Подивимося на сесію очима пересічного виборця: що Криму дали два додаткових дні сперечання депутатів у залі засідань?
Навіть якщо допустити, що сесія взагалі відбулася, то доведеться відкинути існуючі сумніви в легітимному скликанні сесії, не звертати уваги на те, що необхідні для відкриття сесії 52 голоси з'явилися на табло з появою в залі народних депутатів України Анатолія Франчука та Анатолія Дроботова, які в різний час були главами кримського уряду. А решта часу сесії кількість депутатів у залі явно не дотягувала до 50, хоча табло показувало іноді 63 голоси! Треба закрити очі й на те, що група «Центр», не будучи зареєстрованою (досі невідомо скільки депутатів входять до неї), називалася фракцією й виступала нарівні з фракціями. Звісно, звіт уряду в Криму потрібен і міг бути корисним заходом у парламенті, якби він був нормально й спокійно організований, але завдяки цим привнесеним обставинам він перетворився на фарс, що зовсім не зняв колишнього протистояння.
Якщо сесія й мала «велике значення», то тільки в тому, що показала наскільки глибокі розбіжності й наскільки різні підходи в оцінках мають парламент і уряд Криму. Вона показала, що дійсно ці протиріччя полягають не стільки в особистих, між Грачем і Куніциним, підходах, скільки у відмінності світоглядів і методів роботи декількох груп депутатів. І Леонід Грач, як це не неприємно усвідомлювати йому самому, є лідером тільки однієї з них, комуністичної фракції, що не становить більшості. Й коли б не втручання Президента, який заявив про незгоду з відставкою Куніцина, а також перед початком сесії поговорив і з Грачем, і з Куніциним, закликавши їх закінчити справу миром, то конфлікт міг би набути найпотворніших форм.
Запрошений на трибуну Сергій Куніцин сказав, що отримав документи позачергової сесії тільки в п'ятницю (причому в проекті постанови вже було визначено вердикт — визнати роботу незадовільною й відправити уряд у відставку) й до ранку понеділка уряд, який є також колегіальним органом, не зміг розглянути й затвердити звіт, а тому й нікому не доручив виступити з ним. Він просив перенести сесію ще на один день, щоб уряд міг оформити звіт необхідним чином. Але депутати почали розглядати звіт уряду… без самого звіту.
Зі співдоповіддю виступив депутат Анатолій Коцеруба. Співдоповідь складалася виключно з критичних зауважень. Куніцина звинуватили в усьому: у відключенні електроенергії, в недостачі газу, в неплатежах, у відсутності резервного палива, в розвалі сільського господарства, в зростанні цін на хліб, у тому, що піднялися з кризи лише окремі підприємства, а не всі, й навіть — у інфляції гривні. Немає сумніву, в чомусь кримський уряд недопрацьовує, десь винен і сам Куніцин, і критика на сесії могла б піти йому й Криму тільки на користь, якби була висловлена вдумливо, коректно, якби уряд звинувачували не в усьому відразу, а тільки в тому, в чому він дійсно винен. Директор автозаводу Анатолій Лазарєв, приміром, звинуватив главу уряду в тому, що він мало уваги звертає на його виробництво, хоча всі знають, що автозавод увагою влади не обійдений і на заводі був навіть Президент країни. Депутат захопився аналогіями й понадміру «випрямивши» ситуацію сказав, що на його думку, «на одному заводі не може бути двох директорів», так мабуть, і «директором Криму» може бути тільки одна людина. Голова депутатської комісії з АПК і колишній віце-прем'єр із сільського господарства Федір Снєгірьов звинуватив Куніцина в розвалі сільського господарства, хоча, можливо, йому слід би поділити відповідальність навпіл із урядом. Депутат Олександр Поморцев поставив у провину уряду те, що ціна картоплі в країні досягла ціни бананів.
Природно, що в такій ситуації голос самого Сергія Куніцина про те, що зростання промислового виробництва в 18,4 відсотки не фікція, що вдосконалення податкової та бюджетної роботи, створення резерву зерна в 24 тисячі тонн, створення вільних економічних зон і регіонів пріоритетного інвестування в курортних місцевостях і на транспорті — результат роботи уряду, почуто не було.
Суть того, що відбувалося, висловив депутат Анатолій Коцеруба: «Я був проти відставки уряду Анатолія Франчука 1998 року й інших позицій у мене немає», — сказав він залу, в якому сидів Анатолій Франчук.
Однак коли почали голосувати, то рішення про відставку уряду не прийняли навіть за основу. Далі почалася плутанина — жодне рішення не приймалося. Пропонують закрити сесію — не проходить. Пропонують продовжити сесію — не проходить. Пропонують взяти звіт усього лише до уваги — не проходить. За цього депутат Микола Агеєв звертає увагу голови на те, що депутати голосують кількома картками — Леонід Грач не звертає на це уваги, а цифра на табло вже виросла до 61 і 63 голосів. Пропонують повернути постанову на доопрацювання й повернутися до неї на черговій сесії — не проходить… Після кожного голосування Леонід Грач розгублено запитує в залу: що далі? Знову вносять якусь пропозицію, знову голосують — знову не проходить…
Вранці у вівторок голосування знову починається з найрадикальнішої пропозиції Анатолія Коцеруби, котра набирає лише 48 голосів, наступна — компромісна — пропозиція: визнати роботу уряду незадовільною й питання про усунення зазначених недоліків заслухати в березні — набирає на табло 52 голоси, хоча депутат Анатолій Бурдюгов звертає увагу на те, що в залі 45 депутатів. На цьому сесію було визнано закінченою…
У результаті Президент України Леонід Кучма виглядає ніби миротворцем, Леонід Грач ніби переможцем, Сергій Куніцин ніби «побитим хлопчиком», Анатолій Франчук ніби отримавши сатисфакцію за свою відставку два роки тому, депутати — ніби дійовими особами всієї… Важко сказати — чи то трагедії, чи то комедії?
Цілком очевидно, що таким чином кримський конфлікт влади не вичерпано й не вирішено, його тільки притушено до, можливо, березня — якщо позиції депутатів не загостряться вже на лютневій сесії. Можливо, до квітня — якщо в лютому й березні Президент ще раз попросить обидві конфліктуючі сторони знову закінчити миром. Однак злагода гілок влади в автономії, очевидно, не може бути заснована на проханнях Президента, вона повинна мати більш міцний фундамент. Тому, з точки зору пересічного виборця, ситуація, коли депутати не можуть ухвалити ні рішення про закриття сесії, ні рішення про продовження її роботи, а тим більше, коли сесія закінчується тим, що депутати сперечаються — чи прийняте взагалі яке-небудь рішення — така робота парламенту втрачає взагалі будь- який сенс.
