Історія з висловлюваннями Трієра на прес-конференції в Каннах (про те, що він нацист, розуміє Гітлера тощо) вийшла за рамки рядового скандалу майже одразу. Але ще раз торкнутися цієї теми мене змусила реакція деяких інтернет-користувачів на мій попередній текст на цю тему (див. «День» від 25 травня).
Найбільше впадають у вічі дві крайнощі: перша — неприхована радість мережевих доморощених нацистів, мовляв, «нашого полку прибуло», «великі на нашому боці» тощо; друга крайність — уподібнення Трієра німецькій режисерці Лені Ріфеншталь, яка слугувала головним кінопропагандистом Третього Рейху.
Некоректність другого погляду помітна одразу. Ріфеншталь була працьовитою ремісницею від кінематографа (і, звісно, аж ніяк не генієм), котра цілком щиро вірила нацистам, отримувала від них щедре фінансування і не просто висловлювалася в профашистському дусі, а ще й доклала чималих зусиль у створенні й поширенні нацистської пропаганди на екрані; по суті, виступила спільницею Гітлера.
З тими ж, хто намагається перетворити Трієра на модний аргумент на користь своїх печерних поглядів, будь-які дискусії взагалі марні: вузькочолість і невміння чути жодну думку, окрім своєї власної — ідеально непробивна позиція, надзвичайно, до речі, поширена в інтернеті. Що ж до моїх мотивів, то знову пишу на цю тему, бо мені (і багатьом іншим) дорогий кінорежисер Трієр, на відміну від декого із тих, хто зараз підіймає його на щит.
Треба ще раз нагадати й уточнити. Трієр не є нацистом. Клод Лелуш, сказавши, що Трієр здійснив кінематографічне самогубство, помилився. Лелуш, між іншим, додав, що митці повинні бути зразком для інших. Насмілюся заперечити: митці нікому нічого не винні. Там, де їм накидається певний обов’язок — стає загроженим мистецтво. Яскравий приклад — Берлінський кінофестиваль, на якому мистецькі критерії фільмів-конкурсантів давно поступилися соціальній чи політичній актуальності при відборі картин до програми і при винесенні рішень журі.
Та все ж є така річ, як публічність. Як публічна, відома персона, до думки якої дослухаються, Трієр мав стежити за своїми словами — навіть позбуваючись депресії через свої незграбні чорні жарти, навіть шукаючи натхнення в енергії скандалу. Не міг не розуміти, на якій саме трибуні знаходиться, якого розголосу набуває кожне слово, сказане у Каннах. І хоч яким сумнівним (в тому числі мені) здавалося рішення керівної ради кінофоруму, все ж воно на ту мить — саме на ту конкретну мить — було найоптимальнішим.
Лишається сказати про сподівання. Сподіваюся, оголошення Трієра персоною нон грата поширювалося тільки на цей фестиваль. Що сам він більше не вдаватиметься до таких витівок, що погано пахнуть. Що зніме ще не один великий фільм. І що талановитий режисер переможе в ньому знервовану, нечемну і нестриману людину.
