Щойно мені показали прецікаву ялинкову прикрасу. Зроблена на київській фабриці, котра на тих прикрасах спеціалізується. Стандартна пластикова кулька з тих, що вішають на кінці соснових гілок. Незвичайне тільки забарвлення. Не золоте, не червоне, не синє. Якимись плямками. Плямки непоказні: зелені, сірі, чорні. Утворюють до болю знайомий візерунок. Ним зазвичай розфарбована уніформа всіляких спецназів, спецвійськ та спецзагонів. Хакі.
Фабрика успішна. Працює переважно на експорт — у вітчизняних крамницях її вироби знайти не завжди можна. Оті кульки- хакі в неї замовляють з Росії. Величезними партіями. Попит шалений.
Можна з того сміятися. Можна сприймати як дурний анекдот. Або як хворобливий симптом. Я віддаю перевагу останньому варіантові. Бо не смішно — коли війну прилучають навіть до родинного свята. І росіян такидуже шкода. А втім, російський же поет Ілля Кормільцев, світла йому пам’ять, уже написав про це набагато раніше і краще. Підспівуйте, хто не забув:
Был бесцветным,
Был безупречно чистым.
Был прозрачным,
Стал абсолютно белым.
Видно, кто-то решил, что зима,
И покрыл меня мелом.
Был бы белым,
Но все же был бы чистым.
Пусть холодным,
Но все же с ясным взором.
Но кто-то решил, что война,
И покрыл меня черным.
Я вижу цвет,
Но я здесь не был.
Я слышу цвет, я чувствую цвет,
Я знать не хочу всех тех,
Кто уже красит небо.
Я вижу песню вдали,
Но я слышу лишь:
«Марш, марш левой,
Марш, марш правой».
Я не видел людей страшней,
Чем люди цвета хаки.
Был бы черным,
Да пусть хоть самим чертом.
Но кто-то главный,
Кто вечно рвет в атаку,
Приказал наступать на лето
И втоптал меня в хаки.
Я вижу дым
Там, где я не был.
Я чувствую гарь,
Я дворянство не хочу ту тварь,
Кто спалит это небо.
Не трогайте небо!
P.S. А наших миролюбних читачів — від щирого серця — з Новим багатоколірним роком!
