За день він мав від'їжджати в Куала-Лумпур. Це бозна-де. Неподалік від екватора. Він знав із досвіду минулої поїздки, що тужити почне вже в літаку. За сином, дружиною, домівкою.
Тож особливої цікавості до цієї далекої, невідомої країни, куди потрібно діставатися через Бангкок, не відчував. На дідька йому цей Куала-Лумпур. Одному, без сина, дружини, оселі. Але їхати треба. Бо в Києві немає роботи, а ночами часто сниться один сон, нібито він, Володимир Іллющенко, копирсається в сміттєвому баку, знаходить там мокру хлібну шкоринку й несе її додому, нагодувати сина. Щоб не верзлася така гидота і щоб не справдилося - треба їхати. Працювати в якихось малайзійців чи індонезійців і заробити трішки грошей, аби годувати родину й жити в Україні. У цій країні, якій він, Іллющенко, схоже не потрібен.
Ми сиділи перед від'їздом у його квартирі. На стіні - портрет Шевченка, поруч фотографія хлопчика, який видерся на стіг сіна. Це і є син Володимира - Івасик. Єдина, довгоочікувана й пізня дитина. "Я вже, либонь, пожив на світі, а як житиме він?" - каже Іллющенко й дивиться мені у вічі. Я ховаю погляд і дивлюся на його руки. Дужі руки, які вміють працювати й не хочуть копирсатись у смітнику.
Він народився в селі, у Чернігівській губернії. І з дитинства мріяв про море, хоча до моря було дуже далеко. Були безмежні лани й величезні соняшники, які на все життя стануть для нього ознакою України і які майже через п'ятдесят років засяють паркетом в українському посольстві в Канаді. Засяють, спалахнуть завдяки його рукам і серцю. Але до цього було ще дуже далеко.
