Зараз час випускних іспитів в університеті, де я викладаю. Як це нерідко буває, студент поцікавився в мене про оцінку за свою курсову роботу, на що я був змушений відповісти: робота має дуже серйозні недоліки (що теж інколи трапляється). Частина роботи явно походила з одного джерела в Інтернеті й містила одну думку, а друга — з другого джерела з протилежними поглядами. Студент визнав, що певною мірою робота справді є плагіатом, а на своє виправдання сказав те, що мої колеги чують усе частіше: «Але я принаймні щось робив. Я знаю інших студентів із цього факультету, які стягують з Інтернету роботи, добре оцінені в інших університетах, змінюють заголовки, переставляють декілька ком, подають їх як власні роботи й отримують п’ятірки».
— Не питаю хто, але чи міг би ти принаймні вказати електронну адресу, де вони беруть роботи?
— Я не стукач.
— Даю тобі три дні, щоб ти принаймні переробив свою роботу, проаналізувавши те, що ти знаєш з цієї теми на основі інформації, яку маєш і яку ще зможеш відшукати. Твоя оцінка залежатиме від цього, — відповів я. Зважаючи на обставини, я не міг примусити себе бути суворішим, оскільки він здав свій іспит цілком непогано. Більше того, я стикався з подібною ситуацією на рівні магістерських робіт і знав, що цей студент у чомусь мав рацію.
Чому студенти таке роблять, неважко зрозуміти. Завжди були студенти, які шахраюють. Важке економічне становище в Україні змушує багатьох із них працювати повний день, щоб звести кінці з кінцями. Тому для декого пошук будь-якого можливого короткого шляху стає необхідністю, в той час як швидкий пошук в Інтернеті за ключовим словом «реферат» вкаже на стільки джерел готових робіт російською й українською, що відстежити будь- яку з них для викладача є практично неможливо. Отже, ризик видається мінімальним, а тому знаходяться такі, які йдуть на це, будучи несвідомими того, що вони насправді дурять самих себе, позбавляючись того, за чим вони буцімто прийшли, себто освіти.
Втім, відповідь мого студента розкриває іншу проблему, яка в українському суспільстві виходить далеко за межі священних стін університету. У радянські часи існував культ доносу на свого сусіда, який поєднувався з побоюванням стати жертвою доносу. У результаті ти повинен був слідкувати за своїми словами навіть у розмові з найкращими друзями й коханими. У більшості людей це спричинило таку відразу до того, що вони вважають відвертою зрадою, що з моральних міркувань їм важко повідомити про злодіяння за будь-яких обставин. Проте, якщо ніхто не сповістить про злодіяння, лиходієві все зійде з рук, а його безкарний вчинок тільки заохочуватиме інших наслідувати такий приклад. Як можна боротися з корупцією, якщо ті, хто є її свідками, переконані, що доповідати є чимось аморальним? Отже, корумпованість у суспільстві спричинена не тільки мізерною зарплатнею, яка буквально примушує чиновників вдаватись до корупції, але й культом мовчання, захованим у таку собі ситуативну мораль, породжену комуністичною системою, позбавленою моралі, та режимом, який заборонив Біблію й змусив людей шукати мораль самотужки. Цей кодекс моралі, породжений радянщиною, служить тільки для того, щоб захистити корумпованих від викриття їхніми більш моральними колегами. Тим, хто обіцяє прийти й покласти край корупції, варто над цим замислитись. В Україні це завдання є вочевидь набагато важчим, аніж вони собі уявляють. Наприклад, Китай принагідно запровадив смертну кару за корупцію. Однак, щоб справді розв’язати проблему, необхідно щось більше, аніж закони й покарання.
