Бідність аморальна. Вона витравляє з людських очей їхню проникливість і теплоту, їхній «душевний» вираз. І відображає бажання приховати від інших або вибалушену пустоту, або пильну заздрість, або відчужену втому, або знебарвлену злобу. І від цього обличчя людей, навіть досить симпатичні, втрачають своє загострене благородство, перетворюючись на мордочки та фізіономії. Навесні це особливо добре видно.
Немає таємниці в тому, як живуть ці люди. Але є щось таємниче в тому, що вони виживають. Виживали завжди, попри багатовікове нашестя татар, що спустошували землі і націю, незважаючи на тиранії різних імперій і держав, — завдяки міцному фізичному здоров’ю, природному існуванню, яке забезпечило розвиток інстинкту пристосування (за будь-яких обставин і за будь-яких умов) завдяки умінню задовольнятися тим, що є (або залишилося). Кожен виживав поодинці, не розраховуючи на іншого, що породило особливий український індивідуалізм, міжособистісну недовіру, на якій, як на мене, грунтується й недовіра до влади (а не навпаки), до політики взагалі. У цивілізаційному аспекті Україна не монолітна і ніколи монолітною не була, що також посилювало міжособистісну недовіру. Не сприяв інтеграції в єдину націю і селянський спосіб життя: кожне сімейне господарство відносно незалежне, і зв’язки людей досить обмежені (до речі, таке становище формує поняття незалежності, а не свободи: селянин підпорядкований циклічному часу і сезонним роботам, а не вільний у виборі робіт). Обмеженість зв’язків із зовнішнім світом якраз і зберігає цілісність сільських громад. За розширення зв’язків громада втрачає цілісність, а це і є процес включення села до складу нації.
Усвідомлення етичної приналежності виникає на основі прихильності до минулого. Немонолітність України, а також регіональна різниця — ландшафтна, мовна (діалекти), історична, розбіжності в способі життя — приводили до регіональної культурної ідентичності та згуртованості. І ці численні різновиди ідентичності робили селянство важким для розуміння його керівними елітами, виключали навіть потенційність політичної сили в особі селянства (множинність ідентичностей виключає загальну солідарність). При цьому треба розуміти, що комплекс ідей та ідентичності виникає ЯК ЧАСТИНА ПРОЦЕСУ ПРИСТОСУВАННЯ ДО НАТУРАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА (а не відмови від нього).
Всі ці процеси не ускладнювали, а загострювали міжособистісні стосунки. Але паралельно формувалися ланцюжки взаємодопомоги (так легше було виживати) спочатку між близькими та більш далекими родичами, а потім і між людьми певного кола спілкування. Ланцюжки взаємообміну недостатніми благами в умовах незадовільного і незадоволеного споживчого попиту.
Ця система взаємообміну особливо закріпилася в Радянському Союзі в повоєнні, післясталінські часи, коли бідність, у принципі, було подолано (потрібно виходити із соціальних оцінок бідності, а не з особистих «моделей» хорошого життя). І набула розвитку в хрущовсько- брежнєвські часи: все найнеобхідніше для життя сім’ї можна було придбати, зокрема в розстрочку або шляхом накопичення певної грошової суми. Не вистачало не стільки добротних товарів (черевики вже зносилися, а підметки ніяк не відлітали), скільки красивих. Штучних, не однакових, тобто якісних. Такими речами і стали обмінюватися, не афішуючи обміну, в своєму колі. І найчастіше це був нееквівалентний обмін. Та це було те, що на Заході називають «моральною економікою».
Після розпаду СРСР, розграбування колишніх республік колишніми комсомольсько-партійними функціонерами, що стали новою елітою нових держав, після розвалу системи виробництва, гіперінфляції і катастрофічного зубожіння людей залишалося чекати хіба що елементарного фізичного вимирання і масових бунтів. Особливо у часи невиплат зарплат місяцями і роками. Нічого цього не сталося. Солдати, як і раніше, йдуть в армію, міліціонери, як і раніше, регулюють вуличний рух З ПОТОКОМ ВЛАСНИХ АВТОМОБІЛІВ, ЩО ЗРІС, працюють школи, лікарні, магазини і навіть ЖЕКи. І таку ситуацію західні аналітики назвали найбільшим парадоксом пострадянських держав.
