На Берлінському кінофестивалі Америка вкотре змагалася
з рештою кіносвіту
Уп’ятдесяте відгуляв, одшумів Берлінський міжнародний
кінофестиваль. Відсвяткувавши при цьому новосілля у новенькому Берліналі
Паласті, що в самому центрі німецької столиці. Власне, ми стали свідками
народження нової культурної галактики у межах окремо взятого міста. Тут
торжествують архітектурні ідеї модерного глузду — витягнутість угору, скляна
прозорість пірамід вже ХХI століття... Такі собі акваріуми, а в них плавають,
снують туди- сюди люди. Особливо вражає ще недобудований Sony Centre —
під величезним куполом розміщено мультиплекс Cinestar (загнаний під землю
багатозальний кінотеатр дуже зручний для глядачів, у ньому є все, що сприяє
повноцінному культурному відпочинку), величезна будівля, в якій розмістять
новий Кіномузей (поки що нам продемонстрували тільки його фрагмент) і кінематека,
тобто Національний кіноархів, сюди ж таки перемістять відомий кінотеатр
«Арсенал»...
Словом, тут вам представлено мовби частинку прийдешньої
цивілізації, і ядром її є кіно, екранне мистецтво. Приголомшливе заповнення
залів (вільних місць практично ніде я не бачив) — найкраща відповідь глядачів
на запитання, чи є потреба у цьому. Кінотеатральний показ, особливо із
застосуванням нової проекційної техніки, дозволяє відкрити не знані раніше
засоби впливу на людину. Модерний архітектурний ландшафт щонайкраще поєднано
з модерною ж кінотехнологією.
Найпереконливіше це, само собою, виходить в американців.
Так сталося, що я подивився польський фільм «Борг» режисера Кшиштофа Краузе
(він переміг на останньому національному кінофестивалі Польщі), а слідом
за ним — картину американця Олівера Стоуна, назву якої перекласти досить
складно («Any Given Sunday», щось на зразок «Кожна неділя»). Обидві роботи
про війну. Краузе розповідає про те, як рекетири буквально нищать кількох
славних хлопців, вимагаючи від них грошей. Спочатку це цікаво, та чим далі,
тим монотонніше і занудніше. Враження таке, що режисер отримує задоволення
від живописання епізодів катування, тортур... До того ж оператор Бартек
Прокопович зловживає ручною камерою: виходить метушня, відчуття якоїсь
навіть непрофесійності. Фінал, звичайно, зроблено за відомою жанровою схемою:
пружина розпрямляється, мучителів відправляють у кращий світ. Убивають
їх з особливою жорстокістю — аби поліція запідозрила «російський слід».
Останнього, до речі, я не допетрав: причому тут росіяни?
Литовський колега пояснив мені. Річ у тому, що «російське вбивство» відрізняється
від польського своєю жорстокістю: відрізають голову, шматують інші тілесні
складники та інше. Однак совість мучить убивцю, і він зізнається про скоєне.
Заключні титри повідомляють, що прототипи героїв фільму одержали по 25
років в’язниці. І це за явних пом’якшувальних обставинах, за признання
провини? Проте такі норми католицької моралі: людське життя священне.
На фільм Стоуна я прийшов із твердим наміром втекти з цієї
тригодинної футбольної саги на японську картину. І досидів до кінця. Це
видовище вражає! Американський футбол представлено як військові дії — несамовиті
зіткнення чоловічих тілес і характерів, безжальні поєдинки, де запросто
ламають щелепи, руки і ноги... Власне, це те саме, що гладіаторські бої
— ніщо не змінилося з часів Давнього Риму, людська природа насамперед.
То ж щодо цього Стоун не має жодних ілюзій: увесь арсенал сучасної кінематографічної
техніки кинуто на відтворення цієї дикої, тваринної, лютої енергії. Ось
де працює стереозвук — брязкіт і завивання, шалені крики... Матчі знято
переважно на середніх, великих і навіть дуже великих планах, тому відчуття
жаху від всесвітнього побоїща ще сильніше. І воднораз — якась епічність:
такий собі Гомер, тільки в сучасному аранжуванні. Так поєднано прадавні
коди і всілякі модернові кіноштучки.
