Учора востаннє пролунав шкільний дзвоник і для дев’яти
випускників освітньої корпорації «Гранд» — першого випуску цього
найвідомішого в Україні приватного навчального закладу. На думку їхніх
педагогів, ці молоді люди мислять адекватно ситуації, котра змінюється,
а набуті ними знання гарантують, що в майбутньому вони зможуть змінити
наше суспільство. «Гранд» — один із тих навчальних закладів, які прийнято
називати елітарними. Фахівці віддають перевагу більш коректному формулюванню:
«школи нового типу», відносячи до таких приватні і державні школи з додатковими
платними освітніми послугами. Усього в Україні 21,5 тисячi загальноосвітніх
середніх шкіл, кількість елітарних навчальних закладів — гімназій, ліцеїв
і колегіумів — доходить до 300. За даними Державного управління середньої
і дошкільної освіти, на кожну область у середньому припадає 10-12 такого
типу закладів, уже з’являються сільські гімназії. І їхня кількість зростає
з кожним роком, як, проте, зростає і кількість бажаючих віддати своїх дітей
вчитися саме до них.
Прийнято вважати, що всі «елітарні» навчальні заклади,
від дитсадків до аспірантур, укупі зі спеціалізованими, але не підміняючи
цих «профі», і готують «еліту» будь-якого суспільства, котра працює на
його розвиток найбільш інтенсивно. А ті діти, які у найближчий місяць складуть
іспити до «елітних» шкіл, через 20–30 років визначатимуть «обличчя» країни.
Тому так важливо зараз, виходячи з досвіду перших випусків «шкіл нового
типу», усвідомити як переваги, так і проблеми приватних навчальних закладів.
До переваг прийнято відносити головне: по-перше, якщо йдеться про платну
приватну школу, то саме усвідомлення учнем батьківських інвестицій у його
освіту ніби має спонукати його до відповідальності за результати. По-друге,
поліпшена матеріальна база таких шкіл (завдяки благодійницьким чи контрактним
внескам батьків) розширює, зрозуміло, можливості різноманітності навчального
процесу, використання найновіших технологій. І, нарешті, по-третє, у так
званих «елітарних» школах уже не партійні, відомчі чи державні інтереси
диктують як, чому і кому вчити дітей. Більше того — навіть не рівень ерудованості
і талановитості педагогів, а тільки широта бажань і обсяг гаманця батьків
впливають на умови навчання їхніх дітей. Оскільки батьків насамперед хвилює,
(переважно, як показують опитування, за це й викладають вони чималі суми)
— чи буде приділено досить уваги і турботи дитині, чи будуть завдяки цьому
проявлятися і розвиватися її потенційні таланти, як складеться колектив
і стосунки в ньому, наскільки добре дитина засвоюватиме знання. Власне
кажучи, з переваг елітарних шкіл плавно витікають і їхні проблеми — принаймні,
три головні, які, судячи з діалогів з багатьма вчителями й учнями, вже
ними сформульовано.
Перша проблема. Як і в будь-якій іншій, в «елітарній»
школі можуть з’явитися і протягом кількох років успішно розвиватися експериментальні
програми, але тільки у вигляді доповнення до уніфікованого і затвердженого
Міністерством освіти набору обов’язкових програм. За останні роки так і
не з’явилося жодної школи абсолютно нового зразка, яка запропонувала б
альтернативні методи освіти хоча б для початкової школи, і проглядається
тенденція до скорочення взагалі «альтернативності» як такої. Хочуть швидше
«нового стандарту», на який можна спертися, щоб думати, кого і для чого
суспільство навчає.
Друга. «Елітарні» школи повинні готувати дітей до
взаємодії в мікрогрупах, у замкнених колективах, «тусовках», всередині
яких підтримуються комфортні умови біологічного існування, орієнтація на
модний спосіб життя, але з філософією нескінченної конкуренції. «Елітарна»
школа тим і має відрізнятися від спеціалізованої, щоб не давати поглиблених
знань в одній галузі, а формувати передусім особливий, найбільш конкурентоздатний,
оптимальний і гнучкий тип ставлення до життя й суспільної взаємодії. Чи
завжди готовi до цього нашi «елiтарнi»?
