислових сортів, придатних для переробки, то врожаю вистачить не тільки
для домашнього, так би мовити, споживання, а й для завантаження потужностей
переробних підприємств, які, знову ж таки за даними Мінагрополітики, могли
б забезпечити додаткові надходження до бюджету в сумі 14,6 млн. гривень.
Цього року переробна картопляна промисловість фактично простоює — немає
сировини. Так, з п’яти переробних заводів, де виробляють крохмаль, до яких
ми намагалися додзвонитися, чотири не виявляли ознак життя.
Лідія Литвинчук, головний бухгалтер Володар-Волинського
сільськогосподарського кооперативу (колишній крохмальний завод), що на
Житомирщині, каже, що останній раз їхнє підприємство виробляло крохмаль
1996 року. Минулого року через неврожай лінію навіть не запускали, «бо
картоплі майже зовсім не було, того, що вродило, ледь вистачило на харчування».
Цього року кооператив узяв в оренду до 800 га землі, проте засіяти картоплею
зможе 5-7 гектарів. Як пояснила Лідія Литвинчук, головна проблема — нестача
насіннєвої картоплі. Можливо, більші площі вдасться засіяти через кілька
років, а зараз підприємство намагається виживати за рахунок виробництва
інших сільгоспкультур. Отже, вітчизняного крохмалю й цього року може не
вистачити, тому бізнесу тих фірм, що відчули кон’юнктуру ринку й уже 1999
року почали імпортувати крохмаль, нічого не заважатиме й цього року.
Перший заступник голови Іванківської райдержадміністрації
Юрій Мосієнко, згадує, що колись їхній район спеціалізувався на вирощенні
картоплі і відправляв в межах СРСР «на експорт» — в інші республіки. Але
з 95-го року господарства почали стрімко скорочувати площі під картоплю,
зокрема, через те, що населення масово обзавелося городами і попит на картоплю
впав. В минулому році господарства району під картоплю відвели 200 гектарів
землі, а населення вирощувало картоплю на 3,5 тисячах гектар. Ю.Мосієнко
говорить, що господарства Полісся хотіли б відродити промислове виробництво
картоплі, але відчувають проблеми з насіннєвим матеріалом: хтось не потурбувався
восени, хтось не може платити високу ціну за елітне насіння. Тому районна
влада власними силами і каналами збирається завезти з Білорусі 15 тонн
насіннєвої картоплі елітних і суперелітних сортів.
На думку директора Інституту картоплярства В. В. Канонученко,
попри те, що селекційна робота в Україні ведеться на пристойному рівні,
забезпечення насіннєвою картоплею є найбільш вузьким місцем у картоплярстві.
«За три-чотири роки ми можемо виробити достатню кількість насіннєвого матеріалу
для всього населення», — каже він. Але справжня робота щодо вирощення високих
врожаїв почнеться тільки тоді, коли відродиться спеціалізований виробник
картоплі. Це станеться, на думку директора Інституту, не раніше, ніж через
п’ять років. Причому ланцюг, за яким таке відродження може відбутися, такий:
саме переробна промисловість має створювати для себе сировинну базу, бо
якщо у вирощуванні картоплі буде зацікавлене тільки населення, ситуація
залишиться на рівні «сам виростив — сам з’їв», а крохмаль так і будемо
закупляти за кордоном. Створюючи таку базу, переробники, як правило, виступають
кредиторами товаровиробника, який сьогодні не може купити для посадки елітні
сорти картоплі по 3 грн. за кг.
Оскільки все-таки держава наша не ізольована від світового,
так би мовити, економічного співтовариства (даруйте за цю високопарність
у розмові про щоденний національний продукт), то може імпортувати трохи
насіннєвої картоплі? Тим більше, ця ситуація склалася не через незграбну
аграрну політику, а через торішній неврожай — таке «залізне» моральне алібі!
