Соціальний розрив, утворення якого в Україні тривало два десятиліття, здається, досягає свого апогею. Цього тижня на тлі соціальних протестів і заяв уряду про те, що коштів на соціальні виплати немає, дуже контрастними виглядали три новини:
— Інформація сайту «Наші гроші» про те, що депутатам Верховної Ради закупили 485 ноутбуків на загальну суму 5,49 млн. грн. Кожен комп’ютер вартістю 11,3 тис грн. має встановлену пам’ять не менше 4 Гб і діагональ монітора 23 дюйми.
— За повідомленням того самого сайту, управління капітального будівництва Донецької міськради 21 листопада за результатами тендеру уклало угоду з ТОВ «Тріол-Авто» на придбання автомобіля «Volkswagen Passat Limousine B7 Comfortline» вартістю 324 тис грн.
— Видання «Коментарі» склало рейтинг найдорожчих автомобілів України і підрахувало, скільки «грошей щодня їздить по дорогах країни». У список моделей було відібрано 42 позиції, кожна вартістю від 100 тис.дол., які офіційно продаються в Україні. На офіційний запит до Центру безпеки дорожнього руху та автоматизованих систем МВС України, «Коментарі» повідомили, що станом на 8 листопада 2011 року в Україні зареєстровано 109 347 машин, які відповідають заданим ціновим критеріям. Тільки в Києві зареєстровано понад 30 тис. VIP-авто, і на столицю припадає «левова частка» найбільш «фешенебельних» машин.
Треба сказати, що у потуранні феномену неконтрольованої жадібності чиновників великою мірою винна журналістика, яка довгий час просто закривала очі на подібні факти. «Політики виховуються, — вважає Максим СУХЕНКО, шеф-редактор програми «Гроші» (телеканал «1+1»). — Якщо ви візьмете цуценя, то воно починає шкодити в будинку, а ви його виховуєте протягом певного часу, докладаючи певних зусиль. Так само і з політиками. Коли вперше, вдруге станеться так, що впійманий на хабарі позбудеться своєї політичної або чиновницька кар’єри, це буде прецедент і сигнал для решти. Зокрема, такі країни як Великобританія живуть правовим прецедентом, тобто їхні політики виховані негативним досвідом своїх попередників. Якщо журналістика не звертає на це уваги (а крім нас нікому), якщо громадськість вважає, що це нормально, тоді політики продовжуватимуть так робити і ставатимуть дедалі нахабнішими. Якщо журналістика звертатиме на це увагу людей (а журналістика є тим першим кроком), люди будуть якимось чином реагувати, тоді справді виникне поняття зворотного зв’язку чиновників із суспільством. Можливо, нарешті за весь час існування нашої держави вони зрозуміють, що є реакція на їх вчинки. Ця робота, безперечно, потрібна, і нам дуже приємно, що реакція на наші сюжети є. Часом доводиться робити по три, чотири, п’ять матеріалів. Тому, коли журналістика буде більш наполеглива, коли ми будемо доводити все до логічного кінця, тоді чиновники реагуватимуть».
Про походження феномену жадібності українських чиновників ми говоримо з істориком філософії, психології і психіатрії, доцентом Національного університету «Києво-Могилянська академія» Вадимом МЕНЖУЛІНИМ:
— Звужувати таку загальносуспільну проблему виключно до жадібності чиновників — дуже велика помилка. Якщо не розглядати це крізь призму звичок і настроїв усього народу, то можна до безкінечності звинувачувати одних чиновників і навіть позбавляти їх волі за якісь зловживання, а на їх місце з народу приходитимуть нові люди, які ставатимуть такими як і ті. Те, що ви делікатно називаєте неконтрольованою жадібністю, насправді є одним із стрижнів «суспільної угоди», яка виникла в усьому пострадянському світі, можливо, за винятком прибалтійських країн. Пострадянські країни знаходяться в полонії ілюзії про те, що антикомунізм, тобто подолання «совка», — це орієнтація на багатство, на власність. В принципі, це правильна гадка, оскільки комуністична ідеологія репресувала природне тяжіння людини до власності і заможності. Радянська система через те і загинула, що в останні десятиліття свого існування її еліта припинила відтворювати комуністично-аскетичний ідеал у ставленні до багатства (скажімо, як це ще було у Сталіна — одна шинелька і одні чоботи). Саме через культ споживання почалася деградація радянських еліт. А за часів Перестройки настанова на отримання матеріальних задоволень була легалізована і сприйнята усім суспільством (за винятком якихось маргіналів!) — як я вже казав, як суспільна угода: що таке шлях від совка? — це шлях до заможності. Ця ідея була сприйнята дуже буквально, що породило надмірний культ споживання.