Третя. Вкладаючи чималі гроші у «високий старт»,
батьки не тільки сподіваються, але й розраховують, що внаслідок «забігу»
буде зроблено ривок і «результативний фініш» хоча б у вигляді зв’язків,
можливостей влаштуватися на добре оплачувану роботу, підтримки певного
рівня життя тощо. А психологи б’ють на сполох про «проблему показників»:
бажання батьків не завжди збiгаються з можливостями дитини, що веде до
збільшення кількості підліткових неврозів, юнацького суїциду чи бунту.
І умови «елітарної» школи, яка так чи інакше вимагає високих результатів,
тут виявляються не менш, а більш жорстокими. Тож проблема оптимального
співвідношення бажаного і можливого, навантажень і віддачі також існує.
Тож наскільки підготовлені випускники «елітарних» шкіл
до життя? Що про це думають вони самі, їхні вчителі, експерти?
Артур МХІТАРЯН, випускник ліцею «Гранд»: роблять
усе, щоб ми вчилися, складали успішно іспити. Наприклад, я хочу вступити
до американського вузу, хоча й розумію, що там мені доведеться набагато
важче, ніж в Україні.
Михайло КОХАНОВСЬКИЙ:
— Після навчання у «Гранді» ми не боїмося конкуренції,
тому що знання, які ми тут отримали і засвоїли, дають нам упевненість —
ми зможемо і вступити до вузів, і успішно там вчитися. Здача тестів на
міжнародні сертифікати вже показала, що це не так складно. Наскільки мені
відомо, у нашому класі з дев’яти випускників майже всі мають намір вступати
до українських вузів. В Україні ще існує багато вільних «ніш», де можна
успішно розвивати свій бізнес.
Володимир СПІВАКОВСЬКИЙ, президент освітньої корпорації
«Гранд»:
— Зараз не тільки в Україні, але й в усьому світі продовжують
діяти методики старої, нехай добротної, але вже морально застарілої школи,
сформованої на початку — в середині століття. Сьогодні потрібна зовсім
інша технологія навчання, співмірна з часом, у якому ми живемо. Розроблена
мною система будується на особливому середовищі існування, в якому людина
вчиться жити. Це одна з помилок, що школа готує людину до життя. У мене
виникає запитання: а що, у 12 років — це не життя? Дитина в свої 12 років
повинна проживати повністю весь обсяг багатомірного життя. Ми створили
в «Гранді» середовище, в якому вони ростуть, а не навчаються. Людина повинна
бути не тільки розумною і багатою, але й умілою.
Ми не маємо проблеми навантажень. Це все неправильне розуміння.
Будь-хто може працювати по 12 годин — якщо йому цікаво. Це проблема іншого
плану. Діти в школі втомлюються насамперед від того, що в приміщенні постійно
стоїть шум — так звана шумова втома (120 децибел). У звичайній школі учень
відчуває 10-12 мікростресів щодня. Третя причина — просто уроки нецікаві.
Питання втоми — це всього лише питання «технології» вирощування дитини.
Борис ТЕРЕЩУК, заступник директора науково- методичного
центру середньої освіти Міністерства освіти і науки України:
— Як таких західних методик, котрі повністю охоплювали
б навчальний процес, у нас немає, це поодинокі випадки. Є різні методики,
наприклад, викладання іноземних мов, які дозволяють за той же термін отримати
більший обсяг знань за наявності відповідних кадрів, які володіють цією
методикою, та відповідної матеріальної бази (комп’ютерної техніки, лінгафонних
кабінетiв). Якщо до нашого центру звертаються з тим чи іншим експериментом,
то ми насамперед глибоко вивчаємо його суть разом із фахівцями з Академії
педагогічних наук, обговорюємо на вченій раді і вже після цього даємо дозвіл
на проведення експерименту. Коли школа відкривається, вона обов’язково
проходить ліцензування незалежно від того, чи вона державна, чи приватна.
Яскравим показником ефективності роботи шкіл стають результати
щорічних усеукраїнських олімпіад для школярів, де більшість переможців
— це саме вихованці ліцеїв та гімназій. На мою думку, школи нового типу
виховують в учнів волю до перемоги, впевненість у собі, у своїх знаннях.