Живучість України (та й Росії) полягає не тільки у здатності людей жити незалежно від чинної влади (що сформувало політичну культуру громадян-спостерігачів: будь-які зміни — традиційно — це прожекти владних еліт, а розвиток — авторитарний), але й у створенні економіки виживання. Не треба плутати її з «тіньовою» або «сірою». В її основі — легальна діяльність все на тому ж колі близького спілкування, і вона не нехтує законами, як «тіньова». Чи не тому західні «всевидці» вважають майже всі пострадянські країни повністю корумпованими, що не можуть пояснити для себе: як виживають мільйони в умовах, за яких західна людина ніколи б не вижила? Адже в тій самій благополучній Америці рівень злочинності такий же, якщо не вищий. А славнозвісний американський спосіб життя, за якого всі поспіль буцімто можуть бути успішними, багатими і щасливими, треба тільки старатися і старатися, — призвів до того, що розстріл однокласників зацькованим, висміяним невдахою (для Америки це — ганебна образа) стає майже нормою (загалом я ставлюся до цієї країни з повагою і навіть із захопленням). При цьому я не заперечую, що наші громадяни крадуть усе, що погано лежить (усе, що добре лежало, є добрим і давним-давно служить колишнім охоронцям). Та коли злодій у чужій квартирі обжирається давно забутими стравами і засинає, не в силах поворухнутися з місця, і його ловлять сплячим, то такий тип голодних злочинців викликає жаль і співчуття. Засудження адресується іншим злочинцям...
Не можна говорити про тотальну корумпованість саме тому, що люди націлені НЕ НА НАКОПИЧЕННЯ, а на виживання. І ця різниця дуже значуща. Багато людей працюють на держпідприємствах і в бюджетних організаціях за гроші, АБИ ЗАБЕЗПЕЧИТИ, НАСАМПЕРЕД, СВОЮ ЗАЙНЯТІСТЬ І ХОЧ ЯКЕСЬ СПІЛКУВАННЯ. Раніше вільний час використовувався для культурного дозвілля та естетичного задоволення, що сьогодні для більшості людей є просто недоступним (інша річ, що наша людина, вибираючи між театром і м’ясом, все ж вибере друге). Та це вимушено аморальний вибір (або поїсти, або — до театру), в який він загнаний убогістю. Але біднiсть позбавляє людей не тільки доступу до культурного досвіду, але й до політичного (багато хто не купує газет і не має телевізорів, старі, як правило, виходять з ладу і не ремонтуються — дорого).
Знов у пошані сімейна (а не наймана) праця, золоті руки умільців, робота у двох-трьох місцях (явище, особливо типове для Києва і Москви), кредитування один одного (давати гроші в борг без розписок, процентів) під чесне слово (щоправда, сьогодні — меншою мірою, після формування тенденції «не віддавати боргу свідомо»), торгування зайвими речами (радянськими, накопиченими; накопичення тоді було поширеним явищем) і залишками «колишніх розкошів», а також усілякою всячиною. Особливе місце посідає взаємообмін: дитячими речами (діти виросли), колясками, зайвими меблями тощо. І це також економіка, за якої ЕКОНОМІЧНІ ПРИНЦИПИ ДИСТАНЦІЮЮТЬСЯ ВІД ДЕРЖАВНИХ НОРМ свідомо і умисно. Це економіка ПОЗА державою і ПОЗА великим бізнесом. Економічні теорії завжди наголошують на хвильовому принципі соціально-економічного розвитку держав — від полюса до полюса, від піднесення до спаду... від відкритості до закритості. Економіка виживання не підпорядковується цьому принципу, вона перебуває ПОЗА полюсами (або між ними). Тобто це і є «експолярна економіка» (термін західних економістів), жорстка і небезпечна, бо вона примушує ризикувати і породжує не просто озлобленість, але й ненависть до влади і людей один до одного, ускладнює взаємини і заплутує їх. «Експолярна економіка» — альтернатива не тільки прогресу, але й відкритому суспільству (вона закрита, як і селянська економіка). Вона формує також відповідну психологію людей, що тільки погіршує їхнє ставлення до реформ. А якщо бути ще відвертішим, — тотальна біднiсть паралізує будь-які ініціативи влади, і роль ментальності тут не значна... Покращання життя завжди спричиняє зміни у свідомості. Але це покращання повинне вести насамперед до повернення почуття власної гідності, втраченої в умовах «експолярної економіки», навіть за найвищого культурного рівня стану бідняцтва. Біднiсть аморальна і принизлива, і всі розмови про гідність та патріотизм «як основу життя будь-якої держави» — це політичний популізм і «ерос» владної еліти.