Є ще одна глобальна проблема, яка виникла теж унаслідок «боротьби з совком»: стало модно робити все заради друзів, родини, заради любих діточок. Радянська ідеологія казала: кумівство, сватівство, просування своїх дітей — це корупція. А тепер в уявленні народу про те, як потрібно долати «совок», склалася думка, що треба робити все, «заради діточок», для них треба накопичувати. Тут така психологія: для себе можна обмежитись певним достатком, а для дітей і онуків треба накопичувати ще і ще: ще квартиру, ще дачу, ще машину... В нормальній правовій державі, якщо дитина вчинила не по закону, батьки сподіваються винятково на суд і його справедливість. Українські батьки обов’язково шукатимуть можливість дати хабаря, тільки щоб «врятувати» дитину.
Чиновники — це дзеркало нашого суспільства. Подолати ці комплекси можна лише нищівною критикою культу споживання: придбання божевільно дорогих авто, які, здається, вже тільки для нас і виробляються, ноут-буків... Соціальна критика має лунати через ЗМІ, а мас-медіа, навпаки, рекламують гламур і глянець. Таким чином хвороблива ситуація в народній свідомості тільки поглиблюється. Було вже чотири президенти, а скільки прем’єр-міністрів, губернаторів, депутатів — а логіка одна! Багатство — єдиний сенс життя, а не справедливість, не визнання за професійною гідністю... Великою мірою усвідомлення того, що жити далі з цими цінностями просто небезпечно, залежить від харизматичних особистостей — можливо, в ЗМІ чи літературі, мистецтві, політиці. Потрібні харизматичні фігури аскетичного типу, які протистоятимуть популярному образу «ожиріння». Але, звичайно, ця фігура може й не з’явитися і ми можемо скотитися в постолігархічну дійсність, у такі собі болота.
— Якщо говорити про загальносвітовий контекст. Інтелектуали всього світу сьогодні говорять про кризу капіталізму і постмодерну. Як Україна, зі своїми пострадянськими комплексами, вписується в ці глобальні процеси?
— У мене є досить екстравагантна думка про те, що Україна — антиформатна, антитрендова країна. Ми завжди не в тренді. Григорія Савича Сковороду світ ловив, але не впіймав, бо він завжди був в іншому місці — не там, де всі. Так і ми. Вважається, що це наша слабкість: у нас усі процеси відбуваються із запізненням, поки у нас щось відбудеться, то на Заході вже нові віяння. Можливо, саме в цьому і є наш шанс? Як говорив один із наших лідерів, «пройти між краплинами». Так, фінансовий або пізній капіталізм, артефактом якого є культура постмодерну, стоїть на межі. Чи виживе він і відповідна культура, невідомо. Але мені здається, що саме те, що Україна істотно відстала, в цьому випадку може піти їй на користь. У нас ще не забуті уявлення про те, що таке виробництво (а той капіталізм, який зараз в кризі, забув про це, він виробляє здебільшого фінансові і інформаційні симулякри). Тому у випадку повернення до нової індустріальної моделі суспільства, ми отримуємо шанс.