Але за нинішніх розмірів мита завозити насіння картоплі не наважиться навіть
патріот- альтруїст. Роки чотири тому, коли Україна несподівано відчула
милість природи у вигляді доброго врожаю «другого хліба», парламент, з
метою захисту національного виробника, запровадив драконівські розміри
мита. Цей захід, щоправда, припізнився, бо того року бюджетні установи
встигли закупити більш дешеву польську та турецьку картоплю. Проте надалі
розміри мита стали надійним шлагбаумом для ввозу імпортної картоплі. Восени,
щоб ввезти в Україну насіння картоплі елітних сортів, треба заплатити чотири
(!) її світові ціни, тобто мито сягає 400%, плюс витрати на перевезення!
Тому ніхто нічого й не везе. Навіть у неврожайний рік.
Проте виникає запитання: наскільки гнучкою має бути політика
держави в митно-тарифній галузі, особливо якщо це стосується сільського
господарства, яке у своєму нинішньому стані не може протистояти примхам
природи з її постійними неврожаями? Поки що наявні розміри мита сприймаються
як константа, яку неможливо змінити, — ніби ми все ще перебуваємо у врожайному
96-му.
Наскільки ж значними є надходження від мита на картоплю
до державної скарбниці? Аж 127 тис. грн. за минулий рік і 23 тис. грн.
за три місяці цього року. А якби запрацювала переробна промисловість, хай
навіть і на імпортній сировині, то, за підрахунками Міністерства аграрної
політики, наведеними вище, бюджетні надходження, нагадаємо, становили б
14,6 млн. грн.
Одним з прогресивних нововведень Кабінету Віктора Ющенка
вважається створення прозорих схем прийняття рішень, про що писала, зокрема,
й наша газета, і що, дійсно, запобігає кулуарним розв’язанням проблем на
користь тих чи інших бізнесструктур, тобто обмежує лобізм. Принциповим
досягненням в цьому вважається розпорядження Кабміну від 30 грудня 1999
року, згідно з яким, щоб не зменшувати надходження до бюджету, не розглядаються
ніякі звернення про пільги, зокрема й щодо митного оформлення товарів.
І коли на початку цього року деякі депутати ініціювали розгляд питання
про тимчасовий митний коридор для ввезення імпортної картоплі (у вигляді
тимчасового встановлення нульової ставки ввізного мита на картоплю), уряд
відгородився від проблеми саме цим «антилобістським» розпорядженням.
Проте чи немає тут підміни понять? Парадокс ситуації з
картоплею полягає в тому, що йдеться не про пільги (бо не визначається
ексклюзивний постачальник із закупівлі картоплі та не створюються ніякі
привілейовані умови для бізнесу), а про відсутність гнучкості у митно-тарифній
політиці. Чому ж та ж Росія, не менш картопляна країна, встановлює нульову
ставку мита на ввіз картоплі, а ми, незважаючи на обмеженість внутрішніх
ресурсів, ревно нібито оберігаємо товаровиробника і в результаті отримуємо
непрацюючі переробні заводи?
До речі, питання можна поставити й інакше: якщо уряд не
вважає за доцільне розв’язувати проблему через митно-тарифні регулятори,
то чому б не запропонувати інші шляхи? Це ж не надто вже й прихована проблема
— варто лише зателефонувати в господарства або переглянути звернення областей
до Мінагрополітики з проханням закупити насіннєву картоплю. Бо якщо прогнози
фахівців справдяться, й восени цього року раптом виявиться, що картоплі
таки посадили недостатньо і врожай теж не так щоб дуже, картоплю таки доведеться
імпортувати — але вже не для посадки, а для споживання. Дивний буде захист.
І дивні перспективи для переробної промисловості.
А може проскочимо: не досадимо, але щось та зберемо, за
умови, що посприяє погода? І аграрна політика в країні, де від потужного
колись АПК залишилися хіба що найкращі у світі чорноземи, й надалі будуватиметься
за незмінним принципом чекання милості від природи?