Експолярні структури існували в Україні завжди, з давніх-давен, вони створили ПЕРСОНАЛІЗОВАНІ ВЗАЄМИНИ, цілі мережі взаємин, що грунтуються на спорідненості, добросусідстві, дружбі й товаристві. З них виросли взаємини чиновницькі (обмін привілеями, хабарі, блат). Бартерні ж стосунки на рівні виробництва (в СРСР вони переслідувалися законом) у пострадянські часи зміцнилися як одна з форм ЕКОНОМІКИ ВИЖИВАННЯ (між полюсами, поза полюсами), позаяк вона містить елемент взаємної підтримки. Інша річ, що керівники виробництв вельми вигідно використали для себе навіть такі відносини, але за рахунок держави, а не один одного.
Тобто за розпаду державної економіки і неспроможності ринкової економіки замінити її, починається зростання експолярності ЯК СТРАТЕГІЇ САМОЗАХИСТУ І ВИЖИВАННЯ. Але це стратегія ВІДСТУПУ. Тим часом як концентрація нерухомості в руках еліт і ДЕМОНСТРАЦІЯ НИМИ СВОГО багатства — це стратегія наступу. Та бідних більше...
Інакше кажучи, стратегія самозахисту — це зростання САМОЗАБЕЗПЕЧЕННЯ, причому насамперед — на основі присадибних або дачних земельних ділянок (плюс родичі в селі), куди на літо подаються на відпочинок діти та онуки (економія). Але в селах ще більшою мірою відбувається обмін продуктами і предметами першої необхідності, одягом. Старезні батьки, доношуючи старе вбрання, допомагають дорослим одруженим дітям або ж повністю утримують їх. І праця знову ПЕРСОНАЛІЗУЄТЬСЯ.
Усі ці відносини дуже далекі від ринкових — насилу деперсоналізованих. Вони приводять до зростання ролі сімейної економіки і пошуку «даху» (реального захисту) поза державним контролем. І все ж навіть у цьому випадку не можна говорити про нелегальність. Люди відкрито існують ПОЗА ДІЯМИ УРЯДУ, який також удає, що є єдина економіка, яка функціонує під чуйним керівництвом уряду (держави), і що праця оплачується адекватно. Паралельне життя тільки набирає обертів і може привести суспільство до повного краху (за найоптимістичнішими прогнозами).
В основі усвідомлення необхідності змін лежить висхідний обсяг зв’язків із зовнішнім світом. Для переважної більшості обсяг таких зв’язків ПОСТІЙНО МЕНШАЄ.
На цьому тлі атомізації суспільства і самоізоляції точаться суперечки про культуру: повернутися до джерел «живої» культури (в селянську громаду) або працювати над посиленням сфери сучасного мистецтва; обмежити вплив інших культур або посилити конкурентоспроможність власної?
Будь-яка «велика» культура зростає з релігії і побутової культури, що служить для «великої» не стільки грунтом, скільки місцем, від якого можна відштовхнутися. Селянство не випадково називають залишком язичницької цивілізації. В будь- якій цивілізації, як стверджує Р.Редфілд, існує ВЕЛИКА ТРАДИЦІЯ мислячої меншості та МАЛА ТРАДИЦІЯ більшості. Перша культивується у школах і храмах. Друга виробляється та підтримується життям неосвічених людей у сільських громадах. Перша — традиція теологів, філософів та літераторів — культивується і успадковується СВІДОМО. Друга — традиція «дрібного» люду — сприймається ЯК ДАР, «мало піддається аналізу і не зазнає продуманого розвитку та вдосконалення». Зрозуміло, що обидві традиції взаємозалежні: вони впливають одна на одну, як два потоки: ДУМКИ і ДІЇ (практики) протягом тривалого часу.