Лілія ДОНСЬКА, директор Київської гімназії № 30 «Економічна
надія»:
— Еліта нації виростає не в тих школах, де батьки можуть
заплатити, а там, де діти мають можливість до саморозвитку. Тому я вважаю
нашу школу елітарною. У нас для першокласників не конкурсний відбір, а
власне добір до тих дітей, які мешкають у нашому мікрорайоні. Співбесіда-тестування
проходить за присутності батьків. Нас більше цікавить, чи здатна дитина
на розвиток, аніж знання, які в неї заклали. У першу чергу, ми намагаємося
в наших дітях розвивати індивідуальність. Не лякатися її, а прагнути її
реалізувати. І по-друге, хочемо всім учням дати сучасне економічне мислення,
навіть не знання, а мислення, щоб вони могли оцінювати суспільну ситуацію
з позицій економічних знань.
Вероніка НІДЗІЄВА, директор Київського ліцею міжнародних
відносин № 51:
— Наш ліцей престижний уже тому, що в нас престижно вчитися
на «відмінно». У навчальному процесі надаємо перевагу вітчизняним методикам
викладання предметів, у той же час, викладаючи іноземну мову, ми використовуємо
західний досвід. У своїх вихованцях ми культивуємо власну думку і вміння
доводити її не тільки на емоційному рівні, але й на рівні своїх знань,
свого інтелекту.
Наталя КРАВЧЕНКО, директор Науково-методичного центру
розвитку критичного та образного мислення «Інтелект»:
— Так, звичайно, дітей у так званих елітарних навчальних
закладах перевантажують. Із чим це пов’язано? По- перше, не враховуються
вікові та психологічні особливості дітей. По-друге я сама працювала дев’ять
років учителем у школі і розумію, що вчителю легше викласти на уроці мінімум,
а решту залишити для домашнього опрацювання. Тобто заняття плануються таким
чином, що дитина практично не відпочиває. Більше того — що, на мою думку,
абсолютно неприпустимо, — за умови шестиденки школярам ще й дають великий
обсяг домашнього завдання на неділю. До того ж, заклади інноваційного типу
— це не школи мікрорайону. Дітям далеко доводиться до них добиратися. А
вчителі, коли планують навантаження дітей, не враховують, скільки часу
витрачають діти на дорогу. Який вихід? Ми у своєму центрі даємо вчителю
такі педагогічні технології, які дозволяють у ході уроку максимально використовувати
час для того, щоб навантажити дитину на уроцi і дати тоді менше навантаження
на домашнє завдання.
Алла СЕЛЕЦЬКА, менеджер освітніх програм Міжнародного
фонду «Відродження» «Розвиток шкільної освіти»:
— Поява «елітарних» шкіл нового напряму саме в Києві мовби
«накладається» на існування «елітарних» шкіл ще старого, радянського зразка.
Вони й тоді готували «людей певного кола», своєрідну тусовку, горизонтальні
зв’язки якої надають певні вигоди в подальшому навчанні, роботі тощо. Так
чи інакше, нашому суспільству доведеться змиритися зі збільшенням кількості
подібних шкіл, з розмаїттям форм їхнього фінансового підпорядкування міським,
районним структурам. Так само, як і самим елітарним школам — зі співіснуванням
у такій школі обов’язкового мінімуму, того ж «держстандарту» рівня знань,
нижче за який не можна опускатися з огляду на жорсткий державний контроль
і новаторські програми, проекти.
На сьогодні перспективною і важливою мені здається поява
в таких «елітарних» школах масштабних проектів. Наприклад, коли випускник
такої школи, складаючи певну кількість міжнародних тестів, отримує разом
з нашим вітчизняним атестатом про середню освіту ще й міжнародний сертифікат,
що дозволяє йому без іспитів вступати до вищих навчальних закладів Європи.
МФВ підтримує вельми витратні проекти подібного роду, сприяючи,
таким чином, поступовому вирівнюванню освіти на різних її етапах, «вбудовуванню»
середньої школи в міжнародну ринкову модель. Таким чином, ми створюємо
можливість для якоїсь частини наших найкращих випускників уже сьогодні
вільно вибрати необхідні освітні послуги. Це і буде та «еліта», яка зможе
«витягнути» вже найближчим часом наше суспільство.
