Протягом останніх семи років нам із вами довелося стати свідками народження та дорослішання українського фестивального руху — явища, що перебуває на стику автентичної та модерної музики, народної культури та сучасного мистецтва, літературних традицій та новаторства. Чи зіп’явся вже цей рух на ноги? Тут думки навколофестивальних експертів розходяться. Але очевидними є два аспекти: по-перше, український фестивальний рух набув відносної масовості (фести як маячки засвідчили існування продуктивних форм культурного життя в багатьох регіонах України, включно зі східними та південними), по-друге, переважна більшість фестивалів позбавлена яскраво вираженого політичного підтексту (як то було з «класикою жанру» — «Червоною рутою-89»), але має чітку українською орієнтацію, дотримується курсу на збереження та культивування свого, що, втім, не заважає організаторам озиратися довкола та помічати цікаві світові «артефакти». Повною мірою це стосується й семирічної «Країни Мрій»,яка стараннями Олега Скрипки з’явилася на культурній мапі України 2004 року.
І вже своєю назвою — не селище і не місто, а країна! — відразу заявила про свої глобальні амбіції та намір навернути до віри в Своє все українське суспільство. І нехай це заслуга не лише цього фестивалю, але головне, що «Країна Мрій» у широкому розумінні цього словосполучення, розростається й здобуває нових «громадян». «Підтримка своїх і свого. Це — головне. На цьому базується будь-яка гуманітарна політика будь-якої держави», — сказав Олег Скрипка в нещодавньому інтерв’ю «Дню». До речі, заварити такий «куліш» як «Країна Мрій» (не кажучи вже про решту ініціатив Скрипки) — справа далеко не проста, але Олегові треба віддати належне вже в тому, що він не бронзовіє, а з року в рік на правах звичайного «громадянина» «Країни Мрій» прогулюється між ярмарковими ятками.
Закінчення на стор. «РЕПОРТАЖ «Дня»»