Сільські жителі все життя спілкуються з такими ж людьми, як вони самі, що ПОДІЛЯЮТЬ їхні погляди та переконання. І МУСЯТЬ більше рахуватися з думкою сусідів та родичів, аніж із поглядами людей, які займають високе становище... далеко від села. Цей консерватизм прямо гальмує будь-які вдосконалення: від правил гігієни до передових технологій. Селяни мають СВІЙ погляд на РОЛЬ людини в СУСПІЛЬСТВІ й правила поведінки. І поки «переважає традиційна людська думка про роль і поведінку людини в селянському суспільстві, це суспільство УСПІШНО ЧИНИТЬ ОПІР змінам, тобто традиційна соціальна структура захищена від НЕОБХІДНОСТІ ПРИСТОСОВУВАТИСЯ ДО ЗМІН, які відбуваються у великому світі. Вони пристосовуються до влади, що змінюється, але не міняють при цьому способу життя» (Р.Редфілд). Тобто традиційні стосунки зберігаються, навіть якщо вони НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ соціальній ситуації.
Селянська свідомість — БУДЕННА і ОБОРОННА (вона зростає). І їхня культура буденна. І їхня екорелігія закріпилася там, де не закріпилося християнство (екорелігія — це велика доколоніальна традиція). А солідарність селян — це солідарність образ, а не успіхів. Але влада завжди підтримувала ті традиції, що сприяли підтриманню політичного порядку. А сільська консервативна стабільність якраз і є гарантією влади. Консервативний союз держави та церкви усуває «творчу напруженість у відносинах, що давала місце ВИБОРУ». Авторитарна ідеологія посилює єдину ідентичність — члена ПЛЕМЕНІ. А зануреність у матеріальне виключає духовність, зате посилює містицизм і забобони.
Традиція — ресурс селянства, міф, що мобілізує, а також спосіб чинити МОРАЛЬНИЙ ТИСК на владу. Влада у відповідь обплутувала їх кодифікацією звичаїв — систематизацією законів та обрядів як кращої форми контролю поведінки (передбачуваність поведінки).
Але в будь-якому правилі є виняток. А для культури винятки повинні бути правилом...
Традиційна селянська культура грунтується на усній та візуальній передачі культурного змісту цінностей.
Казимир Добровольський, виходячи з малої і великої традиції, називає дві протилежні одна одній тенденції. Перша — консервативна і стабілізуюча, виражається в тому, що перевага надається ЗБЕРЕЖЕННЮ та ПІДТРИМЦІ існуючого соціального устрою. Ця тенденція грунтується на визнанні ДОСВІДУ МИНУЛОГО і, по суті, орієнтована НА МИНУЛЕ. За зразок береться спосіб життя в минулому, що і стає МОДЕЛЛЮ для будь-якої людської діяльності. Свідомість відокремленої від світу національної історії ОБОВ’ЯЗКОВО ПРИЗВОДИТЬ до взаємодії з націоналістичними рухами — ЕКСПАНСІЇ МАЛОЇ ТРАДИЦІЇ більшості, що не ускладнює собі життя зайвими роздумами. Все зазвичай розпочинається з міст, а закінчується в селянському середовищі. Причому сільський націоналізм більш обережний, зате й більш радикальний (націоналістична ідентичність). Селяни чекають родючості землі, а не держави.
Друга тенденція в суспільстві зростає із СУМНІВУ І НЕЗАДОВОЛЕННЯ минулим досвідом (особливо якщо він не привів ні до яких позитивних результатів) і орієнтується НА ЗМІНУ існуючого соціального устрою. Ця тенденція відображається АБО в опозиції до навколишньої дійсності (в ЇЇ ЗАПЕРЕЧЕННІ), АБО носить руйнівний і революційний характер. Джерело цієї тенденції — глибоко закладене в людині ПРАГНЕННЯ ДО НОВИХ І КРАЩИХ ФОРМ СОЦІАЛЬНОГО ЖИТТЯ, до нових етичних істин і нової техніки, що відповідає новим запитам. Такий погляд у майбутнє і ПЕРСПЕКТИВА НОВОГО ЖИТТЯ є потужною рушійною силою людської діяльності (з перспективи життя народжується патріотизм і вмирає від безвиході цього самого життя, в якому придушено людську гідність).