— Я прийшов до цього ліцею зовсім нещодавно, до того вчився
у різних школах, навіть у різних країнах. «Гранд» відрізняється тим, що
тут дисципліна набагато вища, і батьки спокійні — їхні діти майже цілий
день навчаються під наглядом і надійною охороною. Тут дуже комфортно, приємно
проводити час, чудово годують, немає проблем у спілкуванні з учителями.
«Гранд» нам дав знання мов, тут ми навчилися користуватися комп’ютером,
Інтернетом.
Важливо, що тут навчаються діти батьків з вищих прошарків
суспільства, і тому ми тут налагоджуємо зв’язки, створюємо «коло спілкування»,
завдяки якому зможемо далі працювати успішно після навчання у вузах. Але
робити все далі доведеться нам самим, там, у вузах, у дорослому житті,
про нас ніхто вже так не турбуватиметься. Ірина ХАРЧЕНКО:
— Умови, створені в «Гранді», — абсолютно тепличні. Ми
живемо тут замкнено, закрито. У цьому є свої «плюси», але, провчившись
тут десять років, виходиш у життя абсолютно незахищеним, оскільки немає
досвіду зіткнення з серйозними проблемами. Це стосується і спілкування
з учителями: вони
КОМЕНТАР
Батьки — третя сторона в процесі навчання. Саме вони визначають,
де навчатиметься їхня дитина, оплачують її навчання і певною мірою несуть
відповідальність перед власною дитиною за свій вибір. Про те, що думають
нинішні батьки про сучасну середню школу, «День» запитав відомих діячів.
— Що ви очікуєте від сучасної школи? Школа ваших дітей
і школа вашого дитинства — на чию користь порівняння?
Таїсія ПОВАЛІЙ, народна артистка України, Ігор ЛІХУТА,
продюсер:
— Ми вважаємо, що сьогоднiшня освіта має дуже хороші корені
— вона виходить з традицій освіти радянських часів. Недарма і сьогодні
наші спеціалісти в деяких галузях вважаються у світі найкращими. Подобається,
що нинішня школа виховує пiдростаюче поколiння в такому дусі, що воно з
дитинства привчається розраховувати тільки на себе. Раніше громадяни гарантовано
мали зарплату, незалежно від того, як — добре чи погано — вони працюють.
А тепер уже діти знають, що від того, якими знаннями ти будеш володіти,
наскільки ти будеш добре працювати, буде залежати й твій бізнес. Це і є
мотивом у тому, щоб краще вчитися. Нам, дорослим, може здаватися, що нинішні
школярі перевантажені. Але не забуваймо, що сучасний підліток звик існувати
в насиченому інформаційному просторі — він змалечку на «ти» з комп’ютером,
дивиться канали супутникового телебачення. Його мозок звик, як губка, втягувати
інформацію звідусіль. Може, те, що нам здається перенавантаженням, для
них є нормою. І тому ідеально, якщо школа вміє це використовувати на користь
самій дитині.
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ, член Національної ради з питань телебачення
і радіомовлення:
— Мені здається, найголовніше в середній освіті, щоб серед
викладачів були особистості, які б уміли шукати індивідуальний підхід до
кожної дитини і відчувати дітей. Це одна з найбільших проблем школи. Раніше
професія вчителя вважалася престижною для інтелігентної людини, і в школі
були вчителі, які дійсно реалізовувалися у вихованні дітей. Зараз дуже
багато талановитих людей змушені просто йти зі школи, тому що вони можуть
знайти достойну зарплату лише в іншому місці.
Зараз є свої плюси таі мінуси. Сьогоднi набагато складніша
програма. Я не знаю, добре це чи погано. Я просто знаю: те, що вивчає мій
син у першому класі, не можна порівняти з тим, що я вчив у першому класі.
Це — перше. По- друге, раніше вчилися заради оцінки, зараз вчаться заради
знань. Мені здається, що багато хто з дітей і батьків почали це усвідомлювати.
Це такі позитивні моменти. А негативні моменти — це те, що процес навчання
у нас дещо хаотичний. Зараз дуже багато індивідуальних програм, комерційних
закладів, і, можливо, методологічно те, що вчитель має більше свободи,
— воно й краще, але є велика небезпека, що діти будуть знати менше, ніж
вони могли б знати.