Аль Пачіно виконує роль тренера і грає добре. За межами
футбольного поля теж вирують пристрасті. Воно й зрозуміло: крутяться великі
«бабки», відповідно — тиск на людей зростає у багато разів. Скажений крик,
скажена енергія. Тут живуть пристрастями, і сидячи в кінозалі, я не без
смутку думав про те, як сильно Європа програє в енергетиці. Той самий польський
«Борг» виглядає анемічно, я вже не кажу про архаїчність кіномови: поряд
зі Стоуном картина Краузе, мов кінь, що біжить наввипередки з електровозом.
На мій погляд, європейське кіно знову програло американському
у видовищності, в умінні поєднати ось цю видовищність із філософським осмисленням
сучасного життя. Американці у більшості випадків прагнуть саме до такого
синтезу. Подекуди сумнівного — як у «Пляжі» Дені Боула, де ідол молодіжної
аудиторії Леонардо ді Капріо грає людину, яка спробувала втекти від цивілізації
у деякий рай, на острів у Таїланді. Там люди живуть, як блаженні — таким,
напевно, вбачали давні утопісти комуністичне завтра. Не виходить і тут:
утопія топить своїх героїв у хвилях ненависті і прозаїчних наркосправ.
Колективістську утопію подано тут в упаковці жанру, придатного для тих
берлінських дівчат, які нестямно вили в очікуванні ді Капріо: від цього
не зовсім легко перетравити суміш мови високих узагальнень і маскультівського
лексикону.
Краще вийшло у 29-річного Томаса Андерсона в «Магнолії»,
що врешті-решт отримала головного «Золотого ведмедя». Декілька оповідних
сюжетів тут жваво і майстерно поєднуються і розбігаються навсібіч: людські
життя, зіткнені, немов більярдні кулі, виявляються по-чаклунському переплетеними.
Фільм чимось нагадує нові берлінські споруди — своєю прозорістю. Всесвітнє
село, де все на виду, все під контролем, який також виявляється обманкою:
у людині раптово вибухає та-аке!
У ще одній американській картині «Талановитий містер Ріплі»
Ентоні Мінгели Метт Деймон грає вбивцю, який привласнює чуже ім’я і майно.
Деймон грає неперевершено — існування людини в кількох ролях, різке переведення
внутрішніх стрілок з одного шляху на інший... Немає внутрішніх гальм, будь-
які трансформації стають можливими і досяжними — акторський апарат у людей
напрацьовано прекрасний.
Дензіл Вашингтон (він отримав приз за найкращу чоловічу
роль) в «Урагані» Нормана Джуїсона грає людину, яка стала жертвою буденної
підлості. Знаменитий боксер потрапляє до в’язниці, звідки подає сигнал
«SОS»: пише і видає книгу про своє життя. Сигнал почуто, кілька людей роблять
усе, щоб визволити людину з темниці. І це їм вдається... Дещо сентиментальна
історія, яку Вашингтон скрашує образом героя-стоїка, такого собі американського
Павки Корчагіна. Стояти треба на своєму, стояти до кінця, не втрачаючи
свого обличчя, своєї гідності.
А все-таки найкращою, як на мене, картиною фестивалю була
«Дорога додому» (раніше я давав неточний переклад, прошу пробачення у читачів!)
китайця Чжена Імоу (він отримав другий за значенням приз Берлінале). Така
вже, здавалось би, архаїка — далі нікуди. Оповідний матеріал, добре знайомий
нам, скажімо, із творів Чингіза Айтматова. Герой фільму приїжджає у село
на батьків похорон. І розповідає нам історію кохання своїх батьків. Наприкінці
50-х у китайському селі, загубленому в гористій місцевості, з’являється
молодий вчитель. 16-річна дівчина закохується в нього, як кажуть, по самі
вуха. Зворушлива, напрочуд ніжна історія самовідданого почуття, яке забарвлює
весь світ. Саме так — сучасну частину знято на чорно-білій плівці, ретроспективну
— на кольоровій. Оператор Хоу Йонг чудово «озвучує» почуття героїні своєю
камерою — природа то торжествує, то плаче, а часом і просто співчуває дівчині,
що переживає драму... Вони одружаться, вони проживуть ціле життя, яке саме
тепер закінчується... Аж ні — син підхоплює естафету, і ми бачимо, як він
читає учням з тієї самої саморобної книжечки, з якої починав колись батько.
Так просто і так чарівно. І ця простота з ледь відчутним присмаком старомодності
анітрохи не програвала суперсучасним американським «кінолайнерам»... (Продовження
буде)