Ці дві тенденції (назад і вперед) відображають дві ОСНОВНІ ПОТРЕБИ (за малої традиції нероздумуючої більшості та великої традиції мислячої меншини).
Перша — потреба РЕГУЛЮВАТИ І КЕРУВАТИ ВЗАЄМИНАМИ між людьми на основі ВСТАНОВЛЕНОЇ СИСТЕМИ ЦІННОСТЕЙ (а творчість — переусвідомлення старих і пошук НОВИХ цінностей), навичок та здібностей, ВИЗНАНИХ раз і назавжди істин та ЕМПІРИЧНИХ ДАНИХ, які грунтуються НА ПОЧУТТЄВОМУ ДОСВІДІ (за допомогою органів чуття), а не на мисленні (не треба плутати розум із мисленням), не на науці.
Друга — потреба в покращанні життя шляхом оволодіння силами природи, ЗБІЛЬШЕННЯ ЗНАНЬ ПРО СВІТ, зменшення суто ФІЗИЧНИХ ВИТРАТ праці і затвердження СПІВРОБІТНИЦТВА між людьми не на основі почуттів та оцінок, а на більш гарантованих основах (економічній і культурній).
Не треба доводити переважання МАЛОЇ ТРАДИЦІЇ в історії України. І сили її ТИСКУ. За цих умов творча реалізація була фактично неможливою. Тому найталановитіші українці виїжджали в «імперію зла», де ВЕЛИКА ТРАДИЦІЯ, незважаючи на знищення її носіїв в усі часи, а особливо за часів Леніна— Сталіна, була БІЛЬШ АВТОРИТЕТНОЮ в очах «дрібного» люду, а відтак і умови були кращі ДЛЯ ТВОРЧОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ. До того ж, російська література здобула світову значущість, і її досвід є дуже важливим для творчої реалізації. Ця значущість коротко пояснюється постановкою ВІЧНИХ запитань (і відповідями на них, насамперед про СЕНС ЖИТТЯ), актуальних для всього людства, причому в рамках ХРИСТИЯНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ (єдиної транснаціональної культури, європейської). Вона привернула увагу зовнішнього світу до внутрішнього світу людини, не розчавленої морально громадою, а лише загнаної вглиб. Звідси й досі небачений ПСИХОЛОГІЗМ (і психологічна достовірність) російської літератури. Тобто її зміст розкривав значущість загальнолюдських цінностей (звідси ВИСОКИЙ ГУМАНІЗМ) і СТВЕРДЖУВАВ їх. Тому її сутність — загальнолюдська, а національна — тільки форма.
Українська література розвивалася в руслі МАЛОЇ ТРАДИЦІЇ.
І останнє. Мені здається, що національна ідея немислима без відповідей на одвічні запитання (інакше вона скочується в безодню «винятковості»). Її підгрунтям повинні служити загальнолюдські цінності з найвищою цінністю — ОСОБИСТІСТЮ. А її сутність — у новій естетиці та відвертості (це виклик ТЕПЕРІШНЬОГО часу). І отже, українська політична нація повинна, зрештою, стати СУБ’ЄКТОМ історичного процесу, а НЕ ФАКТОРОМ для інших суб’єктів. Десь тут витає ІДЕЯ... І культурна ідентичність не в минулому (не можна йти вперед із поверненою назад головою), а в сучасній естетиці у відкритому світі, де відбувається взаємодія культур та їх взаємозбагачення. Це допомагає зрозуміти РІЗНИЦЮ і прийти до ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ. Так світова культура, крім іншого, позбавляється ДОГМ і СТЕРЕОТИПІВ на основі ВЕЛИКОЇ ТРАДИЦІЇ, цим самим впливаючи й на МАЛУ. І нам треба НЕ ДОВОДИТИ свою інакшість (безплідне заняття), а УСВІДОМИТИ її на ОСНОВІ СПІЛЬНОСТІ КУЛЬТУР, аби навчитися відповідати на виклики Великого Часу.
